Село не люди
Шрифт:
– Та не бризкай слиною, Серьожа, – Катька на крок відступила. – Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…
Сашко знітився.
– Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?
– Ходім.
Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.
Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.
– Можна?..
– Та хай… – Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.
– Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.
– Ото дурний! – Катерина
– А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо. Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.
– Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»
– То твої… щоночі?
– Ну, майже… Одна радість – як татко п’яний. Приповзе, вирубиться, мамці – рай!
– А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене».
– І чого підслуховуєш?
– А сама…
Катерина плечима знизала.
– Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?
– Піду. Випускний клас. Тре’ старатися.
– А куди після дев’ятого?
– Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.
– Та знаю я ваше поле. Самі бур’яни.
– То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.
– От ти дурний! Одне в голові.
Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться. Сповзла з ліжка і – за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.
Нікого. Сіла.
– Що ж то воно було?..
І до хати – по росі босими ногами.
Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п’яний татко. Катерина всунула ноги у ґумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.
– Чи подивитися?..
І городами – до дороги на курган.
А ніч же світла – як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними – так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.
Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя – до зірок.
– А раптом – сліпа?.. Килино! Килино! А раптом – сліпа?..
І ніби у відповідь хтось ізгори:
– Іди вже…
– Піду…
Роман чесно охороняв копу
– Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?!
Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.
– Ну, ходіть до мене! Ходіть! – шепотів люто.
– Дядьку Романе…
Почув тоненький голосок – і впав під копу.
– Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!
– Дядьку Романе… – Катерина стояла неподалік копи і чо’сь боялася підійти ближче.
– Йо! Та це ж вона! – Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.
– О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино?
Катерина почервоніла, бровки насупила.
– Якби ж сама знала? Ноги привели…
Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.
– Дитино золота! Русалонько…
– Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.
– Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку. Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…
– От якби стоячки…
– Не бійся.
– Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.
– Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло. Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!
– Так то була… не любов?
– Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
– А може… не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
– От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.
– У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
– Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
– Не знаю… Як сліпа.
– А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
– Справді?
– А як сама…
– Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
– Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
– Я в чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.
– Скидай свої чоботи! – теж сміється.
– У мене п’ятка в «Лісовій пісні»!
– А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю…