Смерть Верґілія

Брох Герман

— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.

Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть згорьованій, услід за малим довелося піти на той світ? Чи не така сама свічка горіла тоді на столі в напівтемній кімнаті, а за вікном простилались, обрамлені Альпами, м’які мантуанські ниви, і сірий, тягучий осінній дощ усе падав і падав у вечорові сутінки? Він має читати… Ох, читати! Невже ж іще можна читати? Та й чи здатний він узагалі ще читати? Хіба він учивсь коли-небудь читати, бодай по складах? Нерішуче, майже із острахом розгорнув він одного зі згортків, нерішуче, майже із острахом розкотив до кінця його і розгладив, несміливо обмацуючи сам папір, а ще несміливіше — сухі рядки, і з боязким трепетом, гідним недоторканної жертви, провів по них пальцями; але те, що відчув він, були майже докори сумління, тому що було це немов упізнавання, невиразне упізнавання власної праці й колишньої втіхи від неї, та, крім того, й виразне упізнавання, в якому вже не можна зізнатись, яке сягає далеко назад, за межі пам’яті і забуття, туди, де вже нічого не вчаться і не виконують, а лиш виношують плани, надії й бажання; читали не очі його, читали самі пучки, читали, не бачачи літер і слів, безсловесну мову, читали безмовну поему поза поемою слів, і те, що читав він, складалося вже не з рядків, а було неосяжно безмежним обширом з неосяжною безліччю напрямків, і в ньому речення й фрази не низались одні за одними, а, неосяжно перетинаючись, накладались одні на одних, і були це уже не речення й фрази, а невимовности храми, це був храм життя, храм сотворіння світу, замислений на порозі знання. Про невимовне читав він, про краєвид невимовний і про невимовне дійство, про світ долі, де не було вже ніякого творення і де творення світ опинився, мов якась випадковість, і, хоч би де поставав тут цей створений світ, що його він колись так хотів і повинен був відтворити, хоч би в чому цей світ виявлявся,

повсюди, де перетиналися хвилі і кола речень та фраз, там поставала, спричиняючи свари, і битви, і жертви криваві, нежива, застигла війна, в якій люди-мерці воювали одне проти одного, там не було вже богів і поставав уже божий розбрат, там не було вже імен і поставало безіменне убивство, яке коїли привиди, ці нагі імена, коїли на забаганку долі, що тримає в руках всіх богів, коїли в мові, коїли мовою, на забаганку мови, яка кінця-краю не має, мови, в чиїй невимовності, що над богами панує, — одвічний початок і одвічне завершення долі. Його кинуло в дрож. І хай він читав не очима, але все ж таки відвів погляд від згортка, як той, хто далі читати уже не бажає.

— Знищити мову, знищити всі імена, щоб знову запанувала милість, — прошепотіли вуста його. — Цього хотіла мати… Без мови милість втрачає долю…

— Боги подарували тобі імена, а ти їх богам повернув… Ти поему читай, читай імена, читай…

Ця нова вимога була така наполеглива, що він мало не засміявся; авжеж, йому було смішно: хлопчик не втямив, про що тут ішлося, а може, йому й не дано було втямити.

— Читати? І це теж, щоб заснути, малий виночерпцю?.. Ні, нам ніколи, пора вже збиратися; підійди й поможи мені…

Та хлопчик — він і на цей раз повівся на диво доречно — допомогти йому звестися і не подумав, а позаяк він цього не робив, то вже не лишалося жодного сумніву в тому, що він і права не мав це робити: хай би навіть спинився час, хай би навіть зімкнулося коло і займання злилося водно із згасанням, хай би навіть материнська турбота про дитячу покірність означала турботу про покору в смиренні, хай би навіть усе, що сподіялось, навіки зосталося всього-на-всього замислом, хай би він і ніколи, о, навіть ніколи не навчивсь розмовляти, все одно поводар і товариш за межами першого кола уже не поможе; хлопчиків голос обернувсь на відлуння, яке ще, можливо, й відповідає, та нічого вже не розуміє, бо воно — просто відлуння, довселенське відлуння, що йде із довселенського пробудження; і цей голос був дзеркалом, що світило самозгасанню — завершально-величному, невимовно-жаданому; він був передвісткою нового голосу, який буде словом у безсловесному і поєднає у невимовності ще не сказане з уже не сказаним, у тій невимовності, що сяє в безодні усіх мовних обширів. Цю мову не можна було ані вивчити, ні прочитати, ані почути.

