Шабля і стріла

Покальчук Юрко

може статися, життя втратило сенс.

Водночас відчував якесь полегшення від того, що його мають скарати. В

такий спосіб ніби знімалися з нього усі гріхи. Те, що Шолпан пішла в жони

до Касим-султана, що, можливо, та дитина його, Айдарова, означало, що

Шолпан зрадила усіх і замкнула коло. Вже не мало вабити до неї, не мали

виникати докори сумління щодо минулого, бо вона вже була жоною іншого.

Його провина перед пам'яттю батька знята, і він спокутує

її своєю смертю, десь на небі батько пробачить його, розуміючи, як він мучиться, як воно все

було і як він тепер помирає...

Посеред цих Айдарових думок стрибнула на нього з глибини юрти чиясь

постать і закрила йому рота, нахиливши своє обличчя впритул до його, так

що чоло торкалось чола, а ніс носа, і перестрашений Айдар пізнав навіть у

темряві світлі очі оросута, хвиля могутнього тепла охопила його, і він лише

видихнув: «Це ти? Як бог!»

І це було все. Але життя завирувало в ньому, забило, як весняний потік з

гір, і вже виривалося безбережно. Ледь оросут розрізав на ньому мотузки, як

він скочив на ноги, швидко розтер затерпле тіло, бо ледь не впав було з ніг, так затекло все після тих мотузок, а вже думка працювала точно і чітко, він

метнувся було вглиб юрти, тоді зупинився, схопив оросута за шию і в саме

вухо, торкаючись губами, ледь чутно шепнув: «Охоронця в юрту!»

Той ствердно кивнув головою, і далі вони вже діяли мовчки, влад, як

колись, як завжди. Зараз, як завжди.

Данило мовчав у відповідь, здивований і пойнятий незрозумілим

хвилюванням від розповіді молодого кипчака. Те, що скоїлось із хлопцем, у якийсь

химерний спосіб нагадувало йому власні біди, власну лиху долю, її несподівані

виверти, її удари і примхи, той шлях, який завів його аж так далеко на

чужину.

Єдине, чого не сказав йому зараз Айдар, це про свої взаємини з Шолпан. Але

Данило вгадував уже, відчував, що за розповіддю хлопця про трагічну долю батька і

братів, про його власну біду, про те, як султан забрав собі в жони наймолодшу

дружину Айдарового батька красуню Шолпан, стоїть ще більша особиста трагедія

юнака. Він потрапив зараз у глухий кут, у цілковиту безвихідь, став перед глухою

стіною заперечення цього власного роду і племені, усього степу, в якому він виріс.

Тут йому зараз вже не було місця, він мусив кудись тікати. Куди?

Але Данило мовчав, не поспішаючи, за азійським звичаєм, висловити

припущення чи думку або задати питання. Ні, він чекав — повинен був говорити

Айдар.

— Пересидимо кілька днів у горах. Тут не знайдуть, та не дуже й шукатимуть.

А

потім... Я повинен хоч на часину дістатись до свого аулу, це у передгір'ях, звідси на захід десь із тиждень шляху. . на джайляу зараз має бути наш аул. Це у нас

виїжджають в передгір'я на літні випаси худоби, завжди в своє місце. Я хочу

дізнатись, що з матір'ю, що з моїми родичами, що там лишились. . Хоч і там мені

місця немає, мене вважають зрадником, отож рано чи пізно Касим-султан

дізнається, де я, і тоді...

— Мені теж в тому напрямку путь. Отож і далі 'ідемо разом, а відтак

побачимо. . — похопився Данило. — Бачиш, знову разом. . така наша доля, юначе...

Айдар зиркнув на нього, і в погляді хлопця Данило побачив біль і

сподівання, змішані водно, втрату і надію, невиразну, благеньку, але надію, ніби

хворий, що раптом почав сподіватися, що одужує...

— Ти ще молодий, зовсім молодий, і життя ще попереду, все може

трапитись, треба жити...

— Треба жити? Мабуть. Тільки навіщо, для кого? І. .

— І все-таки треба! Хоч би для себе, для того, що ти живеш, що ти — воїн, мужчина, а не слабка жінка, що ти можеш, бо мусиш!.

— Давай поспимо! — сказав Айдар. — Ще часу в нас вдосталь. А тоді

подбаємо, що нам їсти і що робити.

Вони так і позасинали, стомлені після важких випробувань минулої ночі, кожен

під своїм кущем, і коли Данило прокинувся, вже вечоріло, а коли зиркнув навпроти

під розлоге дерево, де примостився було Айдар, хлопця там не було.

Коні паслися на схилі, чути було їхнє похропування і легеньке шурхотіння

трави під копитами.

Данило встав, потягнувся, розім'яв тіло і відчув, що проголодався. А ще

хотілося пити.

Треба б піти пошукати воду, подумав він. При такій рослинності десь

недалеко має бути вода, джерельце якесь або потічок.

Аж тут зашурхотіли кущі, Данило насторожено озирнувся, хапаючись за

зброю. Та з кущів виліз Айдар. Через плече в нього висіли зв'язані одна з одною

за лапки кілька підстрелених гірських куріпок, а в руках був повний хурджин

води.

— Прокинувся вже, оросуте? Ось бачиш, я вчасно! — І він широко усміхнувся, блискаючи рівними білими зубами, очі його збіглися у зовсім вузенькі

складочки.

— Коли ж це ти встиг? — здивувався Данило.

— Встав раніше, а їсти хочеться, ну і спрага ж! Як тобі, певне, зараз. А що

було тебе будити? Тут однаково пустка. Ось і пішов, підстрелив кількох куріпок, ну джерело знайшов. Треба ще коней напоїти... Напийся поки сам...