Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— Слухай, я хотів женитися, бо хотів мати сина… А тепер… сама знаєш… Дай мені спокій, — відкинув її руки від себе, — я трохи пройдуся. Слухай, я не можу так… в мене теж нерви… — Але, побачивши в її очах злу готовність будь-що затримати його при собі, докинув: — Пізніше ще поговоримо. — Однак природжена чесність тут же наказала йому застерегтися: — Та мусиш знати, що давнього між нами вже не буде…
Сташка, видно, не зовсім повірила йому. Рада вже, що не відмовляється від зустрічей з нею, а там воно дасться видіти. Сам колись признавався, що дурманом сповнює його її тіло. Ех, Броник, скорше Прут в інший бік потече, ніж ми з тобою розлучимося.
Не хоче він тепер розмовляти з нею? Хай іде собі. І
Від Кукурбових воріт Бронко подався над Прут. Ноги самі принесли його на те місце, де восени мав розмову з самим собою. «Свинею я ще ніколи не був і не буду», — сказав тоді до себе, а ось як воно вийшло… Він боявся показатися свинею, а тим часом з ним вчинили по-свинськи. «О, — аж зойкнув, — і ще як по-свинськи».
Стояв на високому, підмитому водою березі, наче на виступі, і дивився, як сутінки виповзають з верболозів, насувають пеленою над берег і тонуть у воді. Вимите недавніми, весняними вже повенями побережжя біліло сірими камінцями, мов кістками. Та ось зійшов місяць чи, вірніше, поринув за темну смугу Карпат останній відблиск сонця, з неба впали на ріку скісні срібні прути. Серединою ріки простелилася мерехтлива доріжка з живого срібла. Срібло хлюпалося дрібними рухливими хвильками, мінилося під місячним сяйвом, і тоді здавалося, що у воді грають мініатюрні золоті рибки. Ці кольорові мінливі переливи на поверхні води здавалися Бронкові чудом.
І коли так стояв, задивлений у гру водних хвиль при сяйві місяця, відчув усю глибину своєї самотності. Нема в нього нікого, кого би зараз витягти з хати чи хоч би з ліжка і показати йому цю красу. Може б, тільки Ольга Річинська.
Сів на зрубаний пеньок, стиснув голову кулаками, мов обценьками, і в думці кликав її: «Ольго… Ольго…»
Якби вона була зараз тут, коло нього, вона, можливо, розкрила б ще ширше перед ним цю вечірню красу. Можливо, крізь її очі побачив би, що ота група тополь на тлі темних верболозів начебто виростає з неба, а не з землі. Можливо, Ольга змогла б якимсь найвлучнішим словом сказати про оте світелко під горою.
— Ет, — потер кулаками скроні, аби не вдарити себе ними по голові, — що мені тепер робити? А, чорт побери, — сплюнув у воду, — обивателі перевішають на мене всіх здохлих собак і матимуть слушність. Почну я відгавкуватись у свою чергу, мов скажений собака, і теж матиму рацію. А немає важчого, хай йому чорт, як бути суддею і оборонцем перед власною совістю.
Десь хруснула суха гілка. Бронко оглянувся. Нікого не видно, проте відчував, що Сташка десь поблизу. Встав з пенька і вийшов на стежку. Гілля двох суміжних кущів розкрилося, наче завіска, і Стаха ступила на стежку, сумна і безмовна, наче тінь.
Зухвалість, грубість, нахабна самовпевненість, з якою вона накинулась на нього лише годину тому, поступилися тепер місцем тихій винуватій покорі, що відбивалася у всій її поставі. Темна, накинута на голову хустина обрамувала вузьким трикутником її обличчя, надаючи йому ніжних обрисів. Очі, розширені від болю, світилися до місяця, наче самоцвіти.
Сташка була гарна зараз тією внутрішньою красою, брак якої в неї завжди так боляче відчував Бронко. Таку міг би її любити, якби не те, найстрашніше для нього, що не зможе вона подарувати йому сина. Зрозумів у тій хвилині одне: буде він її любити чи ненавидіти, байдужою вона йому стане нескоро.
