Біда людині, що виявилась негідною дарованої їй високої ласки; біда тому, хто став жертвою самозневаги й не годен її перенести; біда решткам буття, які жевріють ще у живій істоті й не хочуть звільнитися від буття — ох, не можуть звільнитися, бо її згасла пам’ять і далі живе в порожнечі; біда людині, яка, попри самозневагу свою, незмінно й невідворотно приречена жити! І знов довкіл неї розлягається сміх, і це — сміх жаху, вже сміх не жіночий і не чоловічий, то сміх не богів і не богинь, то — пусте хихотіння ніщоти, то рештки буття в ніщоті, які ніколи не полишають смертного, ті рештки хихочуть, заливаються сміхом і так викривають себе як суще в ніщоті, як ніщота у сущому, як поєднання примарного сущого і примарної смерти, як знання, ладне сміятися з такого примарно-мертвого сущого, як страшні й страхітливі рештки знання у самій порожнечі, що зваблюють на божевілля, доводять до божевілля німим своїм сміхом, який наростає і наростає, аж доки сама порожнеча вже стає голим жахом. Бо що глибше самозневага опановує душу людську й посутні її чесноти, то безпосередніше зачіпає вона у людині й тваринне, властиве живим створінням, то безпосередніше підіймається їй назустріч тваринний страх, гнаний жахом страх людини, яка, у самоту істот живих вкинута, вже не знаходить дороги назад, мов та вівця, що від отари відбилася і заблукала; це — той жахливий утробний страх, що одвічно властивий усім, хто у стаді народжений, страх перед порожнечею смерти, позбавленою всього живого; це — в останньому вияві страху, в останньому виплеску страху, вже майже по той бік смерти — німий жах тварини, що самотинно, при тямі і пам’яті, тремтячи, зіщулившись перед невидимою всемогутньою силою, забивається в темні кущі, щоб нічиє око не бачило, як конає вона. Біда тому, хто став жертвою самозневаги, в кого душа неспроможна прийняти на себе крихту самотности, йому призначеної, — біда, бо ця крихта для нього обертається втратою тями, а ласка смирення — порожнім приниженням. Невже все зайшло так далеко? Жертвою самозневаги стала його думка, якщо він узагалі її ще мав, по-тваринному він чинив, якщо взагалі що-небудь іще робив, а в чомусь нечутному сліпо розлягався сміх; несподівано він, навіть не встигнувши про це подумати, опинився в постелі, і там, увесь жалюгідно скорчившись, із клубком біля горла, з сухим холодом у руках і ногах, здавшись безтямно на волю страшної, невидимо-чорної сили, що розпростерла одне крило над самозневагою, а друге над тваринною сутністю, безтямно віддавшись простору вже по той бік боязні, по той бік страху, по той бік жаху, по той бік смерти й усе ж беззахисний перед новою хвилею боязні, страху, жаху і смерти, відчуваючи у невідчутному моторошний страх, впізнаючи його у невпізнанному, він падав і все ж не падав, бо його щось і далі підтримувало, щось і далі утримувало в порожньому просторі моторошного страху, о, його щось утримувало в цьому моторошному страху, і він сповнений був цього страху і сам. Два спогади, останній і перший, торкнулися один одного, обидва — заблукано-замкнена самотність у хащах життя, у хащах голосів, у хащах образів, у хащах спогадів, і ніколи не меркнув початок, хай навіть потьмарений вервечкою довгих років, ніколи не меркнула пам’ять вівці заблукалої, що від отари відбилася, і ніколи не меркнув спогад про той первісний моторошний страх, один-однісінький спогад, що навік закарбувався у пам’яті, а решта були немов різновиди того жахливо єдиного, котрий гніздився на кожній галузці в гущавині спогадів, глузливо хихочучи, глузливо регочучи із недвижної замкнутости того, хто заблукав безнадійно у хащах, — того спогаду, що в собі його сам замикав, сам був хащами, сам — непроглядністю і непроникністю; недвижні блукання спогадів, блукання, що раз у раз починаються і раз у раз завершуються, блукання примарним простором пам’яті, блукання примарним простором завмерлої заблуканости, примарним простором
