Скіфська чаша
Шрифт:
— Е-е, премія! Що премія! — затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.
— Збожеволіли ви, чи що?.. — прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: — Тітко Галю, йдіть-но сюди!
Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.
— Справді, збожеволіли! — констатувала Люба й кинулась назустріч тендітній, хоч і схильній
— І не збожеволів!.. І не збожеволів!.. — проспівав Сидір Семенович, танцюючи навколо них. — Вгадай, Галочко, що сталося?
— Лист із санаторію? Ігорю краще? — Обличчя в жінки засвітилося надією. — Ну, кажи, не тягни!
— Нема нічого з Євпаторії. — Сидір Семенович сів верхи на стілець, витяг акуратно складений папірець. — Ти знаєш, що це? Автомобіль “Жигулі”!
— Невже виграли? — сплеснула руками Люба. — От везучі!
— Виграв! — ствердив Сидір Семенович. — Навіть не віриться, але факт.
— “Жигулі”! — зраділа Галина Петрівна. — В нас будуть “Жигулі”!
— Не будуть, а є! — переможно засміявся Сидір Семенович, розмахуючи лотерейним квитком.
— І ми поїдемо з тобою до Євпаторії! Добре? — Галина Петрівна аж розчервонілася. — До Ігоря.
— Ну, відразу ж їхати в таку далеку дорогу! — заперечив Сидір Семенович. — Я ще зовсім недосвідчений водій. — Він притягнув до себе дружину, поцілував у лоб. — А ти їдь до Ігоря сама. У тебе ж відпустка, а гроші є. Коли не вистачить — не біда, я премію повинен одержати.
— О, як добре! — заклопоталася Галина Петрівна. — То я завтра й поїду. Серце в мене болить, місця собі не знайду. Раптом там щось скоїлося…
Ігор, син Загорульків, вже третій місяць лікувався в одному із санаторіїв Євпаторії. Одужання йшло повільно, майже без зрушень, і лікарі порекомендували завезти його до Євпаторії: там, мовляв, роблять чудеса.
Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…
Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.
— Любочко, — гукнула, — давай зробимо Ігорьочку його улюблене печиво. Розчини, дорогенька, тісто.
Сидір Семенович, як сів верхи на стілець, так і залишився сидіти. Посмішка скривила губи. “Оце так завжди, — подумав. — Тобі щастя в руки, а їй байдуже. Про “Жигулі” вже й забула. Життя!”
Повільно підвівся і вийшов на веранду.
Що ж, зрештою, так краще! Нехай їде, в нього свої турботи. Тільки б не дізналась про його справи. Тоді — кінець. Він добре знає Галину — навіть його, рідного чоловіка, не пожаліє…
Сидір Семенович раптом відчув холодок на потилиці. Так іноді бувало в нього, коли згадував ті роки або думав, що хтось може…
Але ні, про це краще й не думати. І так мало не щоночі бачить страшні сни й прокидається, спітнілий від страху…
Сидір Семенович одружився з Галиною давно. Дівчина, чесно кажучи, не дуже подобалась йому, та іншого виходу не було…
Іван Коцюба відсидів тільки трохи більше половини строку й вийшов по амністії. Судили його за розтрату: після закінчення торговельного інституту був завідуючим промтоварним магазином, підвів брак досвіду, і перший же ревізор викрив Коцюбу. Слава богу, одержав лише п’ять років,
Коцюба реалістично оцінював ситуацію: з такою біографією йому нічого не світить.
Після виходу з колонії Іван мешкав у Первомайську в старенької бабусі, перебивався випадковими заробітками. Правда, мав і загашник: десять тисяч старими грішми — все, що залишилось від колишніх благ.
І тут Коцюбі пофортунило: загинув його сусіда, тракторист Сидір Семенович Загорулько. їхав на мотоциклі й розбився. Був Сидір майже одного року з Іваном, мешкав з тіткою навпроти Коцюби, кілька разів вони сиділи в пивній, балакали, й Іван досконально знав Сидорову біографію. Та й яка біографія? Все як на долоні. Народився в Первомайську, батьки загинули під час війни, лишилася одна тітка, котра його й виростила. Закінчив восьмирічку, відслужив у армії, вивчився на тракториста.
Дізнавшись про аварію, Коцюба не втрачав даремно часу. Завітав’ до Сидорової тітки й без зайвих слів виклав свою справу: він їй десять тисяч, вона йому — племінникові документи: паспорт, військовий квиток і метрику.
Тітка вагалася недовго. Жила біднувато, Сидір тільки почав заробляти, і ось тобі… Безглуздий випадок, налетів на вантажну машину. Зрештою, Іван повернувся додому з новими документами. Лишилося тільки переклеїти фотографії. Цю справу йому залагодив один друг по колонії, який відсидів десять років і тепер мешкав в Одесі. Документи вийшли майже “чисті” — з ними новоспечений Загорулько і з’явився в Станіславі.
В обкомі комсомолу познайомився з дівчиною. Зовні нічого, місцева, на околиці міста батько мав будинок, мата померла, батько старий і хворий. Все це влаштовувало, та Галина занадто вже ідейна — тільки й розмов про бюро, збори, прийом до комсомолу, змагання…
Махнув рукою: ще молода, зелена, потім обітреться, життя й не таких ламало. Провів додому… Перший поцілунок під бузковим кущем, а через місяць відгуляли весілля.
Галина допомогла Сидорові влаштуватись на велику оптову базу. Тоді ж вступив на заочне відділення торговельного технікуму. Вчитись — нема чого, але хто знає, що це для тебе давно розлущені горішки, бо ж колись диплом вже лежав у кишені.
Начальство цінувало Сидора Семеновича. Та він і справді був хороший працівник — знав, коли й куди відправити товари, що подобається покупцеві, як зробити, щоб не було затоварювання. Водночас із одержанням диплома Загорулька призначили заступником директора бази. Л через два роки він зайняв місце в директорському кабінеті. Правда, кабінет був зовсім непутящий — так, невеличка кімнатка з обшарпаними меблями, проте хто-хто, а Сидір Семенович знав його справжню ціну.
База мала добру репутацію: план перевиконувався й навіть найсуворіші ревізори відзначали лише дрібні фінансові порушення. А в кого нема цих порушень? І Сидір Семенович систематично одержував премії, вдаючи, що дуже радіє зайвій сотні. Хто ж знав, що вдвічі більшу суму він часом витрачав за один вечір у ресторані?