— Бронику! — гукнула вона.
Не обізвався. Хай продовжує, що мала на думці.
Адже бачить його перед собою і повинна знати, що він чує її.
— Бронику, — повторила прохально, — чи чуєш мене? — Підступила ближче, але рук до нього не простягнула. — Як же ми можемо розійтися з тобою, скажи? Бронику, опам'ятайся. Що робиш? Ти забув, що між нами було? Ти забув, що казав мені? — вчепилась руками в лацкани його плаща. — Бронику! «Лише смерть розлучить
— Смерть нас і розлучила, — твердо звучить його голос в нічній тиші.
Він має на думці те, що Стаха хотіла позбавити його щастя мати сина. Та чи зрозуміла вона цей натяк? Ні, Стаха нічого не зрозуміла, бо ось оповиває його руками й лепече все, що їй слина принесе на язик:
— Ніжки тобі буду мити і воду пити, лише не кидай мене, Бронику. Я вже більше ніколи в світі — ади, чим хочеш присягнуся, що й слова неправди не скажу тобі… Може, ти спротивився, що мама… Не дивись на маму, не з ними тобі жити, а зі мною… Бронику, буду тобі вірна так, що другої не найдеш, повір мені, Бронику… Все в нас буде, як ти скажеш, як ти схочеш. Немає у світі, чого б я не зробила для тебе. Бронику, де ти таку іншу знайдеш?
Не мав серця відтрутити її від себе. Не голубив її, але й не противився її обіймам.
— Вірю, Стахо, чесне слово даю, що вірю, але одного ти не можеш уже для мене зробити…
— Чого, Бронику? Йой, ти лише скажи чого… — І далі не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, Стаха.
— Сина ти мені не даси. А як без сина, Стахо? Як ти собі уявляєш подружжя без дітей, га? Я не міг би отак, хоч по правді то скажу, мені нелегко відриватися від тебе…
— А я лікуватимусь, Бронику. Йой, звідки ж я могла знати, що тобі так залежить на дитині? Звикли чоловіки боятися вагітності, як чорт ладану… А я не знала, що ти такий…
— Смішний, — проказав з невеселою іронією Бронко.
Бронко пішов, а вона стояла на тому самому місці, роздумуючи, вагаючись, що їй дальше робити.
Може, дати йому поки що спокій? Хай відпочинуть обоє від цієї важкої розмови. За день-два знову пригадається вона Бронкові. Зубами вчепиться за живе м'ясо, а не дасть Бронкові вирватися з її рук.
Добре подумала, а зробила навпаки. Ледве пустила його з своїх рук, знала, що вся її розумна постанова до… Дунаю.
Перемогти себе було понад її сили. Відчувала не лише безпам'ятний біль серця. Стаха шаліла з досади, що з неї, яка й святого могла підняти на сміх, тепер з самої насміялися. І хто — «кармеліта» [19] нещасний, який ще донедавна не знав, з котрого боку дівчину під руку взяти. Оферма [20] , якого вчила танцювати, як каліку на ногах триматись. Легейда [21] , яким ще вчора гралась, немов кішка мишкою.
19
Чернець католицького ордену кармелітів.
20
Незграба.
21
Недотепа.
І чого? Фі, подумаєш, вельможа смертельно образився, що вона йому, мовляв, збрехала. А коли отак чесними очима подивитись по людях, то котра жінка говорить правду чоловікові? Хіба та, що несповна розуму… Бо у всі ті поважні, сиромудрі причини, що їх Бронко виклав Стасі, вона ністілечки не вірить і має їх всіх до… одного місця.
Хай він виб'є собі з голови робити їй штемп [22] на всю Мнихівку і зривати весілля, коли вже кабана закололи, і дріб порізаний… І тітка з Жовкви приїхала.
22
Очорняти, шельмувати.