Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Звернувши на ту вулицю, яка вела до вуглекопів, Річард змушений був зупинитися: якісь люди з довгими списами перекрили йому дорогу. Один з них схопив коней за вуздечку. Інші оточили фургон, направивши на Річарда списи. Це були гвардійці.
— Що ти тут робиш? — Запитав найближчий гвардієць. Річард спокійно відповів.
— Я мене є спеціальний пропуск для поїздок по ночах. Це для імператорського палацу.
Зазвичай слів «імператорський палац» було достатньо, і його завжди пропускали.
Гвардієць погрозив пальцем.
— Колі в тебе є пропуск, то покажи. Схоже, нині вночі гвардійці вирішили проявити завзяття. Річард вийняв згорнутий
— Можеш їхати. — Гвардієць простягнув Річарду пропуск. — Нічого незвичайного в місті по дорозі не бачив?
— Незвичайного? Що ви маєте на увазі? — Гвардієць хмикнув.
— Якби бачив, то не питав би. — Він махнув рукою. — Рухай.
Річард навіть не ворухнувся.
— У місті неспокійно? — Він став озиратися, зображуючи переляк. — З'явилися розбійники? Мені загрожує небезпека? Якщо небезпечно, то я поверну назад.
Гвардієць знущально заіржав.
— Та годі тобі боятися! Просто деякі несвідомі громадяни влаштували невеликий тарарам, тому що їм більше нічим зайнятися.
— І тільки? Ви впевнені?
— Тебе чекає робота для палацу. Ось і виконуй її. — Так, пане. — Річард смикнув поводи. Важкий фургон рушив далі.
Він не знав, що відбувається, але сильно підозрював, що гвардійці зайняті виловом чергових заколотників для допиту. Швидше за все їм дуже хочеться якнайшвидше повернутися до себе на квартири, так що всякий, хто попадеться до них в лапи, швидше за все буде оголошений бунтівником зі всіма витікаючими наслідками. Кілька днів тому заарештували одного з працівників Іцхака. Він перебрав домашньої наливки та занадто рано пішов з зібрання. Додому він так і не прийшов. Кілька днів потому до Іцхака дійшли відомості, що той чоловік зізнався у злочинах проти Ордену. Його дружину і дочку теж заарештували. Дружину, яка зізналася в тому, що вона кепсько відгукувалася про Орден і погано думала про своїх сусідів, відшмагавши, відпустили. Дочка поки ще не випустили. Ніхто навіть не знав, де її тримають.
Річард потихеньку дістався до околиці, далі простягалися поля. Він вдихнув повними грудьми аромат свіжозораної землі. Вогні рідкісних ферм мерехтіли як самотні зірки. У місячному світлі Річард розгледів обриси лісу. Коли він в'їхав на територію вуглекопів — вуглекоп, нервовий малий по імені Фаваль, швидко підскочив до фургона.
— Річард Сайфер! Ось і ти! Я вже почав турбуватися, думав ти не приїдеш.
— Чому?
Вуглекоп тоненько засміявся. Фаваль часто сміявся зовсім несмішним речам. Річард розумів, що просто він такий вродився. Фаваль був нервовий мужичок, і своїм сміхом не хотів нікого образити, він просто-напросто нічого не міг з собою вдіяти. Однак багато людей уникали його через цей дивний сміх, побоюючись, що він божевільний — оскільки це покарання, як вони вважали, яким Творець карає грішників. Інші злилися на нього, бо думали, що він сміється над ними. Від цього Фаваль лише ще більше нервував і відповідно ще більше сміявся. У нього не вистачало передніх зубів і ніс був кривий, оскільки не раз бував зламаний. Річард розумів, що вуглекоп дійсно нічого не може з собою вдіяти, тому ніколи на нього не ображався. В остаточному підсумку Фаваль затоваришував з ним.
— Не знаю. Я просто подумав, що ти можеш не
Фаваль безпорадно закліпав. Річард був дещо спантеличений.
