Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Люб'язно привітавшись з Генріховими гостями, Вайс, ніби не бачачи кам'яного обличчя полковника і гнівної фізіономії Ангеліки, мовчки сів за стіл і так зосереджено заходився їсти, що через деякий час його навіть перестали помічати.

Можливо, така неуважність межувала з презирством до його особи. Але це Вайсові було, власне, байдуже. Він домігся, чого хотів. Переміг у цьому мініатюрному турнірі на витримку, волю і самовладання.

Йоахім фон Зальц чадів сигарою, продовжуючи незакінчену розмову. Вилітаючи з його рота, сухі слова, здавалося, потріскували:

— Так, ми, німці, — романтики-ідеалісти.

І, як ніяка інша нація, ми обдаровані фанатичною здібністю бути відданими ідеалові, закладеному в наше серце і розум ще від предків. Спочатку Європа, а потім і весь світ — ось він, наш ідеал. Ми мусимо володіти світом в ім'я національного самоусвідомлення. Наша історична місія — панувати над народами. Насилля — це і виявлення свободи нашого духу, і метод досягнення мети, — верещав своїм скрипучим голосом Зальц. — Вічний страх перед насиллям над особою, над цілими народами ми перетворили на універсальне знаряддя. Доблесна готовність німецького солдата іти на смерть складається з двох моментів. Його свідомість абсолютно скоряється думці, що ухилення від цієї готовності загрожує йому смертю. І страх перед карою звільняє його психіку від страху смерті. Так страх перед насиллям породжує здатність до насилля. Якою б гидкою не була для нашої природи жорстокість, її диктує гуманна необхідність: страх перед жорстокістю зменшить кількість людей, які можуть стати жертвою жорстокої помсти;.. Хоч якоюсь мірою поблажливо ставлення, — вів він далі, майже сховавшись за хмарою сигарного диму, — до засуджених військових злочинців свідчило б про нашу неспроможність рішуче анулювати все чуже нашому духові, уражене соціальною інфекцією марксизму. Щоб закінчити нашу розмову, скажу вам, шановний пане Шварцкопф, що я рішуче не погоджуюся з вами…

Але тут Вайс перебив його. Витер губи серветкою, акуратно склав її та запитав, не підводячи очей:

— Пробачте, шановний полковнику, наскільки я зрозумів, з ваших міркувань випливає, що найхоробріший німецький солдат одночасно і найбільший боягуз? І ми повинні бути жорстокі зо страху, щоб нас самих не повісили за недостатню жорстокість? — Не чекаючи відповіді, Вайс розсівся в кріслі і, колупаючи в зубах сірником, звернувся до Генріха: — Дотримуючись програми пана Йоахіма фон Зальца, ти повинен зробити висновок: необхідно взяти участь у страті військовослужбовців. Адже таким чином ти ствердиш правильність його міркувань — безстрашно розправишся з приреченими на смерть тільки зо страху бути звинуваченим у слабодухості? — Твердо глянувши в білясті очі полковника, Вайс сказав: — Так виходить, коли дотримуватися вашої логіки. — Усміхнувся: — У всякому разі, мене така логіка не надихнула б, хоча її висловлено такими урочистими словами, що вони могли б стати гімном боягузтва.

— Гер обер-лейтенант, ви дещо забуваєте! — майже заверещав Зальц.

Вайс схопився з місця:

— Шановний полковнику, за родом моєї служби я зобов'язаний не забувати нічого, що ображає доблесний вермахт. А ви зараз звинуватили його в боягузтві.

Збліднувши, фон Зальц звернувся до Генріха:

— Гер Шварцкопф, він викривлює мою думку! Прошу вас зараз же підтвердити це.

— Облиш, Йоганне, — сказав Генріх. — Ти ж прекрасно розумієш, що полковник висловлював націстські ідеї,

щоправда, дещо в оголеному вигляді.

— Я вважаю, — Вайс уперто стояв на своєму, — що гер полковник дозволив собі зайве.

Втрутилася Ангеліка:

— Слухайте, Йоганне, не треба бути таким недовірливим. — Простягнула руку. — Адже ми з вами старі друзі?

— Заради вас, фрейлейн, — галантно сказав Вайс, — я ладен визнати, що погарячкував.

— От бачите, який ви милий! — Ангеліка запитливо глянула на полковника, нагадала: — Ви, здається, хотіли відпочити?

Коли двері за Ангелікою і фон Зальцом зачинилися, Генріх запитав жваво:

— Ти навмисне все це затіяв?

— Можливо, — невпевнено відповів Вайс і запитав у свою чергу: — Тебе справді занудило від його речей чи це мені тільки здалося?

— Ні, не здалося. Він сперечався зі мною. Я сказав, що рішуче відмовляюся бути присутнім під час страти.

— Чому ж ти зустрів мене так непривітно? Ти мусиш дякувати мені за дружню послугу: адже я допоміг їм забратися звідси.

Генріх сказав замислено:

— Але не він один так міркує.

Після паузи Вайс мовив:

— Як ти думаєш, коли для виконання вироку викликати катів-добровольців з табору військовополонених, перший-ліпший росіянин з задоволенням погодився б?

— Безумовно.

— А якщо знайдуться такі, що відмовляться?

— Чому? Покарати німця — це було б для них надзвичайно приємно.

— А раптом замість того, щоб скарати засуджених німців, вони спробували б їх урятувати?

— Це неймовірно!

— Але ж відмовилися четверо німців брати участь у страті російських військовополонених!

— Мені дуже хотілося б знати, що керувало ними.

— А коли б ти узнав?

— Ну що ж… — сумно мовив Генріх. — Очевидно, їхні слова в чомусь переконали б і мене.

— І тоді?

— Тоді я, можливо, повірив би, що в Німеччині є й інші німці.

— І ти теж став би іншим німцем?

— Котрого ти, як офіцер абверу, вважав би за свій обов'язок прилучити до тих чотирьох…

— В цьому випадку я забув би про те, що належу до служби абверу, — сміливо промовив Вайс.

— Заради приятеля ти ладен вчинити злочин перед рейхом?

— А чому б і ні? — бадьоро відповів Вайс. — Зрештою — справжня дружба полягає в тому, щоб не жаліти своєї шкури заради друга.

— Навіть коли він зрадив?

— Кому? Адже він приєднався до німців.

— Але ці німці порушили військовий обов'язок.

— Обов'язок бути катами?

— Порушення військової дисципліни сприяє перемозі росіян.

— А коли б росіяни врятували цих чотирьох німців від страти, вони що, допомагали б перемозі Німеччини над Радянським Союзом? — запитав Вайс.

— Щоб росіяни врятували їх?! Це було б настільки фантастично, що після такого повідомлення треба застрелитися або…

— Що «або»?

— Та нехай тобі біс! Патякаєш казна-що…

— Я повторюю, — пильно дивлячись в очі Генріхові, сказав Вайс. — Якщо це станеться, і росіяни врятують засуджених до страти німців, і в тебе буде можливість побачитися з ними і вислухати їх, тоді що?

— Це неймовірно!

— Я прошу тебе, скажи, що б ти зробив?

— Я б зустрівся з ними…

— Ти присягаєшся?