Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Їй потрібно, бути поруч з Келен, хоча би бачити її, щоб зняти закляття. І тоді Келен стане вільною. І Річард стане вільним.
Як би сильно Ніккі не любила Річарда, тепер вона розуміла, що він повинен бути з Келен, з жінкою, яку любить. І те, що вона бажає його, не дає їй права робити те, що вона зробила. У неї немає прав на життя інших людей, як і у них немає права на її життя.
Ніккі лягла на ліжко і заплакала над тим болем, що заподіяла їм обом. Вона згоряла від сорому. Як же довго вона була сліпою!
Зараз вона
Що ж, по крайній мірі вона відтепер може трудитися, щоб виправити заподіяне нею зло.
Келен, побачивши колосальний натовп, очам своїм не повірила. Наскільки сягало око, скрізь були люди. Мабуть, їх тут сотні тисяч.
Каміль ошелешено сплеснув руками. — І це серед ночі! Зроду не бачив тут такого натовпу.
Що вони тут роблять?
— Нам-то звідки знати? — Уїдливо Кара. Морд-Сіт перебувала в паскудному настрої, теж вельми засмучена тим, що вони так до цих пір і не відшукали Річарда.
У самому місті теж людей було море. Оскільки на вулицях кишіли патрулі міської гвардії, стривожені цим нічним ажіотажем, їм трьом довелося притримувати своє нетерпіння з міркувань безпеки. В результаті вони добиралися до будівництва кілька годин, пробираючись всякими завулками, темними дорогами і окружними шляхами, якими вів їх Каміль.
Вони йшли за ним по дорозі, уздовж якої стояли майстерні, здебільшого закриті і темні. Лише в дуже небагатьох ще хтось працював при світлі ламп або свічок.
Угледівши підходячу до них людину, Келен намацала під плащем руків'я меча. Помітивши їх, незнайомець зупинився.
— Ви бачили?
— Бачили що? — Запитала Келен.
— Там, внизу, в палаці, — захоплено вказав він. — На площі. — І помчав далі, гукаючи на бігу:
— Потрібно привести дружину та синів! Вони повинні це побачити!
Келен з Карою перезирнулися.
Каміль підбіг до однієї з майстерень і посмикав за двері, але ті були замкнені.
— Віктора немає. — Він не міг приховати засмучення. Вже надто пізно.
— Ти знаєш, що там, на площі? — Поцікавилася у нього Келен.
Хлопчина ненадовго задумався.
— На площі? Місце-то я знаю, але… Почекайте-но! Це те місце, куди мені велів прийти Річард! На площу! Він велів мені завтра прийти на палацову площу.
— Ну, так пішли туди прямо зараз і глянемо, — вирішила Келен.
— Сюди швидше, — вказав Каміль. — Вниз по схилу відразу за кузнею!
Навколо все було так забито людьми, що їм потрібна була година тільки на те, щоб спуститися з пагорба і перетнути величезну територію навколо палацу. Хоча вже було за північ, народ все прибував і прибував.
Як тільки вони дійшли до палацу, Келен виявила, що пробитися на площу немає ніякої можливості. Уздовж стіни стояла величезна юрба бажаючих потрапити на площу. Коли Келен, Кара і Каміль спробували обійти
Кара витягла з-під плаща руки і недбало показала Келен ейдж.
Келен похитала головою.
— Бійка в меншості проти армій Джегана — це одне, але виступати втрьох проти декількох сотень тисяч чомусь не здається мені гарною ідеєю.
— Правда? А мені-то здавалося, що сили нерівні. Келен посміхнулася. Навіть Кара відмінно розуміла, що не варто перти проти натовпу. Каміль насупився, не розуміючи гумору Кари. Діставшись до кінця черги, вони влилися в натовп.
Досить скоро за ними утворилася така юрба, що і кінця її не було видно. Здавалося, все сповнене якимось дивним нервовим передчуттям.
Стояча перед ними кругленька жінка, одягнена мало не в лахміття, посміхнулася їм. Вона тримала щось схоже на буханець хліба.
— Хочете шматочок? — Запропонувала вона. — Спасибі, ні, — відмовилася Келен. — Але дуже люб'язно з вашого боку було запропонувати. — Я ніколи раніше не пропонувала такого. — Жінка хихикнула. — Але зараз мені так здається правильним, вірно?
Келен уявлення не мала, про ніж та тлумачить, але все ж відповіла:
— Так, вірно.
Ніч тяглася, черга повільно повзла. У Келен розламувалася спина. Вона зауважила, що навіть Кара, потягнувшись, скривилась. — І все ж я як і раніше вважаю, що нам потрібно дістати зброю і пробитися вперед, — все-таки поскаржилася нарешті Кара.
— Ну і що це дасть? — Келен нахилилася до неї ближче. — Куди нам діватися до ранку? А вранці ми зможемо піти або до коваля, або на майданчик, де працюють скульптори, і, будемо сподіватися, відшукаємо Річарда. Але вночі ми нічого не можемо зробити.
— Може, він зараз вже вдома.
— Ти знову хочеш зіткнутися з Ніккі? Ти ж знаєш, на що вона здатна. І нам може не так пощастити, як минулого разу. Ми приїхали сюди не для того, щоб з нею битися. Я приїхала просто побачити Річарда. Навіть якщо Річард і повернувся туди — а ми цього не знаємо, — нам точно відомо, що вранці він буде тут.
— Мабуть, — буркнула Кара.
Коли вони дісталися до підніжжя мармурових сходинок, небо вже почало червоніти. Спереду лунали стогони і плач. Причини цього Келен не бачила, але люди на площі відверто плакали. І що дивно, лунав і щасливий сміх. Хтось лаявся останніми словами, немов у нього під загрозою ножа відбирали всі заощадження.
Повільно вповзаючи вгору східцями, Келен з Карою намагалися не висовуватися, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Площу нагорі заливало світло тисяч смолоскипів, і їх кількість вказувало на чисельність натовпу. Запах горілої смоли змішувався з кислим запахом поту великого скупчення людей.