— Фаваль, я ж сказав, що приїду. З чого ти раптом вирішив, що мене не буде? Фаваль потеребив вухо.
— Та так.
Річард зліз із фургона.
— Мене зупинили міські гвардійці…
— Ха! — Смішок Фаваля розірвав тишу. — Чого вони хотіли? Вони про щось тебе питали?
— Запитали, чи не бачив я чого незвичайного.
— А ти не бачив. — Він хихикнув. — І вони тебе відпустили. Ти нічого не бачив.
— Ну, взагалі бачив я того хлопця з двома головами. — У тиші скрекотали цвіркуни. Фаваль моргав, розкривши рот від подиву.
— Ти бачив людину з двома головами? — Цього разу розреготався Річард.
— Та ні, Фаваль, не бачив. Я просто пожартував.
— Так? Ну, так це не смішно. — Річард зітхнув.
— Напевно. Ти підготував вугілля? Мені ще їздити цілу ніч. Віктор чекає метал, а Пріска — вугілля, інакше, за його словами, йому доведеться закривати лавочку. Він сказав, що ти не виконав його останнє замовлення.
Фаваль захихотів.
— Я не міг! Я хотів, Річард Сайфер. Мені потрібні гроші. Я заборгував дроворубам за дерева, з яких роблю вугілля. Вони сказали, що перестануть постачати мені ліс, якщо я з ними не розплачуся.
Фаваль жив на краю лісу, тому сировини у нього під рукою було навалом, але йому було заборонено рубати ліс. Всі ресурси належали Ордену. Дерева рубали тільки тоді, коли маючі дозвіл на вирубку дроворуби потребували роботи, а не тоді, коли комусь потрібна деревина. Так що більша частина деревини валялася на землі і гнила. Всякий, спійманий за незаконним збором деревини, підлягав арешту за крадіжку у Ордена.
Фаваль благально підняв руки:
— Я намагався доставити Пріска вугілля, але комітет відмовив мені в дозволі. Вони сказали, що я не потребую грошей. Не потребую грошей! Можеш собі уявити? — Він болісно засміявся. — Він сказали, що я багач, тому що у мене є своя справа, і мені доведеться почекати, поки вони подбають про потреби простих людей. Я лише намагаюся вижити.
— Знаю, Фаваль. Я сказав Пріска, що це не твоя вина. Він все розуміє. У нього самого такі ж проблеми. Він просто в розпачі, бо йому до зарізу потрібне вугілля. Ти ж знаєш Пріску. Він вічно гарчить на тих, хто абсолютно не винен в його труднощах. Я сказав йому, що привезу партію вугілля сьогодні вночі і ще дві завтрашньої ночі. Чи можу я розраховувати завтра на дві партії вугілля?
Річард простягнув срібну монетку за вугілля.
Фаваль молитовно склав руки.
— О, дякую тобі, Річард Сайфер! Ти мій рятівник! Ці дроворуби просто мерзенні типи. Так, так, і ще дві завтра. Я вже зараз його роблю. Ти мені все одно що син, Річард Сайфер. — Хіхікнувши, він мотнув головою кудись у темряву. — Он воно, робиться. Ти його отримаєш.
Річард бачив десятки і десятки горбків, схожих на маленькі скирти. Це і були земляні печі. З невеликих дерев'яних полін, вбитих в землю впритул один до одного, робивлося коло. У центр клався трут, потім все це зверху засипалися прілим листям і рокитником, а зверху цю споруду присипали щільно утрамбованою землею. Потім розпалювався вогонь і дірку закривали. Днів шість — вісім з невеликих віддушин виходила волога і дим, а коли дим більше не йшов, віддушини закривали, щоб загасити вогонь. Потім, коли все остигало, земляні печі можна було розкривати і діставати вугілля. Так що робота вуглекопів була досить трудомісткою, але нескладною.