— Прибери згортки, — наказав він.

І хлопчик цього разу послухався — хоч і не дуже охоче, а скоріш розчаровано, по-дитячому вперто і навіть аж ледь-ледь лукаво, бо манускрипти поклав не до скриньки, а просто на стіл. І це теж мало трохи кумедний вигляд. А коли він іще раз, неначе востаннє, придививсь до обличчя малого, до світлих очей, що вже трохи потьмарились, хоч у них ще й проглядало очікування, ці риси знайомі зненацька здалися йому на диво чужими, і він спокійно-поступливо, немов на прощання, додав:

— …Лісанію.

Нетерплячка не відчувалася. На столі тихо, мов павутиння у полум’ї, потріскувала свічка, розливаючи світло — не світло, а лиш відлуння його, довселенське відлуння громохкого світіння, що чекало під зорями, чекало пожертви, чекало пекельного самозгасання; але тут оксамитово-тіняво джеркотів водограй у стіні. І хлопчик, чи то над столом схилившись, чи то стоячи рівно і в такій позі чи то читаючи, чи то з пам’яті, спершу несміливо, потім усе голосніше і голосніше, кулачком відбиваючи такт на столі, заходився декламувати вірші (що це, остання спокуса?) — вірші, сповнені римських імен, і вірші спливали у ніч, у джеркіт нічний водограю:

«З усього Еней дивувався Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає, Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх. Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню: «Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали, Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини. Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити Не розуміли: із віття жили та із ловів нелегких. Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських, Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства. Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих, Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив В тихому мирі народами, поки поволі настала Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена Пристрасть і власности сильна жадоба. Тоді-то авзонське Плем’я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими Тибріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього Іменем Тибр ми пізніше, усі італійці, назвали. Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка. В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав, Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі». Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму, Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна, З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша Те провістила нам, що енеади великим народом Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане. Далі великий показує гай, що притулок із нього Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні Скелі холодної, що парасійським звичаєм назвали Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету святого Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито. Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами. Вже і тоді забобонні жахи цих ось місць полохливу Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись. «Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає Бог невідомий якийсь, хоч вірять і в те аркадійці, Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну Тряс він егіду своєю правицею й хмари громадив. Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури, Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях. Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут, Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів. Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди, Бачили їх і на Римському ринку, й на величних Каринах. Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся, Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість». Так він сказав і під покрив маленького дому Енея Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі З листя, яке ведмедиці лівійською шкурою вкрито. Ніч наступає і землю у чорні окутує крила».

Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн

забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!

— Самотній я, — мовив він. — Ніхто не помер задля мене, ніхто не помре разом зі мною; я чекав допомоги, я її домагавсь, я про неї благав, а вона не прийшла.

