Серед темної ночi
Шрифт:
Велике старезне дерево, чорнiючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно проти стемнiлого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як i попереду, самотнє, i нiяких коней бiля нього не було.
Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром iзнайшов собi добру мiсцину поблизу дуба, в кущах. Звiдти видко й дуб, i всю маленьку прогайльовинку. Вiдкiля б що не прийшло до дуба - воно Денисових очей не мине.
Положив бiля себе кийок i лiг. Хотiв закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть, то щоб не сполохати злодiя. Терпiтиме вже.
Ну, а що вiн робитиме, як побачить злодiя? Бiда, що темна
Чи не вернутися додому?
Подумав трохи Денис. Нi,_ вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.
Холодне вночiшнє повiтря було в яру зовсiм вогке, i Денис аж iзмерз од його. На селi теплiше вночi, дак вiн i вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землi, позастiбався гарненько й сiв, зiпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нiчого не бачив. Почали втомляться очi.
По тому клаптиковi неба, який видко було Денисовi, снувалися хмари; зiрки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.
"Ще дощ буде,подумав Денис.- Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш".
Великi дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гiллям. Товстi стовбури мрiли в темрявi. Здавалося, що якiсь здоровеннi люди, якiсь велетнi похмурi й страшнi поставали навкруги мовчки i попростягали над Денисом свої величезнi лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розiп'явши товстючi волохатi пальцi-кiгтi. Тiльки трохи нижче - i вхопила б його. I враз тi пальцi почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотiв вискочити з-пiд неї, але ту ж мить побачив, що всi тi страшнi чорнi лапи ожили, заколихалися i простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кiгтями… Холодний важкий страх притис до землi Дениса, не давав йому поворухнутися… Зашелестiло, зашумiло, озвалася навкруги вся темрява… Ще мить…
Денис зiрвався на рiвнi ноги - i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшнi.
А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тодi тут не такий лiс був,- це вже його вирубано тепер. Був такий лiс, що й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього дуба, й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так i вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панiєю… вночi… I саме проз цей яр проїздили. А розбiйники й вискочили на їх. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище, собi взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн її не брав, казала, що й викуп за себе пришле… Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при мiсячному сяєвi та й повiв її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далi й затихла. Як приведено її в яр, то була ще нiч, i отаман узяв її до себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi. Попрокидалися вдень - не чуть отамана.
I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полiзло догори волосся. Тупотить… Здалека ще чуть, як щось тупотить… Ось ближче… Ось уже й на прогайльовинi…
Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозумiти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває… Ось одно… двоє… Та це чоловiк з парою коней!..
Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то вiн довiдається?
Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати - до якої гiлки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тодi Другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далi робити, i пiшов стежкою в той бiк, де був Денис, трохи навкоси вiд нього.
Втече! От зараз пiде, покриється, i Денис нiчого не знатиме, даремнi будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiдається про те, хто його ворог. I враз мов iмпетом що кинуло Дениса назустрiч невiдомому чоловiковi. Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усiєї сили в бiк. Чоловiк упав, i Денис опинився на ньому.
Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловiк. Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.
– _ А! Ти мене будеш бити!
– захрипiв знайомий Денисовi голос.
– Роман!
– скрикнув Денис.
I змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землi, пiд колiном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлi. Дивилися серед темряви хмарної ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.
I враз пiзнали…
Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тiльки на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.
Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд Романового колiна. А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..
Денис увесь трусився - з напруження, зо злостi. Тепер вiн знає, хто конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..
Денис повiдв'язував конi й повiв їх з яру…
Була ще нiч, як вiн уїхав у двiр до кума Терешка й постукав до його в темне вiконце:
– А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.
– А що це?
– Твої конi.
– Ой! Та ну?
– Дивись!
Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав їх, хоч i в темрявi.
– Та як же то? Нiчого не розберу.
– Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.
Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i радiв поверненим коням, i трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiває?.. А як Денис сказав, що вiн хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:
– Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловiковi, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає i на товар моровицю.