Серед темної ночi
Шрифт:
Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тiльки голова їй схилилася ще нижче.
Зiнько став бiля неї, i вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на свiтi людини. Вона спала, якось жалiбно, болiсно скривившися.
– Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?
Вона почула цей трохи тремтячий голос, цi дивнi задля неї слова, але не могла ще їх зрозумiти. А вiн казав далi:
– Я буду йому таким батьком, мовби це моя рiдна дитина була. Я нiколи тобi не згадаю… Я тебе любитиму й шануватиму…
Вона вже глядiла на його, все ще не розумiючи того дивовижного, нечуваного, несподiваного, що вiн казав. I вiдразу зрозумiла.
– Нi, нi!
– скрикнула, оступаючись назад.- Я не хочу! Не хочу!
I простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А вiн, здивований, уражений цим гострим i несподiваним "нi", не знав що казати, мовчав кiлька мить, аж поки знайшов слова:
– Левантине, хiба я тобi такий нелюбий? Хiба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тодi, як будеш менi дружиною. Подумай, Левантине, яке тобi життя буде - покинутiй дiвчинi з дитиною! А пiдеш за мене, будеш менi жiнкою - я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як i всi.
Голосний плач, ридання озвалося на тi слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мiшаючи слова з слiзьми. А вiн пригорнув її i слухав тi безнадiйнi слова, бiльш угадуючи, нiж чуючи їх серед плачу:
– Зiнечку, братику рiднесенький! Не можу я тобi бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж менi тобi дружиною бути? Та з тебе люди смiятимуться, просвiтку тобi не буде… братову покритку взяв…
– Що менi до людей?.. Хай люди що хочуть говорять, аби менi ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нiкому.
– Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вiльно казати… Не хочу я, щоб через мене свiт собi зав'язав!.. Вiзьми собi дiвчину гарну, чесну,- вона тобi буде дружиною…
– Ти менi милiша за всiх.
Перестала плакати, випручалася з рук…
– Сядь, Зiньку, сядь там! Не займай мене! Сiв на лавi.
– То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобi не буду… нiколи… Тiльки рано й вечiр молитимусь за тебе.
Стояла як бiль бiла, тiльки очi великi й глибокi сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнiлому обличчi…
А вiн умовляв її, силкуючися добрати слiв таких, щоб зайняти їй серце зглибока. I займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не мiг її слова побороти.
З тим пiшов з хати.
А вона, сама зоставшися, похилилась на пiл, припала до дитини та й занiмiла… тiльки здригалося тiло, знеможене хворобою й пекучим горем, тiльки болiла душа так, як ще нiколи не болiла, мов прощалася з усiм, що є красного та ясного в життi, з усiма пахощами, теплом i свiтом його…
Зiнько йшов i думав про те, що йому робити.
I незабаром, бувши з ним на самотi, заговорив, що хоче сватати Левантину.
– Як то?
– спитав старий Сиваш, дивуючися. Зiнько почав розказувати, як i що вiн про це думає… Старий аж розсердився:
– Що це ти, сину, вигадав? Хiба ж так годиться? Чи тобi нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?
– То ваша онука, тая дитина, тату.
– Що ти менi вибиваєш очi тiєю онукою? Хiба я їй велiв Романа до себе пускати? А тобi грiх великий, що ти надумав братову покритку брати.
Увiйшла мати, довiдалася, про що мова, i ще гiрше надалася на Зiнька:
– I не вигадуй менi! I слухати того не хочу! I очi мої на неї не дивляться! Поки я в хатi - вона в хатi не буде.
Зiнько починав сердитися:
– Вам хочеться багатої собi невiстки, а про те не думаєте, що нам усiм треба дбати, щоб Романiв грiх спокутувати, занапащену дiвчину обрятувати.
– Нiхто її не занапащав!
– оступалася за Романа мати.- Сама до його бiгала. Коли набiгала, то нехай з тим i панькається, а в моїй хатi не буде її!
– Якби її Роман брав,- озвався батько,- я не то не боронив би йому, а ще й звелiв би. Може, вона менi й не пiд мислi, та вже коли так сталося, то треба. А тобi не годиться, грiх!
– Грiх?
– сказав Зiнько.- Нiякого, тату, грiха тут нема. Грiх покинути покривджену дiвчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду - це не грiх.
– Авжеж!
– розсердився Сиваш.- Ти знаєш! Мудрi такi поробилися, що за батькiв розумнiшi. Споконвiку грiхом було, а тепер уже в вас добром стало!
– Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.
– Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-i перестане. А ти менi те й з думки викинь, бо я того нiколи не попущу!
Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.
А тим часом у Левантини новий був клопiт: дитина нездужала. Баба Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi впала. Воно до того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тiльки два тижнi, й умерла.
Левантина йшла за маленькою труною i плакала гiрко. Бо це вже не дiвчина була, що їй дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…
Другого дня ввечерi Левантина пiшла до Струкiв. Увiйшла в хату i несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла нова наймичка. Та Левантина й сама не хотiла жити в Струкiв, а за iншим прийшла.