— Ще ні, й усе ж таки вже, — ледве чутно, немовби вві сні, відгукнулося з його власних грудей, тож навряд чи це був уже хлопчиків голос, радше це був голос ночі, голос усіх ночей, голос сріблистого простору, що зветься нічною самотністю, голос нічного склепіння, що безліч разів являлося зору, але так і лишилось непізнаним, — склепіння, стіни якого він обмацував безліч разів і яке тепер обернулось на голос. «Ще ні, й усе ж таки вже». Чарівність і владність, спокуса й обов’язок, сяєво ночі і глибина таїни, безпосередність у звуках словах й безпосередність у звуках душі, єдність мови і людськости, й було це немовби прощання з минулим не постарілої юности усього земного, але вже й вітання від батьківщини, якій кінця-краю немає, бо навіть каміння і те набуло прозорости, а надгробки зробились такими прозорими, неначе вони — то кришталь і етер воднораз. Отак він крізь них і пройшов, ба ні, не пройшов, а раптово опинивсь у самому сні, під його склепінням, що було самим променистим суголоссям, він стояв у променистій бездонності, у променистім сіянні без стін і без даху, під склепінням променистої прозорости й, видющий у невидимім, не бачив самого себе; він зробився прозорим. Не ступивши ні кроку і навіть не зробивши ані найменшої спроби зрушити з місця чи взагалі поворухнутись, він посунувся далі, хоч і не пройшов наскрізь; він усе ще стояв на порозі реальности й усе ще не покидав земного, це все ще тривав земний сон, і він, сам сон у сні, усвідомлював: все, що з ним діється, — сон; це був сон на межі сну. Бо, хоч у дедалі яснішім сіянні променистої прозорости вже ніщо не нагадувало про гуркотнечу колишню речей, і хоч і сліду не видно було від речей, від людей, від тварин, ба більше, хоч про все це уже не лишилося й пам’яті, бо її затопили осяйним своїм рокотом хвилі нечутні німоти, він усе ж таки знав, що його й далі тримає чіпкий лабіринт громохких голосів, лишень ці голоси, ці речі й створіння, лишень рослини, тварини і люди — лишень з усіх них поставали геть невловимі сутності, і вони поєднались у світлій прозорості, де ще, мов зорі, імена загорялися й одразу згасали. Він був у сфері, де мали чинність тільки кількості, взаємозв’язки і порядки земної стихії, сказати б, лише знання, що сягало корінням у колишні структури буття та їхні втілення, і це було дійство, й пізнання, і споглядання, й визнання в одному-єдиному осяйному прозрінні, це була нагота незбагненна багатогранности творення, неповної змістом, але повної кількісно, це була цілісність усього того, що вершилося, й усього того, що звершитись могло, міріади поодинокостей без відмітних, одначе, рис, щось змістовне без змісту, втілене в чистій, у голій формі, яка була вже лише кришталевою ясністю, непроникно-прозорим блиском, несущим у сущому, коріння позбавленим. Це була сфера звичайної нескінченности. Шляхи мільйонороків поставали снопами проміння без кінця і без напрямку, воно нескінченне приносило і скінченне відносило у далеку-далеку, у щонайдальшу вічність, створене і нестворене мали ту саму вагу, добро і зло перепліталися одне з одним, обоє однаково настирливі і променисті однаково, і безнадія була у сліпоті видющій і в глухоті чуйного сну, безнадія була у склепінні сну, у проблисках сну, що не давали рішення й не відкривали шляхів до добра; потік без берегів, без кінця-краю. А цей сріберний промінь зі сну, що мовби меч, щойно із піхов, — у кого він цілить, у душу, у Бога? О, хоч який там земний буде сон, він по той бік земної людськости, і сновидець утратив свою людську породженість, людську свою створеність, одвічно не має він ні батька, ні матері, його накриває доматеринське склепіння пречистої долі, склепіння останньої неминучости. Ніхто уві сні не сміється, не сміється ніхто в безнадії, сон неможливо знищити. О, хто ж знайде звагу сміятися, коли стих навіть бунт! Ніхто ж проти сну і не бунтував, була лише спроба вплестися у нього й прийняти його, лише спроба вплестися у дійство сну. І він, вплетений у чагарі променисті, у крону гіллясту того, що вершилось у сні й поза сном, він, сплівшись із кожною миттю сну, з кожним-кожнісіньким кришталевим променем цих міріад прозористих, сам прозористий, сам без вітчизни і без коріння, з давнього-давна зачарований сном сирота, сам воднораз і знання, і звершення, сам уві сні себе звершуючи й сон у собі усвідомлюючи, сам втілення сну, — він заговорив, і голос його йшов із грудей, що не були вже грудьми, він заговорив вустами, що не були вже вустами, і подих його вже не був подихом, і мова його вже не була мовою, і він сказав:

Доле, ти йдеш попереду всіх богів,

Жодного творення ще не було, а ти вже була,

Ти — нагота прапочатку, вірна собі лиш,

Ти — форма холодна всьому.

Ти — творіння й творець водночас.

І діяння, й знання, і тлумачення ти водночас

Твоя нагота просякає людину і Бога,

Ти владаєш усім, що створено.

Ти повеліла — і Бог вийшов

Із власного небуття і став батьком,

І покликав з німоти імена світла,

із лона правічної матері-тьми,

даруючи власне ім’я всьому, що невиразне й непевне,

даруючи образ всьому, що без образу,

І мовою стало одвічне мовчання, і співом — одвічний рокіт,

І сфери слово твоє заспівали.

Та уві сні, о доле, ти все

Повертаєш назад, у наготу й мовчання,

І безжально усе у своїй голизні ховаєш,

І Бог опускається, як кришталево-чиста сніжинка,

І в сяєві тане під порожнім склепінням сну.

Недвижимо сяючи, склепіння сну наслухало німі ці слова, німо їх відбивало й відносило до безлуння останнього світла, і здавалося, що й слова ці — лиш відлуння самого сяєва. А він далі провадив: