Шабля і стріла
Шрифт:
Якось увечері вони сиділи біля вогнища, Айдар підвів голову і
подивився на оросута, що сидів обік, їхні погляди зустрілися на мить, як
часто бувало, але зараз оросут не відвів очей, а. дивився впрост на Айдара, і
той уперше теж не відвів-погляду, не лякав його, не шокував цей погляд, не
страхався він заглиблення у чужі очі, як в чужу душу, а дивився легко у
блакитні очі оросута, як в небо, і бачив за ними простір і безмежжя, чистоту
і
Крізь темний, непрозорий блиск азійських очей кипчака прозирала глибина і
сила почуттів, пристрасність і вірність, незглибність охоплення світу собою і
спроможність повірити, заворожували ці очі, манячи в глибину, як у вир. О
так, він вже знав цей вир, але ні, зараз то було інше, це був вир, у який
можна було вірити, в нього манило зануритися і забутися у своїх страхах і
втомі, у зневірі і втратах.
Раптом-бо виявляється, що несподівано для себе Данило, десь у далекій
Азії, в горах, відчув урешті спокій, якого не знав, може, й ніколи. Спокій, просто спокій, безпеку, віру в чиюсь душу. Більшого за це немає. Є
пристрасть, є шал, є згорання в іншому, є злети і падіння, але спокій — як
глибока вода, як вічна тиша, як певність, що ти ще живеш...
Скільки вони дивилися мовчки один на одного, кожен думав, бачив і жив
своїм, але відчували вони схоже, і кожен розумів, що інший відчуває таке
або дуже схоже на те, що й він, і це давало сміливість, і право, і безпеку
дивитися в очі іншому, не оборонно чи наступально, не настирливо чи
несміло, а легко і просто, як дихати.
В горах було зимно, і спали вони вже, далебі, не так, як колись при втечі
із зіндану, а тулячись один до одного, бо й холод поночі тут був неабиякий, і десь у напівсні кожен, однак, не шукав, собі зручнішого місця, а
навпомацки вкривав іншого, гріючи своїм тілом, готовий мерзнути сам, аби
дати виспатися товаришеві.
Якогось дня, коли вони їхали степом якраз там, де починалися гори, сторожко намагаючись не втрапити на кочів'я чи й просто несподівано на
якихось людей, а минуло вже понад два тижні, Айдар сказав:
— За день чи два на передгір'ях почнуться кочів'я кипчаків, і майже
перше за отим хребтом у долині має бути з нашого аулу.
— Знаєш що? — Данило помовчав трохи, збираючись на думці. — Я поїду
туди сам.
— ІЦо-о? Як же це ти поїдеш туди сам? А...
— Отож! Мене ніхто не знає, ніхто не шукає, ну а в твоєму аулі і поготів.
Тебе ж натомість можуть шукати, навіть і чекати там. Я все розвідаю, а тоді
прищу до тебе. — Він усміхнувся. — Аби лиш не
мав приїхати... Ну, але це ж не військо, не султан і його охоронці, тут же
твоя мати, родичі... Чи не так?
— Так. Але.. — Айдарові перехопило подих. Так, так, він не має права вільно
приїхати до свого аулу, побачити матір, родичів, пін в очах усіх своїх краян
зрадник і скараний на смерть втікач, волоцюга, парія, ізгой, ніхто. . І все ж він
повинен приїхати туди, пін повинен відвідати матір, повинен будь-що поставити
крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...
— Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!
— А якщо там..
— Кажу — досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.
Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут
юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко
спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.
Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо
будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до
їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.
Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували
вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і
дим здіймався над юртами.
Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки
неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча
вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався
уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і
міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово
порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох
значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй
незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-
відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було
вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:
— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?
— Так.
Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто
від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося