Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

Келен розуміла, що зараз їй в першу чергу необхідно одужати, і життя в горах робило її сильніше день від дня. Як тільки вони повернуться на війну — як тільки вона переконає Річарда, що вони повинні повернутися, — нинішнє мирне існування стане дорогоцінним спогадом.

Одного разу, коли лив дощ і Келен нудилася, не маючи можливості сходити до струмка, Річард зробив щось зовсім неймовірне. Він почав приносити їй рибок в банках. Живих рибок. Щоб просто на них дивитися.

Відмивши як слід банку з-під масла для ламп та кілька скляних банок з широкою шийкою, де колись зберігалися всякі соління, трави і мазі, він насипав на дно трохи піску

і набрав води з струмка. Потім зловив кілька дрібних піскарів і запустив в імпровізовані акваріуми. У рибок були золотисті спинки в чорну цятку, білі черевця і великі чорні плавці. Річард навіть набрав трохи ряски, щоб рибкам було де ховатися.

Келен здивувалася, коли Річард приніс першу банку з живими рибками. Вона поставила банки — в кінці кінців їх набралося п'ять штук — на підвіконня в центральній кімнаті, поряд з кількома невеликими різьбленими фігурками. Сидячи за маленьким дерев'яним столом, Келен з Річардом і Карою під час їжі могли спостерігати за цим дивом.

— Тільки не давай їм імен, — порадив Річард, — тому що вони все одно через деякий час здохнуть.

Те, що Келен спочатку визнала безглуздою затією, незабаром зовсім захопило її. Навіть Кара, що називала рибок в банку не інакше як маячнею, поступово приєдналася до них.

Здавалося, кожен день, проведений з Річардом в горах, приносив нове чудо, відволікаюче від болю і тяжких турбот.

Коли рибки звикли до людей, вони взялися жити своїм звичайним життям, ніби існування у банках для них Цілком природне. Річард періодично міняв воду, доливаючи свіжої із струмка. Келен з Карою годували рибок крихтами хліба і комахами. Рибки охоче їли, постійно щось вишукували в піску або просто плавали, роздивляючись навколишній світ. Досить швидко вони запам'ятали час обіду, і коли хтось підходив, радісною зграйкою кружляли біля скла.

У центральній кімнаті був камін, Річард виклав його з цегли, виробленої з берегової глини, висушеної на сонці і загартованї на вогні. Там же стояв збитий ним стіл і стільці. Сидіння і спинки Річард оббив гладкою берестою.

Дерев'яні двері в кутку кімнати вели в льох. На стінці висіли дерев'яні полиці, поруч стояла велика тумба з припасами: по дорозі сюди вони закупили величезну кількість припасів.

У Кари була своя кімната навпроти їхньої спальні. Якось раз, зайшовши туди, Келен з подивом виявила колекцію каменів. Кара, почувши слово «колекція», зафирчала і взялася доводити, що ніяка це не колекція, а оборонна зброя на випадок, якщо на них нападуть і вони опиняться всередині будинку в пастці. Келен визнала камені підозріло красивими. Кара ж продовжувала наполягати, що ці камені — смертельна зброя.

Коли Келен лежала, прикута до ліжка, Річард спав на матраці в центральній кімнаті, а іноді й зовні, під відкритим небом. На самому початку, коли біль була ще дуже сильна, Келен часто прокидалася і виявляла його сплячим в сидячому положенні на підлозі біля ліжка, готовим у будь-який момент піднятися, якщо їй щось знадобиться. Річард не хотів спати з нею в одному ліжку, побоюючись заподіяти їй біль. Келен же була майже готова потерпіти, лише щоби відчути поруч тепло його тіла. Однак, коли вона почала ходити, Річард нарешті перебрався спати до неї. У ту першу ніч, лежачи у нього під боком, Келен поклала його велику долоню собі на живіт і лежала, дивлячись на освітлений місяцем силует «Сильної духом», слухаючи крики нічних птахів, скрекіт комах і вовче виття, поки очі не закрилися і вона не занурилася в мирний сон.

А на наступний день Річард вперше потренувався з нею і вбив її.

Вони були біля струмка, перевіряючи вудки. Річард зрізав дві прямі вербові гілки. Кинувши одну на землю біля Келен, він заявив, що це — її меч.

Він, здавалося, перебував у грайливому настрої і звелів їй захищатися. Келен прийняла виклик, спробувавши несподівано кольнути його — просто щоб поставити на місце. Але Річард вколов її першим і заявив, що вона труп. Келен знову напала на нього, на цей раз більш рішуче, і він швиденько вбив її, відрубавши голову. Нападаючи в третій раз, Келен вже почала злитися. Вона вклала в атаку всі свої сили, але Річард легко нейтралізував її напад і тут же притиснув кінчик імпровізованого меча до її грудей. І в третій раз проголосив, що вона труп; Три рази з трьох.

Надалі це перетворилося в гру, в якій Келен дуже хотілося перемогти. Річард жодного разу не дозволив їй цього, він постійно принижував її перед Карою. Келен розуміла, що Річард робить це заради неї, щоб вона тренувала тіло і забула про біль, щоб скоріше зміцніла. А Келен просто хотілося перемогти його хоч раз.

Тепер обидва вони постійно носили за поясом вербову гілку, щоб у будь-який момент відкрити бойові дії. Кожен день велися «битви». Спочатку Келен не була для Річарда серйозним супротивником, і він ясно давав їй це зрозуміти — що, природно, лише зміцнювало її рішучість. Річард всіляко заохочував її, але жодного разу не зіграв у піддавки. Поступово Келен набиралася сил, і скоро Річарду вже було не так просто вбити її.

Келен навчив поводитися з мечем батько, король Вайборн. У всякому разі, він був королем, поки мати Келен не вибрала його в подружжя. Для сповідниці королівський титул нічого не значив. У короля Галею Вайборна і королеви, його першої дружини, було двоє дітей, так що у Келен малися єдинокровні брат і сестра.

Келен дуже хотілося продемонструвати, чому навчив її батько, але вона поки що не могла — і це здорово виводило її з себе.

Але все ж щось у цих тренуваннях її турбувало: Річард фехтував в тому стилі, якого Келен не знала. Вона не могла ні вловити, ні визначити різницю, але відчувала її і не знала, як цьому протистояти.

На початку велика частина битв відбувалася на лузі поруч з будинком. Кара була постійним глядачем. З плином часу бої ставали все більш затяжними, лютими — і нудними.

Пару раз Келен так засмучувалася безжальністю Річарда, що потім годинами не розмовляла з ним, щоб не сказати зайвого.

У цих випадках Річард зазвичай говорив:

— Прибережіть свій гнів для ворогів. Тут тобі від цього ніякого пуття, а в бою гнів допомагає подолати страх. Зараз краще використовуй час для того, щоб навчити меч, що робити, тоді потім він зробить все, не замислюючись.

Келен відмінно знала, що вороги добрими не бувають. Якщо Річард піддасться пориву і потішить її гордість, він тільки нашкодить їй. Якими б тяжкими не були уроки фехтування, неможливо було довго злитися на Річарда. До того ж Келен прекрасно розуміла, що злиться-то вона в дійсності на себе.

Келен все життя провела серед зброї. Майже всі з її оточення прекрасно вміли з цією зброєю звертатися. І були люди, які вчили її поводитися з мечем. Але ніхто, навіть батько, не фехтував так, як Річард. У виконанні Річарда битва здавалася мистецтвом. Він перетворював танець зі смертю в дивне видовище. Однак було в цьому ще щось, чого Келен ніяк не могла вхопити.