Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— А д-д-е-е мій сва-а-ат? Набік в-від ме-ене… хочу випити з-з-з-з своїм сватом. Ану, хто м-мені тут до розказу? П-пане 3-з-завадка… д-де-е ви?
Матко боска, що це? Весілля в їх домі?
«Це я з розуму сходжу», — вдаряє жахлива думка в голову Стасі. Вона ж бо розуміє, що після того, що сталося, жодного весілля в їх домі не може бути.
Бубон, наче на зло, не те що не вгаває, а набирає ще більшого розгону: «бум-бум-бум».
Гей, що тут робити?
Стаха встає з ліжка, тихенько відхиляє двері у сіни і — що бачить?
В покої за святково заставленими столами
Не може це бути маренням, бо Стаха виразнісінько бачить тітку з Жовкви, Вівтонюків, молодих Скибінських. Все це особисто Стахою запрошені гості на її весілля.
«А може, — приходить Сташці думка, від якої її знову кидає в жар, — а може, Бронкові переказали, що Стаха труїлася через нього, він злякався і привів ксьондза, аби їх звінчав у костьолі. Бувають же такі випадки».
«Бум… бум… бум…»
Чекайте, якщо вона повінчалась з Бронком, то в неї мусить бути вінчальна обручка на правій руці.
Немає обручки ні на правій, ні на лівій руці.
Певна річ, яке ж вінчання могло бути, коли Бронко її більше знати не хоче.
Але ж бо тітка з Жовкви в святковій шовковій чорній сукенці, Скибінський з розстебнутою камізелькою, полумиски з ковбасою, пляшки з горілкою. Це не марення?
А бубон, голий бубон, без скрипки, без флейти, все тієї самої: «бум-бум-бум».
«А що, коли я зараз увійду туди, як стою, простоволоса, розперезана, і спитаю, що це за гранда?»
Не встигає Стаха переступити поріг, як наштовхується на маму з полумиском паруючих голубців у руках. Мама теж, нівроку собі, вже напідпитку.
— Мамо, що тут діється? — кидається до неї Стаха так раптово, що Кукурбиха мало не випускає полумиска з рук.
— Ти вже встала? Вже здорова, моя донечко? Голівка не болить? Я ж казала, коли тільки заснеш, то прокинешся здоровою. Я то знаю…
— Мамо, ви мені баки не забивайте, а кажіть: що тут діється? Чи я з розуму сходжу, чи вправду тут весілля? Звідки музика взялася?
Мама відводить очі, мовчки молить Стаху, щоб та мовчала. Киває головою в бік покою, підсуває їй під очі полумисок з голубцями, мовляв, люди чекають на теплу страву, а вона стигне у неї на руках.
— Мамо, — хапає й собі за полумисок Стаха, готова тут же гепнути ним об землю, — ви мені скажете, в чому справа, чи не скажете?
— Стули писок, бо люди почують, — полумиском заштовхує стара дочку до ванькирика, сама подається за нею. Ще двері причиняє за собою. — Що тобі треба знати? Може, мала пропадати праця? Коби-м хоч м'яса була не попекла, а то… Агі, та то… чоловік умре, та ще люди повеселяться на поминках. А тітка з Жовкви-то що? Мала я з неї вар'ята зробити, чи як ти собі гадаєш? Не хоче женитись, то хай його шляк трафить на гладкій дорозі, а я собі у своїй хаті людей прийняти маю право. І хто мені що зробить? Тим більше, що я нічого не втратила. Він і так повернув мені всі кошти до гелера.
— Мамо, — затуляє Стаха руками очі, хоч насправді треба було вуха затикати. — То ви на мою ганьбу ще й музику покликали… Я виджу, що ви геть-дочиста вже здуріли. Що з вами? Мамо!
— А… а… а… що музику? А де ти чуєш… музику? — белькотить стара і, щоб не дивитись
А тут, як на те, відчинив хтось надвірні двері, а звідти як забубонить на повний голос: «бум-бум-бум».
Побачила Кукурбиха, що їй нікуди крутити, закліпала очима, підшморгнула носом і по-п'яному розплакалася:
— Та це Каролька з дівками… Чекай, чекай, ти, помийнице, я тобі ще покажу, як моїй дитині марша вигравати.
— Заткайтеся, мамо, — гримає на неї Стаха, а в самої губи пожовтіли, — ідіть до гостей, що скликали-сьте на моє «весілля». Та витріть собі ніс, бо ще капне вам з нього в голубці. Ну, йдіть, чого стали-сьте? Лишіть мене у спокою… я дам собі раду і з собою, і з Карольчиними дівками, і геть з усім на світі.
Стара вийшла (голубці ж стигнуть!), а Стаха знову повернулась до ліжка, але не лягла на подушку, а накрила собі нею голову, бо вже сама не знала, як заглушити оте страшне «бум-бум-бум».
Треба знати, що на Мнихівці вибубнити дівчині марша — це куди більший сором, ніж прилюдно плюнути в обличчя. Звичайно вибубнення марша — це парубоцьке діло, проте хлопці ніколи не зробили б Сташці такої пакості. Вона залишилася з кожним з них у злагоді, навіть коли розходилася навіки.
Карольчині дівки мстяться Сташці за те, що повідбирала їм фацетів [24] . Всім трьом підряд. І от придумали помсту Стасі дівки вошиві. А тут, як на те, обійстя Кукурбів межує з Карольчиною мізеротою. Тамті бубнять на своїм смітнику, а людям збоку здається, що це музика у Кукурбів.
24
Хлопців, кавалерів.
І хоча Стаха добре знала, що на Мнихівці ніхто не шанує ані Карольки, ані її затьопаних дівок, і хоч певна була, що цей марш ще їм колькою в боці стане, проте цей випадок зігнув її. Не те щоб поставити навколішки, але приголомшив. Знала, що ні завтра, ні позавтра не зможе пройтись вулицею, як бувало, з гонористо назад відкинутою головою.
Найбільш боліло Сташці те, що не її правда взяла верх, а мнихівських пліткарок, які шушукалися, що Завадка тоді ожениться на Кукурбівні, коли рак свисне.
Та нічого, нічого, — тішить Сташка саму себе, бо більше нікому розрадити її, — не радуйтеся занадто, вороги, моїй пригоді. Ще прийде час, коли Сташка Кукурбівна проходжатиметься гонористо по Мнихівці та жбурлятиме у ваші погані пліткарські писки своїм «фі», наче піском у вічі!
А щодо Марічки Мартинчукової, то нам треба повернутись до подій ще з минулого року, точніше, до тієї історії на пралі, коли буцімто Марічка хотіла утопити Куроччину Доцьку.
Коли жандарми наділи Марічці наручники і кинули її на віз, вона ще була при повному розумі. Доки везли селом, то, хоч сором обливав потом очі, почувала себе безпечною. Все мала на думці, що коли б з нею хотіли щось погане зробити, то на її крик повибігали б люди з вилами і кіллям й не дали б її скривдити.