Смерть Верґілія
Шрифт:
Все ти сповнюєш сном, о доле, і сама ти — холодний сон,
Відкриваєшся нам ти вві сні й у ньому минуле
Звеличуєш, де спочиває реальність, з волі твоєї
Сон — чаша творення, і ти в ній правитель, і над вами не владний
час; бо для тебе немає ні До, ні Після,
Бо сама ти — реальність…
Потоком пливе твоє діяння, о форма правічна,
Ти пливеш рукавами, розродитися ладна суттю, поміж хмар громохких
Могутньо-німої єдности, поміж ночі і світла
Творення, що його ти творити покликала; але ти,
У круговерті потоків своїх ширяючи, раз по разу
Міняєш свій образ; ти прагнеш до світла
потоком поринути. А чи зможеш? Але там,
де потік твій у пошуках цілі розгалузиться
й рукави його згоди дійдуть, — там лиш постане твій спокій,
Постане
Щоб стати твоїм віддзеркаленням;
Позначена долею праформа буття,
Праформа істини.
З форми форма у сні постає, вони переплітаються і розкриваються.
У снах моїх ти — це я і пізнання моє, Ти разом зі мною народжена — ненароджений янгол
По той бік випадковости, осяйний образ становлення, що пізнає суть і порядок,
Образ самого мене і моє знання.
Ти непідвладна богам, о доле, ти й сама богів знищуєш,
О нескінченна реальність, з тобою я й сам нескінченний,
Смертний, що уві сні богів знищує, бо,
У тобі збуваючись, у сіянні твоїм розчиняючись,
Сам я, в обіймах дитинства, — богів умістище.
Невже це — останнє вмістище? Невже це — останній спокій? Чи нема ще й у ньому якогось руху? Чи не рушити вперед і собі? Він спробував ступити крок, спробував звести руки, спробував віддати себе променистому простору, яким був він сам, він спробував зробити це, докладаючи надзвичайних зусиль і напружуючи всю свою волю, і хоч у скляній прозорості, де зникла його власна сутність, і не лишилося місця для руху, але спроба вдалася: його пройняв дрож, далекий, як сон; о, то було скорше передчуття, ба навіть усвідомлення такого передчуття, але водночас — та бути інакше і не могло — дрож той пройняв і склепіння сну, немовби накочуючись і відкочуючись припливною хвилею, немовби пробігаючи нерухомо простертими удалину променистими шляхами і їхніми перехрестями, пробігаючи там, де напрямки були й де їх не було, пробігаючи крізь осяйну вимовність і невимовність шляхів, так ніби це — останнє і перше стрясання, ледве помітне, та все ж уловиме, ніби це — подих невиразної тіні, бездиханної майже, і все ж таки подих пам’яті про земне. А він далі провадив:
О неминучість! Чи я вже до тебе вознісся, чи впав у твої глибини?
Форми безодня,
Верху безодня і низу, сну безодня!
Не годен ніхто у сні розсміятись, але й
Померти не годен; поглянь, які надзвичайно близькі
Сміх і смерть; поглянь, які ці двоє
Далекі від долі, що лише через форму
Смерть не навчила сміятись.
Не дури собі голову, доле!
Але я, той, що смертний, що звиклий до смерти,
Кого змушує смерть сміятись, — я повстаю
І не вірю тобі. Сном засліплений, навчений сном,
Я про смерть твою знаю і знаю про межі, які
Для тебе — закон; це — межі сну, яких не визнаєш ти.
Чи ти про це знаєш сама? Чи хочеш цього сама?
Чи над діянням твоїм — лиш один твій наказ? Чи підвладне
Воно ще суворішій волі? Чи не стоїть за тобою
Ще могутніша доля, ще неминучіша й ще неосяжніша,
А далі за нею — доля за долею, форма за формою — і всі порожні,
Недосяжна ніщота, невтомна плодюча смерть,
Де панує лише випадковість?
Всі закони стають випадковістю, падінням у прірву,
Випадковість спостигне й тебе, о доле, —
Випадковість кінця, що шаленіє в твоїх володіннях;
Зненацька спиняється ріст, і на пізнання дереві
всихає галуззя, і стрімко
розсипається крона, ця знищена мова, де
все вже окремо — і речі, й слова, ні ладу ні складу,
розпалися істина, спільність і єдність,
застигнувши на середині, у нетрях буття
примарно-реального.
Ти породжуєш недосконалість, ти випадковість терпиш,
Ладна напасті зносити, нещирість і кривду,
І сама ти — лише незавершеність, форма твоя, не безкінечна,
уже застигає, ти — доля долі, і від напасти
у чистоті кришталевій разом зі мною помреш ти.
