Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Вільде Ірина

Чим більше Бронко роздумував над тим, тим обманство Стахи набирало глибшого сенсу. Вона не лише обманула його, як дурника, огидно набрехала йому, та ще й збиралась пограбувати єдину особисту мрію його життя.

Бронко прагнув сина.

Чорт забери. Міг без жалю відмовитися від власної хати, від ванни, від білого хліба, від святкового костюма, від багато чого, що вважається конче потрібним для нормального життя, але нізащо не позбавив би себе надії на нащадка.

Це мав бути син не тільки в біологічному розумінні. Це мав бути хтось найближчий, найвірніший, кому можна було б довірити розпочате діло, якби Бронкові самому не довелося дійти до мети.

Це мав бути той хтось, кому Бронко мав би довірити свої мрії, передати всю свою пристрасть, всю свою щиру, велику віру. Та що тут багато казати. Його син мав бути він сам, тільки ще раз народжений, ще раз повторений природою, тому що одне, життя було, мабуть, закоротке, щоб перетворити велику мрію на дійсність.

Життя Бронка, життя його сина, життя синового сина — це була єдина естафета поколінь до великої мети. Коли одне покоління відживатиме, воно передасть червоного прапорця наступному, а те зробить так само щодо своїх нащадків.

Яке чудесне змагання поколінь. Який прекрасний поштовх для історії. А Стаха хотіла позбавити його участі в цьому благородному русі вперед. Хотіла вибити йому з рук те, що він ставив нарівні з ціною свого життя. До того ж як підло, як же ж по-бабському нечесно підійшла вона до цього. Уявила собі в своїй дурній голові, що досить його піймати в сильце, мов дурну синицю, і він уже не матиме інших прагнень, як удень працювати на Філіпчука, а вночі мати її у своєму ліжку. А для чого ж тоді жити?

Адже треба чесно визнати, що навіть коли про великі справи думаємо, то й з ними зв'язуємо часточку нашого егоїзму: прагнемо кращого завтра для народу, маючи на увазі притому й своїх дітей та дітей їхніх дітей.

Чи не злочин то з її боку, коли хотіла позбавити Бронка його продовжувача в тій естафеті поколінь?

Не вірив уже, що Сташка допустилася цього з кохання до нього. Яке ж це, до чортової матері, кохання, коли тебе грабують серед білого дня? Ненавидів її в ту годину…

На роботі теж не міг думати ні про що, як про цей випадок. Робочі години того дня тягнулися до неможливості довго. Так потребував самотності, а тут, мов навмисне, то приходили якісь клієнти, то Філіпчук викликав його до себе, а вже Рудому рот ходив того дня, наче на завісах.

Бронко передчував, що розмова зі Сташкою буде нелегка. Перш за все вона не зрозуміє самої суті, чому він не хоче з нею одружуватися. А потім, боронячи себе, певно, намагатиметься звинуватити у всьому його. Ще більше було йому прикро від того, що перед ним була ціла голгофа неприємних, огидних сцен тоді, коли він для себе вже покінчив з цією справою. Хоч скільки б було розмов зі Сташкою, хоч якими засобами вона намагалася б затримати його при собі, він твердо знав, що свого рішення не змінить.

До чортової мами. Міг би плюнути на все і виїхати на якийсь час з Нашого (товаришам пояснив би, і вони зрозуміли б його), але не хотів, щоб хто-небудь коли-небудь міг закинути йому якусь нечесну гру проти дівчини, яку вже вважав за свою дружину.

Зараз після вечері, не зволікаючи, вибрався до Кукурбів. Зустрів Сташку на подвір'ї, коли та йшла з городу з оберемком сухого торішнього бараболиння. З-за бадилля видно було лише самі її очі, що сміялись, наче іскри розсипали навколо себе.

«Чому вона не дивиться мені у вічі? Може, прочитала б у них, що нема чого їй веселитися».

— Мама хоче протопити бараболинням по хлібі на солодке…

— Не треба.

— Фі, а чого не треба? Може, чоловікові і не треба, а жінкам кортить похрупати щось солодке… Тоді, може, й вам пива

не треба?

