Село не люди
Шрифт:
– Люд! Зайди!
– Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… – Людка підбігла, очі горять.
– А що?
– До Шанівки люди приїжджають! Ось! – вихлюпнула.
– Та де?.. – не повірила Катерина.
– Їй-бо! Маруся сказала. Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.
– Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.
– От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо’ не знаєш. Під курганом – скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були.
– Оце так…
– А ти що думала?
– Думала, курган для того, аби…
– Що?
– До неба ближче. І весь світ роздивлятися.
– Одне іншому не заважає, – вирішила Людка. – Ну, піду. Буду готуватися.
– До чого?
– Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще – ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?..
Людка не дочекалася відповіді, побігла геть.
Катерина схлипнула.
– Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..
Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.
– Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо – повидла густого чи…
Катерина до неї.
– Мамо, таке горе…
– Що сталося? – мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.
– Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!
Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.
– От тебе, мамо, не розбереш! – Катерина в сльози. – Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!
А мамка й далі – у сміх.
– От ми зараз твоє горе прикриємо.
– Чим прикриємо?!
– Ліфчиком!
Мамка сунула руку до кишені – і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик.
Катерина як заверещить!..
– Мамцю! Мамцю!
Ухопила обнову – і до дзеркала.
– Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..
– Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре’ чистити.
– Та я скоро… Скоро!
Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.
– Що то воно крутиться дзиґою? – татко мамці.
– А ось! – Катерина краєчок халатика відкрила. – Мені матуся ліфчика купила!
– От кляті баби! Так і знав – будемо без вугілля!
– Татку, ну не сердься, – Катерина до нього.
І мамка:
– Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..
Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли – стук хтось у двері.
Мамка відчинила:
– Тю! Раїсо! Чи ти п’яна?
– Дарино, позич двадцять гривень, – шепоче Рая від дверей. І хитається.
Коли справа про гроші –
– Ану, Рая, зайди… – каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.
Сіли на кухні втрьох – мамка з татком і Раїса Романова.
Катерина надвір вискочила – і під вікно: з кухні все чисто чути.
Татко командує:
– А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.
– Убивцю найму. Хай Романа порішить.
– Та що ти мелеш! – мамка тихо. – Іди собі, бо ще почує хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.
А татко:
– Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?!
– І чого це ти напилася? – докидає мамка.
– Прийшов сьогодні… від копи… Каже: «Ох і набридла ж ти мені, клята Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки – і крапка. Хату покинуту поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке підле стерво!
Татко аж присвиснув.
– Ну й діла!
А мамка не вірить:
– Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працює від зорі до зорі. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Він пожартував…
– Не пожартував, – упирається Раїса. – То дасте двадцять гривень?
– Раїсо! – мамка не здається. – Та схаменися, голубонько. Таж твій Роман із Шанівки – ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.
Раїса хитнулася та на мамку – зирк.
– А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!
Мамка аж скрикнула.
– Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собі геть. А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з’їхала.
Раїса схлипнула раз, другий – і як заголосить:
– Ой, людоньки… Що ж мені тепер робити… Зарізав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пішов на свою копу… Ой, не можу…
Мамка до неї:
– Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде.
Татко кашлянув, стілець відсунув, уздовж кухні крокує.
– Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший – точнісінька копія Залусківського. Так?
– Так, – мамка з Раїсою в один голос.
– Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку – про маму рідну не згадає. Так?
– Льоню, як добре, що я до вас зайшла. – Раїса сльози втерла, на мамку з татком – кліп-кліп. – Такий ти розумний чоловік. Усе чисто роз’яснив. Пробач, що я на твою жінку… наговорила. То з горя.