Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

— Ти хочеш сказати, що за браком другого бойового чародія для його навчання, можливо, знадобиться сестра Тьми? — Уточнив Уоррен.

— Ну, — задумливо протягнув Зедд, — як знати. — Він втомлено зітхнув і знову зробився серйозним. — Я прийшов до висновку, що намагатися навчити Річарда не тільки марно, але, може, навіть небезпечно. Для світу. Я хотів би побачити його і запропонувати підтримку, досвід і співчуття. Але допомогу? — Зедд похитав головою. — Я не смію.

Ніхто не заперечив йому. Верна на власному досвіді переконалася вже в його правоті. Решта, мабуть,

теж знали Річарда досить добре.

— Дозволь, Зедд, я допоможу тобі знайти вільний намет, — сказала нарешті Верна. — Схоже, відпочинок тобі не зашкодить. А вранці, коли виспишся, ми знову над усім цим подумаємо і обговоримо.

Уоррен, який зібрався було задати чергове питання, розчаровано кивнув.

Зедд позіхнув, витягнувши ноги.

— Це було б непогано. — Думки про майбутню роботу гнобили. Йому дуже хотілося побачити Річарда, допомогти йому. Він так довго його шукав! Іноді дуже важко — залишати людей одних, навіть коли їм це необхідно. — Це було б непогано, — повторив Зедд. — Я втомився.

— Літо закінчується, ночі стають прохолодними, — промовила Еді, притискаючись до його боку. Вона підняла на нього білі очі, що блиснули у світлі лампи бурштиновим блиском. — Залишся зі мною і зігрій мої кістки, старий.

Посміхнувшись, Зедд обійняв її. З Еді було затишно. Взагалі, подаруй вона зараз йому чергову капелюх з пером, він би його надів, причому з посмішкою. Однак тривога не залишала його, і від цього ломило кості, як перед грозою.

— Зедд, — заговорила Еді, ніби помітивши в його очах відбиття його тяжких дум. — Річард — бойовий чарівник, що довів, як ти сказав, свої дивовижні здібності. Він дуже могутній чоловік. До того ж — Шукач Істини, у нього є для захисту Меч Істини. Меч, яким він чудово володіє, я сама тому свідок. Келен — сповідниця. Мати-сповідниця. У неї величезний досвід у поводженні з магією. І ще з ними Морд-Сіт. А Морд-Сіт випадковостей не допускають.

— Знаю, — прошепотів Зедд, дивлячись в простір крізь кошмар думок. — Але все ж я за них дуже боюся.

— Що так тебе турбує? — Запитав Уоррен.

— Білі комарі.

18

Келен, важко дихаючи, відступала крізь колючі зарості ожини, щоб уникнути удару мечем. Вістря просвистіло буквально в дюймі від ребер. У відчайдушній спробі ухилитися вона не звертала уваги на колючки, що впивалися в ноги і чіплялися за штани. Серце шалено калатало.

Він невблаганно наступав, змушуючи її відходити за невисокий виступ і далі по низині. Опале листя під його чобітьми злітало в повітря, немов різнокольорове конфетті. Яскраво-жовті, помаранчеві та зелені листочки сипалися дощем на кам'янисті острівці між колючими чагарниками ялівцю. Це було схоже на битву всередині веселки.

Річард зробив черговий випад. Келен, ахнувши, ледве встигла парирувати удар. Він з невблаганною рішучістю посилив натиск. Келен відступила, високо піднімаючи ноги, щоб не спіткнутися об коріння високої модрини. Оступитися ніяк не можна, варто впасти — і Річард миттєво вразить

її мечем.

Вона глянула вліво. Там виднілося досить пристойне кам'янисте узвишшя, покрите пухнастим мохом. Край піднесення упирався прямо в скелю. Якщо відступити туди, то далі доведеться або забиратися вгору, або стрибати вниз.

Келен відобразила швидкий випад, Річард, в свою чергу, парирував її удар. У нападі люті вона рішуче атакувала, змусивши його відступити кроків на десять. Річард легко відбив її удари і тут же жорстко атакував сам. Келен швидко втратила відвойовану позицію, навіть відступила ще далі. Знову вона лише відчайдушно захищалася, борючись за кожну п'ядь землі.

Футах в десяти на сухій гілці тополі сиділа руда білка і гризла коричневу шкірку насіння лишайника. Білка сиділа на задніх лапках, демонструючи біле черевце і пухнастий хвіст, що гордо стирчав вгору. Стискаючи в крихітних лапках плід, вона з апетитом гризла його, як глядач на турнірі, який спостерігає за бійцями, поїдаючи печиво.

Ловлячи ротом повітря, Келен обмацувала поглядом по сторонах, вишукуючи вільний простір між стовбурами дерев, одночасно намагаючись виявити що-небудь, що могло б її врятувати. Якщо якимсь чином вдасться обійти Річарда, вона зможе втекти. Звичайно, він її наздожене, але це дасть їй час. Відбивши черговий випад, Келен пірнула за клен в жовтувато-бурі зарості папороті, підсвічені яскравими сонячними променями.

Річард, кинувшись вперед в останній атаці, підняв меч, щоб зарубати її.

Ось воно! Її єдиний шанс.

Келен миттєво підпірнула під його руку і встромила меч прямо йому в живіт.

Річард схопився руками за рану. Захитавшись, він звалився в папороті, впав на спину і завмер. Листочки дерев, що лежали на папороті, зметнулися в повітря і в повільному танці стали обсипатися на його тіло. Кленове листя були такими яскраво-червоними, що кров у порівнянні з ними здалася б коричневою.

Келен постояла над Річардом, намагаючись віддихатися, потім опустилася на коліна і вляглася поперек нього. Листя папороті згорнулися в крихітні кулачки, ніби протестуючи, не бажаючи вмирати на зиму. Від них виходив приємний солодкуватий запах. Мало що може зрівнятися по крихкій красі з осіннім лісом. З якоїсь випадковості клен, захищений скелею, ще не облетів і палахкотів жовтогарячим полум'ям, настільки яскравим на тлі блакитного осіннього неба, що від цього різало очі.

— Кара! — Спершись лівою рукою на груди Річарда, Келен підвелася. — Кара! Я вбила Річарда!

Кара, що лежала неподалік на животі на краю гірського виступу, озирала околиці і не реагувала.

— Я його вбила! Ти чуєш? Кара? Ти бачила?

— Угу, — пробурмотіла Морд-Сіт. — Чую. Ти вбила лорда Рала.

— Ні, не вбила, — заперечив Річард, все ще важко дихаючи.

Келен шльопнула його по плечу вербовим мечем.

— Ні, вбила! Цього разу вбила. Вбила на місці!

— Тільки злегка зачепила. — Він притиснув кінчик свого вербового меча до її боку. — І попалася в розставлену мною пастку. І тепер я тримаю тебе на кінчику меча. Здавайся або помри, жінка.