Щит і меч
Шрифт:
— Ти так наполягаєш, що я починаю думати, чи не доручили тобі перевірити мене.
— Хто?
— Гестапо.
— Ну що ж, — в задумі спроквола сказав Йоганн. — Ти маєш, рацію. Так от, щоб у тебе було підтвердження цього. — Він глянув на годинник. — Через годину ти подзвониш у тюрму і довідаєшся, що засуджені до страти втекли.
— Ще чого! Ти, виявляється, вельми обізнаний абверівець. Але навіщо відкладати? Я подзвоню зараз, і мені повідомлять про їхню втечу.
— Ні, — сказав Вайс. — Що рано.
— А
— Тоді їх не пощастить урятувати.
— Виходить, якщо я не подзвоню, то стану ніби співучасником їхньої втечі.
— Так само, як і я, — сказав Вайс.
— Ну навіщо ти мене дуриш?! — прикро зморщився Генріх.
— Я попереджаю: якщо ти не подзвониш протягом тридцяти хвилин, — холодно сказав Вайс, — ти станеш співучасником їхньої втечі.
— Давай забудемо про цю розмову! — попрохав Генріх. — Справді, не треба нам так один одного випробовувати. Все це нісенітниця.
— Ні, все це правда!
Генріх простягнув руку до пляшки з коньяком. Вайс затримав його руку:
— Ні, прошу тебе.
— Правильно, — погодився Генріх. — Набратися зараз було б боягузтвом.
Він пройшовся по кімнаті, затримався біля столика, де стояв телефонний апарат. Не зводячи очей з Йоганна, зняв трубку.
Рука Йоганна лягла на кобуру. Генріх, продовжуючи стежити за ним очима, повернув диск. Вайс уже стискував пістолет, і відповідно до того, як Генріх набирав номер, рука його з пістолетом здіймалася все вище.
— Ангеліко, — сказав у трубку Генріх, — прошу вас, попросіть до телефону полковника. — І за хвилину продовжував чемно: — Я вважаю за свій обов'язок вибачитись перед вами, гер полковник. Мій приятель непристойно поводився. Він був просто п'яний. Так, звичайно, шкодує. Ні, йому було дуже соромно, і він одразу ж пішов. Прекрасно, я так і думав: очевидно, він звик до більш спрощених форм викладу ідей фюрера. Так, звичайно. Прийміть мої запевнення…
Поклавши трубку, Генріх переможно і глузливо всміхнувся. Йоганнове обличчя було бліде, на скронях виступили краплі поту.
— От тепер я тобі повірив, — сказав Генріх. Напитав украдливо: — Що, Йоганне, не так легко уколошкати старого друга? Але ти ж міг? Так?
— Налий мені, будь ласка. — Вайс кивнув на пляшку коньяку.
— Значить, тобі можна, а мені не можна, — це несправедливо!
— Знаєш, Генріху, я зараз такий щасливий.
— Ну ще б пак, не пролив крові друга. В наш час так щастить дуже рідко. — Генріх підійшов до Йоганна, сів поруч. — Помовчимо. Я сам хочу розібратися в усьому, що зараз діється. — Він закурив, витягнув ноги, поклав їх на другий стілець і заплющив очі.
Так, мовчки, непорушно сиділи вони, поки не пролунав телефонний дзвінок.
Генріх розплющив очі і запитально глянув на Вайса. Той подивився на годинник:
— Підійди.
— І ти знову цілитимешся в мене з пістолета?
— Тепер
Генріх узяв трубку, і, відповідно до того, як він слухав чийсь тривожно-буркотливий голос, обличчя його ставало суворим і разом з тим якимсь печально-спокійним. Поклавши трубку, він оголосив Вайсові:
— Все! Твоя правда.
— Ти хочеш запитати мене іще про щось? — поцікавився Вайс.
— А можна?
Вайс кивнув.
— Значить, ти з тими німцями, які вважають, що врятувати Німеччину від Гітлера може лише Червона Армія?
— З тими німцями, — додав Вайс, — яким ти повинен стати.
— Ти думаєш, я зможу?
— Так.
— Поки що, — сказав сумно Генріх, — ти вже врятував мене. Я мав намір раз і назавжди покінчити зі всім оцим болотом. Я був дуже самотній, Йоганне, — до нестямного відчаю. Відчував себе в'язнем у власній шкірі, і щоб звільнитися…
— Добре, — перебив його Вайс, — тепер ти теж не вільний, поки Німеччина не вільна.
— А це може бути, щоб ми стали вільні?
— Ти тільки що не вірив у можливість звільнити чотирьох німців. І ось вони вже на волі. І звільнили їх ті, хто бореться за вільну Німеччину.
— Але ж це росіяни створили організацію з військовополонених, вона називається «Вільна Німеччина».
— Не росіяни створили організацію «Вільна Німеччина», — заперечив Вайс, — а німці, визволені з-під влади гітлерівців, створили її за допомогою росіян.
— Щоб, використавши цю організацію, завоювати Німеччину?
— Хіба я схожий на завойовника? — усміхнувся Пане.
— Але ж ти не росіянин.
— Комуністи, Генріху, завжди, в усі часи боролися за свободу і незалежність Німеччини.
— Ти став комуністом?
— Коли б у Німеччині при владі стояли комуністи, Радянська країна була б найбільшим другом Німеччини.
— Так, мабуть… — згодився Генріх.
— Російські більшовики лишилися тими самими більшовиками, які перші уклали з Німеччиною Рапалльську угоду і цим звільнили її від блокади країн-переможниць, — нагадав Вайс. — Отже, росіяни, як і раніше, хочуть, щоб Німеччина була вільна, незалежна і, звичайно, соціалістична.
— Тільки, знаєш, — сердито сказав Генріх, — не нав'язуй мені, будь ласка, ніяких вірувань. — Я хочу залишатися вільним.
— Сам?
— Там побачимо, — ухильно відповів Генріх. — В усякому разі, тепер я не з тими, з ким був. Цього тобі досить?
Вайс промовчав. Він думав про одержану через зв'язкового ще до цих ризикованих розмов з Генріхом шифровку від Баришева.
Баришев передбачливо казав про основне:
«Все сам. Адже і там люди. Знайди, переконай. Шварцкопф Генріх? Відмежуй од Віллі. Рудольф не захотів бути з ними. Його вбили. Якщо син піде далі за батька, він зробить там набагато більше, ніж можеш ти. Це буде найкраще, що ти зробиш».