Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
Цей факт за своїм змістом і типовістю тільки утверджує і згущує підозріння на перший злочин, що, крім того, допомагає дорисувати портрет Мартинчук Йосафати, фальзе Марії, як людини низьких анімальних інстинктів, позбавленої всяких моральних гальм, з безсумнівно шкідливими для оточення нахилами.
Пійману сімома свідками на гарячому вчинкові Йосафату Мартинчук під час замаху на життя селянки Савицької арештовує поліція і згідно з артикулом 167 карного кодексу намагається доставити її до найближчого слідчого судді.
Під
Тепер особистість арештованої окреслена до подробиць: інтелектуально недорозвинене, позбавлене елементарної етики й моралі створіння нагулює собі позашлюбну дитину, яку власноручно вбиває. Зустрівши з боку селянки Савицької критику свого аморального вчинку, намагається позбавити тамту життя через утоплення її у пралі. Згодом, коли до свідомості цього темного, позбавленого всяких гуманних порухів створіння доходить, що все ж таки за злочин доведеться відповідати перед судом, вона у людиноненависницькій злості кидається на представника порядку, вищезгаданого Яна Купку, з метою нанести йому важкого ушкодження тіла, себто відкусити ніс.
Одним словом, типова кримінальна справа, тобто вона залишилася б такою, якщо б слідчий суддя не застосував до її розв'язання свого методу детального вивчення «плаценти».
Детально вивчивши «плаценту», слідчий суддя приходить до переконання, що ця, на перший погляд, типово кримінальна справа носить суто політичний характер. І саме з цих мотивів, керуючись, крім даного артикулу, ще й совістю польського патріота-громадянина, доктор прав Матіясек будуватиме свій акт оскарження, спираючись на артикул 93 чи 99 карного кодексу.
…Перша зустріч з слідчим суддею для хворої ще Марічки перетворилася на тортури.
— Прізвище?
— Мартинчук.
— Ім'я?
— Марія.
— Ім’я! — кричить суддя, бо ж він з досвіду знає, як це властиво для всяких злочинних елементів надавати собі чужі імена чи псевдоніми.
— В метриці Йосафата, — допіру тепер здогадується Марічка, чого від неї хочуть.
— Рік народження?
— Тисяча дев'ятсот шістнадцятий.
— Віросповідання?
— Греко-католицького.
— Розповідай судові, як ти вбивала свою нешлюбну дитину і куди ти поділа її трупа.
— Я не вбивала дитини, бо її не мала.
— Ага, — шкірить суддя свої білі зуби, від яких відгонить м'ятними цукерками, — а якби ти мала дитину, то задушила б? Піш, пан, — звертається до секретаря. В чорному убранні, сутулий, з довгим носом, він нагадує Марічці ворону.
Марічка сказала два слова, а «ворона» шкрябає пером та шкрябає.
— Чому ти хотіла втопити Явдокію Савицьку?
— Явдокію Савицьку?
«Ай люди, таж він мене про Доцьку питає!»
— Так, прошу ясного суду, так, — хоче сказати йому Марічка, що вже розуміє, про кого він її питає.
— Піш, пан, підсудна признається, що хотіла втопити… А чого ти хотіла її втопити?
— А хто каже, що я хотіла її втопити? — настрашується Марічка, бо вже бачить, що напасть валиться на неї, наче стеля, під якою стоїть. — Я не хотіла її смерті…
— Піш, пан, підсудна плутається у зізнаннях.
— Я не плутаюся, — набирає Марічка відваги заговорити непитана, — я лише хочу розповісти ретельну правду, як воно було. Я не хотіла Доцьки топити. Не варта вона того, аби-м через неї я гріх на душу брала. Хотіла-м лише здерти в неї з голови по-молодицьки пов'язану хустину, аби так не гонорувалася, бо не вона мала її носити… Я лише замахнулася…
— А все ж таки замах був. Піш, пан, підсудна не заперечує, що замах мав місце. Напад на постерункового виконала підсудна з доручення комуністичної організації?
Який напад, люди добрі? Ой боженьку, то, певно, та сліпа «ворона» геть все дочиста поперемішувала у паперах, а тепер таке ще вийде, що Марічка перша почала гиндричитись з поліцаєм. Люди добрі, бодай скажіть, що тепер буде зі мною?
— Підсудна розуміє, що її питають?
— Не розумію, прошу ясного суду, бо тут хтось набрехав на мене або, — зиркає крайчиком ока на «ворону», — не так позаписували у паперах. А я хочу сказати ретельну правду, як то було. Жандарм почав перший зачіпатись зі мною.
— Докладніше. Що значить — зачіпатись з підсудною? Судові не ясно.
— Мені соромно, прошу ясного суду…
— Тут суд. Тут не може бути сорому, а одна правда. Відколи ж то підсудна така сором’язна стала? Ге? Отже, як то було? Суд питає, як то було з тим зачіпанням?
— Ми їхали полем. Поліцай…
— Пшодовник, — поправив суддя.
— Пшодовник почав сунути свою ногу мені між коліна.
— Цо? І то вшистко? І це була причина, що підсудна кинулася з зубами на пана постерункового під час виконання ним службових обов'язків? Ге? А може, на фірі місця не було, і панові пшодовникові затерпла нога, ге?
— Може, й затерпла, — погоджується без переконання Марічка, аби тільки перестали на неї кричати.
— І через ту затерплу ногу підсудна кинулася з зубами на представника польської власті? Ге?
— Не через ногу…
— А пшез що?
Марічка чує холодний піт на переніссі. Він лоскоче її до нестерпності, але вона не може спромогтись на сміливість обтерти його. Вважає такий жест непристойністю перед лицем суду.
Боїться натякнути про свій сором, бо вже раз сказали їй, що в суді немає й не може бути сорому, а тільки одна правда.