Скіфська чаша
Шрифт:
— Набридло весь час ховатися, — пробубонів той. — Ходиш, як жебрак, і тільки стежиш, чи не натрапили на твій слід обехеесівці.
— Не думай про це, у нас — ажур.
— Всі кажуть — ажур. До речі, що це за субчик у сірому костюмі?
— Людина потрібна. Вагони…
— А ти не міг домовитись із ним інакше? Для чого ж псувати вечір?
— Так потрібно.
Осадчий невдоволено гмикнув і вмостив своє Величезне тіло поруч з Лілею.
Ступак, що розмістився навпроти, налив коньяку у келихи, цокнувся з літньою
— Ваше здоров’ячко, Василю Леонідовичу! І за процвітання транспорту!
Пили багато.
Віта шепнула пару слів Томі й Лілі, і дівчата почали частіше підливати коньяк у келихи.
Василь Леонідович скоро сп’янів. Сидір Семенович присунувся до нього, сказав на вухо:
— Двадцять вагонів нам потрібно, лише двадцять.
— Що вагони, вагони — пусте. Для чого вагони, коли ти мені подобаєшся як людина..
— Я завжди знав, що ви допоможете нам.
— Вагони у нас от де! — Василь Леонідович підвів кулак. — Для тебе все зробимо.
Сидір Семенович у душі сміявся. Пуста людина цей Василь Леонідович. Колись висунули його на керівну посаду, значно вищу, ніж теперішня. Згодом побачили, що не тягне, — понизили. Він озлився, став підозріливим, жовчним, заздрив молодим, що йшли вгору, почав потихеньку пити. Та ніяк не міг визнати, що він, кого доля зробила колись начальником управління залізниці, як був простим машиністом, так ним і залишився.
Якось у ресторані приятелі познайомили його з Загорульком, який тонко полестив самолюбству Василя Леонідовича — ніби давно чув як про одного з найрозумніших працівників дороги.
Зустрілися й наступного дня, потім ще раз. Сидір Семенович щедро пригощав. Потім просто, по-дружньому попросив “підкинути” для потреб бази десяток вагонів. Відмовити було незручно, з цього й почалось.
Василь Леонідович розумів, що попав у тенета до не дуже чесних людей, та подарунки, які він одержував, вечері з коньяком та ікрою примушували мовчати. Іноді лаяв себе, але плив за течією.
Сидір Семенович підвівся, постукав виделкою по фужеру.
— Друзі, — запропонував, — давайте вип’ємо за здоров’я Василя Леонідовича! Коли б усі були такими працьовитими та відданими, ми б далеко пішли!
Куди б пішли, Сидір Семенович не уточнив.
Ступак, піднявши келих, підморгнув Осадчому й загорлав:
— Пий до дна! Пий до дна!
Він, звичайно, знав, куди йде Василь Леонідович. Але це аж ніяк не обходило Ступака.
“Кожен вмирає поодинці”, — любив повторювати Стасик. Сам, правда, вмирати ще не збирався, всі ж оточуючі цікавили його лише в тій мірі, наскільки корисними вони могли бути.
Вагони забезпечено. Василь Леонідович сп’янів, і Ступак одразу забув про нього. Тепер його цікавила Тома. Дівчина пила майже стільки, скільки й він, однак, коли Стасик ніби зненацька
— Дивись, — здивувався Ступак, — у тебе характер?
— А ти звик, що всі вішаються тобі на шию?
— У цьому нема нічого поганого.
— Але й цікавого мало.
— Е-е, мила, а що цікаве? Для мене — так, для тебе — ні. Виходить, треба зацікавити й тебе. — Ступак догадувався, з ким має справу, й бив просто в ціль. — Не хвилюйся, все буде гаразд. Ця штуковина тобі до вподоби? — витягнув золотий медальйончик, погойдав перед самісіньким носом дівчини.
У Томи загорілися очі.
— Красиво. Подаруй…
— Треба заробити.
— У нас не обманюють.
— Я сам надягну.
Тома нахилила голову. Ступак застебнув у неї на шиї золотий ланцюжок.
— Ану, дай глянути, — перехилилась через стіл Ліля. — Який гарний!
Вона озирнулась на Осадчого.
— Хо, ти казав, що в тебе також є гроші…
— Пара копійок на телефон-автомат знайдеться, — зареготав Осадчий.
Ліля скорчила гримасу.
Вони просиділи весь вечір і вийшли перед самим закриттям ресторану. Сидір Семенович скомандував:
— Тепер по конях і до Віти! — Навіть у колі друзів він не називав будинок своїм.
Осадчий сів у “Волгу” Ступака, Ліля — поруч. Ніби випадково потягнула рукою комір блузки. Затріщали кнопки, легкий шовк упав, оголивши засмагле кругле плече.
Повернулась до Осадчого.
— Що ти мені подаруєш? — відстебнула кліпси, нахилила голову. — Купи сережки.
Осадчий ляснув дівчину по спині.
— Фірма явно несе збитки. Та добре…
“Волга” зупинилася біля Вітиного будинку. Відразу за нею загальмували “Жигулі”.
Сидір Семенович прокинувся на початку сьомої. Тихенько одягнувся, розбудив Віту.
— Зачини за мною, — попросив. — Мені до міста в справах потрібно.
Дівчина сиділа в ліжку й блимала спросоння очима. Припухлі вії, ранні зморшки й жовтий нездоровий колір шкіри — все це не прикрашало її.
— І куди ти так поспішаєш?
— Справи, кажу. Слухай мене уважно. Обідайте без мене, я буду зайнятий. Вечерятимемо разом, скажи Ступакові, він організує. Чекайте на мене тут десь о восьмій. Дівчаток не відпускай. Завтра, можливо, подамось на природу.
— Ах ти ж, мій пупсику! — Віта послала Сидорові Семеновичу поцілунок. — Природа — це законно.
Сидір Семенович пробув у Львові три дні. Коли повернувся до Івано-Франківська, Люба вручила йому телеграму з Києва: “Виїжджаю на тиждень Черкаси гості тьоті Жені цілую Галя”.
— А я, як останній дурень, зустрічав її у Львові на вокзалі, — розсердився Сидір Семенович. — От і домовляйся з жінками. Написала ж, що виїде з Євпаторії вісімнадцятого. Почекай, де ж лист? Може, я помилився? — витяг з кишені потертого папірця. — Ні, точно — вісімнадцятого. Пише: