Шабля і стріла
Шрифт:
півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з
північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться
вже поблизу кочів'я.
Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний
серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки
стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже
далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого
річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в
охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-
чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.
На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було
дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-
своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.
В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на
подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.
Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.
Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.
Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було
подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в
дорозі, та ще такій, як у них.
Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.
Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар
назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.
Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та
жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.
А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було
військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки
відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?
Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї — такий собі
незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.
Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око
серед них старійшину, зліз з коня, привітався.
Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не
наситився і господарі не побачили, що гість поїв і може спочивати.
Тоді, подякувавши, Данило розповів,
у полоні в Ташкенті, а тоді тікав, та невдало, і потрапив ще й в джунгарську
неволю, і ось вдалося утекти, і простує він у Бухару, а тоді — додому, у свої
краї.Розповідав про свої пригоди в ташкентському полоні детальніше, менше про
джунгарів, але ні слова не казав про Айдара, ні про його родичів.
Вже згодом сказав, що зустрічав одного кипчака з їхнього аулу, сина
Багенбая-батира, на ім'я Айдар.
Запанувала тиша. Ніхто не зронив ні слова при цьому імені. Данило
мовчав, вичікуючи.
Врешті старий кипчак сказав похмуро й сердито:
— Це проклятий чоловік з нашого роду, ми не вважаємо його своїм. Він
зрадив нас, перейшов на бік ворога, підло намагався іібити нашого
воєначальника. Та, на щастя, це йому не вдалося.
— Дивно! — знизав плечима Данило. — Я, власне, тікав із зіндану у
Ташкенті разом з ним. Це чудовий товариш був і сміливий воїн... Потім
наші шляхи розійшлись, й мені отак знову не пощастило. Якби ми були
разом і далі, хто зна, може, все було б гаразд... І я не потрапив би знову у
біду...
— Він — зрадник, це напевне. А втім, я говорити про нього не хочу, та й
навряд чи хто захоче тепер. Він накликав біду на всіх нас, хай буде
проклятий...
— Чому ви так певно говорите, що він зрадник? Я ж кажу вам, що тікав
разом із ним з Ташкента...
— Чужинцю, ти не знаєш наших звичаїв і наших справ, хоч і навчився
нашої мови. Я старий і кажу, що знаю. А більше хочеш — попитай у його
родичів...
Старий підвівся, і Данило й собі підвівся з місця.
— А його мати, вона, мабуть, цікавилась би...
— Його мати померла. Слабка була жінка, тільки й народила Багенбаю
що одного сина, та й то отакого. Отож — узяв толенгутку в дружини... А
батько його, Багенбай, був славний батир і синів мав чудових. Загинули
нещодавно у бою з джунгарами. Токжан, відколи почула, що загинув Айдар,
— думали, що загинув під Таш-кентом, зовсім захворіла, а за кілька день
після звістки, що загинув Багенбай і троє його синів від інших жінок, зовсім
змарніла і незабаром померла. Касим-султан сам приїхав до нас, тризну
справляли за померлими таку, що пам'ятатимуть на довгі часи. А що мило-
стивий чоловік, то, незважаючи на малу дитину, узяв одразу ж одну із вдів
Багенбая собі за дружину, наймолодшу.
Отакий-от Касим-султан. А на нього цей негідник ще й руку заніс, зрозуміло, що намовили його, підкупили вороги...