Серед темної ночi

Гринченко Борис Дмитриевич

– Так-так-так… Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?

– Вона!
– скрикнув Тонконоженко.

– На переднiх ногах мички бiлi?

– Їй-бо, вона!
– Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.

А знахар спокiйно та байдужно казав далi:

– А другий кiнь вороний, добрий кiнь.

– Ой, добрий!
– вигукнув бiдолашний хазяїн доброго коня.

– Так… Знаю, де твої конi. Можна знайти.

– Дядьку! Будьте милосерднi! Скажiть - де! Я вже вам не пожалiю!..прохав Тонконоженко, стурбований надiєю побачити знову свої конi.

–

Та що ж…байдужно, не поспiшаючись, одказав знахар,- можна й сказати… аби було за що.

– Та я хоч i зараз ладен… Кажiть - скiльки!
– поспiшавсь Тонконоженко.

– Двадцять п'ять карбованцiв положи - матимеш конi.

– Ой, це ж начебто й дорого буде!
– зажурився Тонконоженко.

– А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?

– За одного сорок, а за другого сорок i три.

– Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за їх не вiсiмдесят три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу дурно робити: воно й менi стоїть. Та про мене - як знаєш…

Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому вже й байдуже про Тонконоженковi конi.

Жалко було Терешковi таку силу грошей давати. Та бачив, що iнак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той i не озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стiл. Знахар мов i не глянув на них.

– Сьогоднi в нас п'ятниця…- почав казати,- так, отже, в понедiлок, як сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої конi стояти, прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.

– А як не будуть?
– несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як грошi пропадуть?..

– Кажу, що будуть, то будуть,- сердито вiдказав знахар.- А коли не ймеш вiри, то хоч i назад грошi забери,- менi однаково. Тiльки вже тодi й коней там не побачиш.

Тонконоженко злякався й змовк.

– Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому конi приведеш. Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди не минеш. Чуєш?

I так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi мов поза спиною снiгом сипнуло.

Денис спитався:

– А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися - хто вiн такий є.

– Ге! Чого схотiв! Буде й того, що конi знайдуться!
– одказав знахар.Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тiльки тодi вже повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити,тiльки про одно.

– Та бог з ним! Менi вже хоч би конi!
– махнув рукою Тонконоженко.

Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило хоч те, що конi знайдуться.

Пiшли нашi додому, а згодом, слiдком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пiшов полями та гаями зiлля збирати. Збираючи зiлля, дiйшов до Гапонового хутора: вiн же був бiля дороги з Чорноуса в Диблi.

– А що, клює?
– спитав Гапон, увiвши гостя в хату.

– Тонконоженковi конi… Ось двадцять i п'ять…- Вiн розказав про те, як приходили

Терешко з Денисом.- Двадцятка вам, а п'ять рублiв мої. Нехай вашi хлопцi виведуть конi у Чорний яр,- так, щоб на понедiлок на схiд сонця були там прив'язанi до того великого дуба.

– Отож-то й бiда менi, що конi вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за дiлом, дак я, щоб тихше було, вiдiслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопiт: один хворий лежить, а другого далеко послав за дiлом.

– Шкода… Якби ж я знав, то я б iнак якось…

– Ну, та дарма! Менi треба поїхати в город. То перекажу Ярошевi, щоб хто з його хлопцiв вивiв конi.

– Ото й добре!..

Приятелi розiйшлись.

А тим часом Денис усе думав про знахаря. Вiн не дивувався, що знахар i конi якi вгадав, i все знає,- бо через те ж вiн i знахар, що може вгадати,- а дивувався, як це конi у Чорний яр потраплять. Де вони там вiзьмуться? Хто їх туди приведе? Може, злодiї там конi ховають? Дак нi - незручно… Хiба самi прибiжать? Нi, не випада, бо казав знахар, що конi будуть прив'язанi,- уже ж вони самi не прив'яжуться. А хто ж їх прив'яже?

Цi думки не давали Денисовi спокою. А що, якби?.. А що, якби пiти та заховатися там помiж кущами та й допильнувати - де конi вiзьмуться? Може, таким робом викрив би вiн i коновода. Ото було б добре!

Тiльки страшно! А що, як то нечиста сила туди конi приведе? Денис боявся нечистого, хоч i знав, що вiд його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самi коноводи, то хiба тих не страшно?

Та хiба вже так вiн i попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не побачить нiхто. А то можна вдвох iз кумом Терешком пiти - охотнiше буде. Денис пiшов з цим до кума, але кум нiяк не хотiв пристати до нього.

– Нi, вже,каже,- як знахар сказав, то так i зроблю. А то як не послухаюсь, то й грошi пропадуть, i конi не вернуться. I ти, куме, не ходи, прошу тебе!

Денис сказав, що не пiде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла недiля, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?

Чи вже таки вiн маленький, що боїться пiти? Що буде, а вже пiде!

Уже коли хто конi приводитиме, то цiєї ночi - пiд понедiлок. Вiн пiде звечора.

Бiльше нiкому вже вiн не признавався. Дома сказав, що пiде на нiч у Чорноус за дiлом,- вигадав уже там дiло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дiйшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем - нiде нi лялечки. Тодi тихо пiшов у яр.

З поля Чорний яр здавався просто лiсом, а як увiйдеш у той лiс, то це байрак глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й позчiплювалися гiллям. На полi ще було трохи видко, але тут була вже нiч. Денис iшов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гiлля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вiтами.

Вiн знав того дуба, де мали конi стояти, i простував до його. Але поки дiйшов, то добре увесь вид йому подряпало. Нарештi вийшов аж на дно яру,тут була невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.