Скіфська чаша
Шрифт:
Та ні, ключ від столу він поклав у піджак, виходить, не могла зазирнути в шухляду.
На серці полегшало, й Сидір Семенович вів далі вже зовсім іншим, веселим тоном:
— Карбованця ще виграли. Та я й забув про це. Розумієш, перевірив уже майже всі квитки, лише три лишилося — і нічого. Раптом — карбованець. Відверто кажучи, зрадів: все ж якийсь виграш! А потім навіть не повірив. Коли ж упевнився, пожалкував, що порвав ті квитки, — може, щось і прогледів…
Галина ще кілька хвилин поралася біля шафи. Потім сіла на кушетку біля
— А тепер розкажи мені, в кого ти придбав цей квиток?
Сидір Семенович відчув, як у нього похололи кінчики пальців.
Галина, либонь, зрозуміла б все відразу, якщо б у цю мить побачила обличчя чоловіка: губи в нього перекосилися, очі зробилися скляними, та враз Сидір Семенович опанував себе. Опустив газету, й Галина побачила, що чоловік дивиться на неї з лагідною посмішкою.
— За кого ти мене маєш? — запитав докірливо.
— Сидоре, не бреши!
— Мені боляче чути такі слова…
— Тільки не бреши, прошу тебе!
— Для чого ж мені брехати? Ти ж знаєш, як ми живимо. Я ж не злодій чи розтратник.
— Сидоре!..
— Знаєш, я теж можу кричати! І гніватися!
— Сидоре, ти збрехав, я подивилася: всі лотерейні квитки в столі.
“Побачила все ж, — подумав люто. — Коли обідав, взяла ключ і побачила…”
Щоб виграти час і знайти переконливу відповідь, Сидір Семенович запитав перше, що спало на думку:
— Ну й що ж?
— Ти ж казав, що порвав квитки. Я порахувала, ми купили двадцять, там двадцять і є.
— Виходить, помилився. Я ще купував, вони в мене в піджаку були… — почав викручуватися Сидір Семенович.
— А де ж тоді той квиток, що карбованця виграв?
— В гаманці.
— Пробач мені, але я вже дивилася. В гаманці лише один.
— Невже загубив? Голова зовсім запаморочилася від радості.
— Знову неправда, Сидоре! Не вважай мене за дурну. Ти — акуратна людина, а цей квиток, на який випали “Жигулі”, зім’ятий і брудний… — Галина Петрівна заплакала. — Що ти робиш, Сидоре!
Сидір Семенович, прикидаючись ображеним, сердито засопів і відвернулася до стінки.
“Не вірить, ну й біс з нею, — подумав розлючено. — Переживемо!”
Галина Петрівна раптом підвелася, підійшла до вікна. Сидір Семенович уже вирішив, що минулося, і підшукував найлагідніші слова, коли вона заговорила знову:
— Слухай мене уважно, Сидоре! Розумієш, важко уявити, що ти схибив. Не можу й усе. Хоч і серце віщує: щось коїться… Невже ти міг, Сидоре? Гадаєш, “Жигулі” мені потрібні? Вік би їх не бачила Криєшся від мене, щось за душею ховаєш… Не можна так жити. Не можна… Ти мене розумієш? Мусимо спокійно дивитися людям в очі, а хіба ти можеш?
Сіла в крісло біля кушетки. Затихла.
Сидір Семенович мовчав, втупивши очі в складний візерунок шпалер. Якісь лінії бігли по стіні, примхливе переплетіння ліній. Схрещувались, розбігались, щоб потім знову зустрітись і розійтись у різних напрямках.
Галина щось говорила, та Сидір Семенович
Сидір Семенович відчув, як у нього затрусилися руки, — він був людиною забобонною. І відразу до свідомості дійшли слова дружини. Загрожує чи просто лякає про всяк випадок? А може, щось знає?
Намагаючись говорити якомога лагідніше, Сидір Семенович мовив, зціпивши зуби:
— Даремно ти розхвилювалася, Галиночко. Все в тебе якісь підозри. Заспокойся, дорогенька. Це тому, що ти перехвилювалася за Ігоря. Відпочити тобі слід.
Побачивши, що його слова не вплинули на дружину, Сидір Семенович замахав руками, сів на кушетку.
— Так, так, заспокойся, моя люба. Все, що ти сказала, — дурниці. Але я нічого не спростовуватиму, тобі зараз нічого не доведеш. Лягай спати, о шостій ранку поїзд. Повернешся з Євпаторії, поговоримо. Збуджена ти сьогодні. Лягай, лягай… І ні про що не думай!
— Але ж, Сидоре, ти не братимеш цю машину?
— Знов про це! Годі!
— Не можу я мовчати! Та добре, поговоримо потім. Нам є багато про що поговорити, Сидоре! І про твої поїздки до Львова, і про ощадні книжки, які я бачила в тебе в піджаку…
Махнула рукою й пішла до спальні.
Так майже завжди закінчувались їхні суперечки. Вона гарячкувала, а Сидір Семенович не дратувався й не гнівався. І завжди їй ставало соромно за свою запальність, вона починала сумніватися навіть у тому, в чому раніше була переконана. Потім лаяла себе за поступливість, однак повертатися до суперечки було незручно. Все так і залишалося — невирішене до кінця, недомовлене. Це вносило розлад у сімейне життя, якусь штучність у стосунки. І все ж Галина Петрівна не знаходила сили волі, щоб поставити крапку над “і”. Та й про що вона могла говорити? Про’ якісь неясні підозри? Атмосферу невловимої тривоги, що огортала її? Про те, що чуття підказувало: Сидір далекий від неї, його не хвилюють ні їхні сімейні справи, ні події, про які вона дізнавалася по радіо та з газет, про які сперечалася з друзями по роботі чи коли хтось увечері заходив до них на вогник.
Галина Петрівна була впевнена: Сидір щось мудрує — і з машиною, і взагалі. Дуже часто почав їздити у відрядження, кілька разів бачила його в компанії Ступака й Осадчого, про яких у місті йшла погана слава: типові ділки й комбінатори.
Ступак навіть привіз Сидора якось вночі зі Львова на власній “Волзі”. Добре ще — вночі: ніхто не побачив, а то пішли б розмови… Вона тоді вичитала йому. Виправдовувався: зустрілися у Львові випадково, для чого ж мучитись у поїзді, коли Ступак повертається сам?