Сходження Ганнібала
Шрифт:
Адену не випадало роздягатися й шукати Требело десь посеред пари. Він був рішучою людиною, але його батько помер від траншейної стопи, [78] і йому аж ніяк не хотілося роззуватися в такому місці. Він вибрав собі газету з дерев’яної стійки і всівся у фотель.
Требело процокотав дерев’яними підошвами закоротких для нього сандалів крізь кімнати, де на кахельних полицях чоловіки віддавалися жару. Окремі сауни можна було орендувати на 15 хвилин. Він ввійшов до другого номера. За нього було заплачено наперед. Там стояла пара, він витер окуляри рушником, що висів у нього на шиї.
78
Траншейна
— Чому ти запізнився? — прозвучав десь з-посеред парильні голос Леета. — Я тут ледь не розтанув.
— У готелі мені передали листа, коли я вже збирався спати, — пояснив Требело.
— У Жьо де Пом за тобою спостерігала поліція, вони знають, що той Гварді, якого ти мені продав, — палений.
— Хто їх навів на мене, ти?
— Навряд. Вони вважають, що ти знаєш, хто тримає в себе картини із замку Лектер, а чи насправді це так?
— Ні. Але, можливо, мої клієнти знають.
— Якщо ти дістанеш другий «Міст зітхань», я можу сплавити обидві картини, — сказав Леет.
— Кому ти зможеш їх продати?
— Це моя справа. Солідний покупець з Америки. Скажімо, одна інституція. Ти щось маєш сказати чи я дарма тут парюся?
— Я прийду до тебе, — пообіцяв Требело.
Наступного дня Требело купив на Східному вокзалі квиток до Люксембургу. Детектив Аден бачив, як він із валізою сідав у потяг. Його носієві явно не сподобався гонорар.
Аден хутко зателефонував на набережну Орфевр і в останній момент встиг стрибнути у потяг, тицьнувши кондуктору свій значок.
Стояла ніч, коли потяг наближався до станції Мо. [79] Требело з бритвеним прибором у руках зник у вбиральні. Він зіскочив із потяга, щойно той почав гальмувати, забувши в ньому свою валізу. За квартал від станції на нього чекало авто.
— Чому саме тут? — спитав Требело, всівшись поряд із шофером. — Я міг би приїхати до вас у Фонтенбло. [80]
— У нас є справи тут. Гарні справи, — пояснив чоловік за кермом, котрого Требело знав як Кристофа Клебера.
79
Мо — французьке місто на річці Марні й судноплавному каналі Урк.
80
Фонтенбло — містечко за 59 км південніше Парижа, уславлене своїм лісом і старовинним замком.
Клебер під’їхав до кафе біля вокзалу, де добряче поснідав, запивши все полумиском вішісвазу. [81] Требело копирсався в салаті нісваз, [82] викладаючи на бережку тарілки свої ініціали квасолевими стручками.
— Гварді заарештувала поліція, — промовив Требело, коли Клеберу принесли тонкий, як заведено у французів, шматок смаженої телятини.
— Ви вже розповідали про це Геркулю. Не треба було таке казати по телефону. Так у чім там проблема?
81
Vichyssoise — холодний картопляно-цибулевий суп із вершками
82
Nigoise — салат по-ніццькому робиться будь із чого: риби, ковбаси, шинки тощо.
— Вони сказали Леету, ніби та картина була вкрадена десь на сході. Це правда?
— Звісно, ні. Хто це таке вигадав?
— Інспектор поліції показав список, складений комісією мистецтв. І він же стверджує, що вона крадена. Це правда?
— Ви ж бачили печатку.
— Якась печатка Комісаріату освіти. Чого вона варта? — мовив Требело.
— Поліцейський казав, кому вона належала на сході? Якщо там був єврей, нема сенсу перейматися, союзники не відсилають назад витворів мистецтва, що належали євреям. Євреї мертві. Картини привласнюють совєти.
— То був не поліцейський, а поліцейський інспектор, — наголосив Требело.
— Зразу чути, що ви швейцарець. Нагадайте-но мені його ім’я.
— Попіль, якийсь Попіль.
— А! — Клебер витер собі рота серветкою. — Я так і знав. Тоді без проблем. Цей давно отримує від мене регулярну платню. Просто дешевий шантаж. Що сказав йому Леет?
— Поки що нічого, але Леет нервується. Зараз звертає все на Копніка, свого померлого колегу, — пояснив Требело.
— Леет нічого не знає. Не було якихось натяків, звідки ви йому доправили картину?
— Леет вважає, що я привіз її з Лозанни, як ми з вами й домовлялися. Він скавулить, хоче, щоб йому повернули гроші. Я сказав йому, що пораджуся з моїм клієнтом.
— Попіль у мене під контролем. Я займуся ним, забудьте про нього. Зараз є більш серйозні справи, що їх нам треба з вами обговорити. Ви змогли б поїхати до Америки?
— Я не візьмуся везти щось через митницю.
— Митники — не ваша проблема, тільки перемовини, коли будете вже на місці. Ви наглядатимете за речами перед відправкою, потім перевірите їх там, на столі в банківській кімнаті. Можете скористатися літаком, це забере не більше тижня.
— А що за речі?
— Малий антикваріат. Трохи ікон, сільничка. Подивитеся самі, мені потрібна ваша консультація.
— А як щодо іншого?
— Ви в безпеці, як у сейфі, — сказав Клебер.
Клебером його звали тільки у Франції. Рідне ім’я його було Петрас Кольнас, і він дійсно знав інспектора Попіля, але не тому, що платив йому.
32
Канальна баржа «Кристабель» стояла східніше Парижа на ріці Марні, пришвартована до набережної лиш одним тросом, коли Требело ступив на її борт, вона негайно відчалила. Це було побудоване в Голландії двоносе судно, з низькими рубками, щоб вільно проходити під мостами, і садочком на палубі, де в горщиках росли кущі квітів.
Хазяїн судна, стрункий чоловік із блідо-голубими очима і приємними манерами, зустрів Требело біля трапа й запросив його спуститися до каюти.
— Радий знайомству з вами, — привітався він, подаючи руку. Волосся на його кисті росло навпаки — у бік зап’ястя, доторк цього волосся викликав у швейцарця мурашки по тілу. — Вас проведе мсьє Мілко. Внизу все готове.
Хазяїн залишився на палубі з Кольнасом. Вони трохи прогулялися між теракотових вазонів із квітами, зупинившись біля єдиного незграбного об’єкта у доглянутому садочку, двохсотлітрової бочки з-під бензину з відрізаною автогеном кришкою, що тепер звисала, підв’язана на дроті, і з дірками на боках, крізь які до неї вільно могла заплисти риба. Під бочкою на палубі було постелено брезент. Хазяїн судна добряче ляснув долонею по корпусу цього барабана, аж той відгукнувся гудінням. І промовив: «Годиться».