— Все? — спитав Бронко коротко.

Сташка щойно тепер придивилась до нього. Кинула бадилля на землю, сама вчепилась руками йому в пазуху:

— Йой, що сталося? Може, мама, не дай боже, захворіла?

— Моя мама здорова. Слухай… Я прийшов тобі сказати, аби ти твоїй матері переказала, щоб собі надаремно видатків не робила, бо я женитись не буду.

Бронко побачив, як Сташка зблідла, як усе її обличчя відразу вкрилось коричневими веснянками.

— Йой, а то хто набрехав на мене?

— Все ти винна, Стахо, так що не шукай вини ні в кому…

— Я? Матко боска, я? Що — я?

Важко було говорити з нею, коли вона ще й досі не здогадується, в чому річ.

— Ти — нічого, — спромігся Бронко на холодний ущипливий тон, — ти лише сповістила мене, що скоро татом стану.

Мусив похвалити її в душі, що так стримано сприйняла оце справедливе, хоч і важке звинувачення. Знайшла в собі мужність не заперечувати і — це його справді вразило — не просити ласки для себе.

«Все ж таки, — подумав з болем, — щось із того, що втовкмачував їй у голову, залишилося там. Раніш обстоювала б свою рацію кулаками й зубами».

Сташка не допитувалася, від кого дізнався він правду. Її обличчя з блідого стало буряковим. Видно було, що навіть саме дихання дається їй з-над силу.

І нагло, як би хто увімкнув у неї струм, щось струсило всю її, і вона враз закричала, заговорила мов заведена:

— Ти когось маєш, — накинулась вона на Бронка вже без сліду розгубленості. — Ти когось маєш… Ти хотів… Ти вже раніш пробував викручуватись… А тепер — дивись на нього — знайшов причину. Ти не хочеш женитись? Так? Так? Бо я тобі збрехала? Так, збрехала, збрехала. — Вона стала перед ним у визивній позі — руки в боки. — А що мала я робити, коли став холодний до мене? Мала чекати, аж ти покинеш мене? А-а… — заскреготала зубами. — Який мені чесний знайшовся, який високоморальний. Дивіться. Я брехуха, і тому він не може взяти мене за жінку… Ха… ха… ха… А хто ти? Не брехун, не ошуканець? Ти, ти десять разів гірший за мене брехун, бо мене обіймав, а про іншу думав. Чи не так? То ти інших навчаєш, а подивися на себе, який ти красний… («Вона не без рації»). Але ти не думай, що зі мною можна так легко покінчити… Го-го… Ти ще мене не знаєш, небоже, коли так думаєш. Силою перед ксьондза тебе не затягну, але пам'ятай, Броник, аби-сь пізніше не жалкував, розваж добре, що робиш. Бо кажу тобі: не буде мені, але й не буде іншій. Мені тепер, — розстебнула собі блузку на грудях, мовби бракувало їй повітря, — все одно: чи жити, чи в могилі гнити… Я тебе тепер не спускатиму з ока і таки вистережу, щоб ти знав. А тоді ви обоє бідні будете… цілі з моїх рук не підете. А мені що? Я криміналу не боюся. Ти навчив мене, — докинула єхидно, — не боятись криміналу. Нікого, нікого не боюся, — стала кричати вона, розкидаючи в якомусь шалі бадилля по подвір'ї. — Не боюся… Нікого не боюся. Та звідки ж, Бронику, ця напасть на мене? Звідки?

Бронко аж розсердився. Причепилася до нього з тим, хто наговорив на неї, начеб єдино у цьому все лихо.

— Та відчепись ти від мене. Хто та хто сказав… Слухай, тож хіба річ у цьому? Хто тебе видав? А може, я сам здогадався? Яке це має значення… Факт той, що ти мене обдурила і… взагалі хотіла пограбувати з того, що мені найдорожче…

— Я? Тебе? Хотіла пограбувати? — від люті аж піна виступила їй у кутиках рота. Не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, не міг він того збагнути.