Не він промовляв це — то сон промовляв, і думав не він — то думав сон, і марив не він — то марило долі склепіння, уві сні опромінене, марило щось недосяжне, несходиме склепіння застиглого світла, лиховісно застигле в лиховісній застиглості, і недвижно влилось у кришталеві
І бездиханно провадив сон далі:
Форма, навіть праформа, для смертного смертна,
І смертна для Бога, коли помирає у нереальності,
Смертна, попри марноту марнот примарної єдности.
Нещасна! Навіть якщо половина брехливо
Видасть себе за ціле і знову сховається в лоні
Одвічної матері-ночі, навіть якщо зухвало
Нарече себе цілим і самого пророчого батька гідністю,
Тебе не врятує ніщо, о доле, і ти ввергнешся знов у свою ніщоту;
Сп’янівши від власної долі, обернешся ти порожнечею,
І світи — нескінченний, нестримний і марний
їхній коловорот у красі, — від тебе сп’яніють,
Сп’яніють від смерти,
Бо творення вище за форму, творити — це вирізняти,
Це відділяти добро від зла, о, лише така спромога
Безсмертна воістину.
Чи не ти, насправді лиш форма, до істини кликала
Бога й людину, щоб вони, замість тебе вирізняти призначені,
Навік стали втіленням форми світу?
Чи не на це ти мене прирекла, прилучивши до творення?
Недосконала ти, зла ти знаряддя,
Ти напасті несеш, і сама ти — напасть, в якої сама й у покорі;
О, боги вже знеможені, а людям
І поготів сил не дано; і ті, й ті, творіння твої, — випадкові, як і сама ти,
Перед ще вищою долею, й той, кого покликано,
Він, як і ти, — лише форма; позбувшись ім’я,
він недосяжний, не обертається вже і поклику
У проминущому сні вже не чує.
Так, він поклику справді не чув; німота обступала німоту його власну; ніщо вже до нього не озивалось, і він вже не годен був нічого сказати; ніщо вже його не кликало, і він вже не годен був ні до чого докликатись. Але сон, мерехтливий і непроникний, недвижний і неозорий, розстилав голоси круг нього, переливався бідою, перед якою безсилі й боги, всеосяжний і неминучий сон, в якому згасає творення, зло і добро зливаються, і незліченні сплетіння, нескінченні шляхи променисті, і неземне тут світло, а проте всьому є лік, всьому кінець, все тут земне, все відмерти призначене… Невже сон цей відходив? Невже разом зі сном, що відходив у вічність, відходив і той, хто ним снив? Ніщо не спливало у пам’яті, одначе все було пам’яттю, осяяне згубним, як сама згуба, чарівливим світлом без тіні, світлом непевности і невиразности, світлом нездоланно-примежового простору, осяяне аж до глибинних спогадів примежовою мерехтливо-недвижною грою долі, межі якої все ж таки можна здолати, треба здолати, щойно гра відживе своє, стративши рештки свого розмаїття, перебравши і перепробувавши всі свої відокремлення і переплетення, щойно до дна буде випито цей неподільний переміш добра і зла; о, до дна буде випито чашу біди, відживе своє форма долі, відімре у відмерлому спогаді, що не пригадує вже й сам себе. О спогади, о світла згасання і музики сфер, о світів нескінченна вервечка, коловорот послідовности доль у земному згасанні і розгоранні, нові і нові спроби творити, знову і знову повторені і приречені на повторення, поки зло пощастить прогнати зі світла, поки те, що саме себе творить, пощастить відділити від того, що застигло, нестворене, щоб — під знову незмінно напнутим небесним шатром — незмінність настала й засяяла знов, підносячи образ людський аж до самісіньких сферних меж, до незримої гри зорянистих шляхів, до кам’янисто-холодного зоресяйного образу неба. І терезів уселенських шальки — немовби сузір’я всередині й зовні, погаслі від надмірного сяяння у німоті променистій, ще не втратили решток дихання, немовби вони, глухі до поклику, ще не втратили решток могутньої сили світіння свого щонайтемнішого, немовби іще раз могла забриніти ліра небес і душі, немовби суще не зовсім іще на кристал обернулось, а його рівновага не зовсім іще відновилась, — терезів уселенських шальки й далі гойдалися, тож знання ще було, воно мало ще право бути, — знання кристала про себе самого, знання сну про себе самого, знання про прийдешнє й незмінне, про вічносуще, про повік недосяжне, що сріберним гуком явило себе із потаємних куточків уселенської пам’яті, де ховається мова сну кришталева, провість відлуння майбутнього дзвону, тож в німоті вже останній пролунали слова: