Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— А це має означати те, що я не гадаю через вашу Україну без хліба сидіти…
— «Вашу»? Відколи-то Україна стала «ваша»?
Неля намагається зберегти рівновагу. Спершись долонями на раму вікна, стоїть вона плямисто-червона, задихана, негарна навіть. Ніхто ще не бачив Нелі такою. Це впливає на Зоню.
— Не будь дурною, — озивається вона примирливо до Нелі, — це лише тимчасово так, поки я собі лояльність вироблю!.. — І, бачачи, що Неля зовсім не реагує на її слова, додає: — Просто біда з нашими українцями, що не знають
Неля не обзивається…
— Ти якби була трохи мудрішою, якби трохи хоч хотіла мамі допомогти, то на цей час дала б собі спокій з різними Романиками та Івашковими, Як це виглядає збоку, подумай сама: одна сестра старається про лояльність, а друга тягається з увістами.
— Ні, — глухо, але твердо вимовляє Неля, на щоці в неї знову виступає лапчаста пляма.
Зоня підходить до неї, кладе їй навіть руку на плече, але Неля відкидає її.
— Слухай, Нелю, я хочу з тобою по-доброму… Чого мама плаче? Скажи сама, кому з того користь, що ти цілими годинами під тюрмою висиджуєш? Йому тим не поможеш, а мені… нам… мамі… можеш пошкодити, і як ще пошкодити…
— Я сказала «ні» — ти чула! Ні! І не смій мені чіпати портрета й бюста… бо буде скандал…
— Ти що? — мружить Зоня очі так, що видно самі голки зіниць. — Може, битимеш мене?
— Боюсь, що й до цього може дійти… — побілілими устами відповідає Неля.
— Діти… що ви? Діти… — починає ридати Олена. Вона не вміє нічого іншого сказати. Щораз то більше почуває себе чужою між власними дітьми, щораз то менше вміє зарадити собі з ними, бог один знає, чия це вина: її чи дітей?
Шевченко й Франко врятовані. Кілька днів після цього випадку в домі особливо мовчазно. Так дивно: люди, що прожили вкупі вік, зараз не відчувають потреби обмінюватись думками. Мовчки сідають і споживають обід, мовчки стелять собі постіль.
Ця мовчазність, хоч і випливає із взаємної недоброзичливості, робить усіх, бодай зовні, уважливішими. Одне одному заздалегідь поступається з дороги.
— За татка ніколи не було так нудно, — скаржиться тихенько Слава Нелі.
— Ах, за татка…
Неля, здається, вже не вірить в такий час, коли батько був з ними.
Через кілька днів усе поволі стає, як раніше. Починається з того, що Зоні знову потрібно кудись піти.
— Мариню, якби всі вийшли з дому, а прийде поліцай до хати, то хай Мариня прийме його чемно. Не так, як то Мариня вміє… викричатись на поліцая, мов на якогось пса.
— Ей, або то така велика різниця?
— Хай Мариня свої зауваження має для себе, — добре? А тепер слухай уважно, що я кажу. Якби прийшов незнайомий пан, бо Мариня чула, що то може бути і таємний у цивільному одязі, і став випитувати Мариню про нас… про мене… то хай Мариня скаже, що в нашому домі політикою ніхто не займається, що покійний татко походив з польської родини, що в нашого прадідуня вдома говорилося тільки по-польському… Розуміє Мариня?
— Ади, що тут є
Олені Зоня теж зауважила:
— Чого то мама вічно в тому обридливому фартусі ходить? Мама знає, які поляки вражливі на зовнішню елегантність, хай мама одягне зараз чорну репсову сукню. І хай мама так ходить, доки нарешті здобуду ту лояльність. Розуміє мама? Треба чимось заімпонувати поліцаєві, коли прийде вивідувати.
Незважаючи на всі приготування, поліцай таки не появлявся до хати. А коли й був, то тільки таємний, той самий, що колись видав себе за санітарну чи ремонтну комісію.
Та, замість поліцая, прийшло щось жаданіше: Зоня Річинська одержала свідоцтво про лояльність.
Хоч як Зоня чекала на цей момент, звістку зі Львова одержала не вона, а одна із сестер. Зоні припало найнеприємніше. Вбігає (з часу, коли прохання пішло до Львова, вона не могла нормально рухатись) до їдальні і бачить сцену: на дивані жовта, з синюватими тінями під очима лежить горілиць Олена. На стільці біля дивана склянка з водою, папірець від порошку і, це Зоня побачила найперше, великий, жовтий, розпанаханий конверт.
Ясно без слів.
Поряд стоять сестри. Зоня розуміє їх організовану присутність. Являються вони свого роду охороною для Олени перед нападом істерії з боку Зоні.
Зоня приховує розчарування, удаючи перед сестрами спокій, на який тільки здатні її пошарпані довгим очікуванням нерви.
— Що мамі? Мамі болить голова? — нахиляється вона над Оленою. — А де відмова?
Нема відмови. Кудись запроторилась відмова.
— Де відмова? — вигукує вже Зоня. — Це ж найважливіше тепер!
Шукають усі і нарешті знаходять за диванчиком, на якому лежить Олена. Зоня кинула оком на підпис і відразу засіяла:
— Я так і думала! Мама помітила? — звертається до сестер. — На цьому папері підписаний не куратор, а референт, якийсь Ягурий. Бачить мама, яке лайдацтво! Йому навіть не дали до рук мого листа! Що за лайдацтво! — вона вже зовсім опанувала себе. Машинальним рухом поправляє собі волосся над чолом, осмикує світер на стегна.
— А може, Ясінський той навмисне не хотів власноручно підписати листа? Поляки, сама кажеш, такі… делікатні…
— Ну, що за дурниці! Відомо, що і між поляками трапляються порядні люди. Немає, не може бути, бо це дорівнювалось би образі, сумніву в тому, що приятель татка належить до кращих між поляками.
— Це абсолютно неможливе, щоб Ясінський міг відмовити! Немає іншої ради, хоч це й потягне новий видаток за собою, нема іншої ради… сама мушу поїхати до Ясінського…
— А гроші? Звідки грошей на дорогу взяти? — насмілилась запитати Олена. Від смерті Аркадія слово «гроші» втратило для неї свій реальний сенс. Воно перетворилось на зловісний знак, який передує всяким неприємностям. Там, де починається мова про гроші, напевно, заховано якусь прикрість.