уже не доступного спогадам життя позірного; недвижно вершились вони, ці блукання стрімкі всіма різновидами примарного простору, блукання, різновидами цими неминуче наповнені і переповнені, просторово-примарні в позірній недвижності цих різновидів, просторово-примарні в позірному русі цих різновидів, але незмінні у примарній просторовості моторошного страху, бо він — невідворотна, незмінно наявна, неминуча і вічна в’язниця гіркої позірної смерти, де в моторошному страсі минає позірне людське життя… Прийняв його в себе простір примарний позірної смерти. І хоч він нишком лежав собі, ні на палець не поворухнувшись ні в один бік, ні в другий, хоч у покої довкола ніщо анітрохи і не змінилось, йому привиджалося, немовби його щось понесло вперед, так, щось невидиме зі своїм довселенським знанням, зі своєю довселенською пам’яттю несло, тягло його до чогось невидимого, і сила-силенна спогадів випереджали його, ніби хотіли так поманити його за собою, ніби хотіли і мали так пришвидшити власні блукання; він лежав, моторошним страхом повитий, і його ніс цей страх, ніс уперед, до своєї моторошної мети, що стоїть на самому початку, і покій плив разом із ним, не міняючись і воднораз прибираючи форми, придатної для ось таких блукань, застигнувши в часі й воднораз безперервно міняючись. Застигло вивільнялися з фризу, в ньому, однак, і лишаючись, амурчики, з малювання і тиньку вивільнялось акантове листя й робилося схожим на людські обличчя, а його стебла розросталися і поставали скорченими орлиними лапами, що пливли поряд із ложем, стискаючи й розтискаючи кігті, так ніби хотіли переконатися у своїй силі, з листків-облич виростали бороди й знову ховалися в них, листки-обличчя пливли у недвижному просторі, раз у раз перекидаючись одне через одне, раз у раз немовби закручуючись у недвижности вихорі, їх ставало чимдалі більше і більше, багато більше, ніж узагалі могло зійти з настінного малювання, навіть якби воно постійно відновлювалось, вони випурхували із малювання, випурхували з голих стін, випурхували просто нізвідки, неначе їх вивергали розбурхані холодні вулкани ніщоти, які розверзались повсюди, у видимому і невидимому, в душі й у плоті, це була вулканічна лава, млисті уламки довселенського з’явлення і занепаду, і в міру того, як число їхнє зростало, робились вони усе розмаїтішими і розмаїтішими, форми, що постали і поставали із порожнечі, пропливали, блазнюючи, мимо і, крім того, перетворювалися одна в одну, виходили одна з одної і переходили одна в одну, — позбавлена образу й нездатна набути образу маса, що злітає і пурхає, наче метелики, наче листочки на вітрі, і було їх багато-багато — то схожі на стріли, то на шулік, то на якихось птахів із довгими, неначе пуга, хвостами, то прозорі такі, що лиш невидимо-німо літали довкола, немовби безмовні волання жаху, а декотрі геть, навпаки, безневинні, подібні до безглуздо-прозорої усмішки, вони, мов порошинки у сонячнім промені, легенькою хмаркою мошви безтурботної роїлися, витанцьовували довкруж канделябра посередині покою, линули спрагло до погаслих свічок, але відразу нові хмарки настирливо, спрагло, в танку кружеляючи, їх відганяли і проганяли, несосвітенна веремія аморфности, де поруч із ликом і безликістю, поруч із двохвостими сціллами, химерними ластоногими й ощиреними гідрами, поруч із навалою закривавлених і розпатланих зміїночубих голів у закривавлених пов’язках копошилася різноманітна нечисть, кишіли якісь тіла, вовтузилося щось із ногами, копитами й лапами, якісь хиряві, недорозвинені кентаври-недомірки чи рештки кентаврів, з крилами і без крил; простір, запліднений Орком, вибухав потворами, виринало щось схоже на жаб і ящірок, щось із собачими лапами, повзли плазуни хтозна-які скільконогі, повзли плазуни безногі, і одноногі, і дво-, і три-, і стоногі, вони то пританцьовували у чомусь бездонному, то пропливали в повітрі, заклякло самі повипростувавшись і повипростувавши свої задерев’янілі ніжки, то притискалися тісно один до одного, так ніби прагли, хоч усі й безстатеві, в леті своєму попаруватися, то один одного протинали стрілою, наче були всі безплотним етером, творінням етеру, наче етер породив їх і ніс, вони, далебі, такі і були, бо цей летючий клубок істот, що перелазили, перекочувались, перекидалася одна через одну, не важко було, хоч вони й закривали і накривали одна одну, аж до останніх окраїн напхом напханого ними простору, аж до останніх подробиць охопити зором і глуздом, о, це було етернолускате, етернопір’ясте поріддя етеру, яке поштовхом, рвучко, лавиною виривалося з вулкану вічности, знов і знов випаровуючись, знов і знов звітрюючись, отож простір знов і знов порожнів, робився сферично-порожнім, як сама порожнеча всесвіту, й лише високо-високо, здибивши гриву й б’ючи копитом повітря, тюпав клусом самотній кінь, лише пропливало якесь самотнє чоловіче тіло, чиє пласко-прозоре обличчя, обернувшись до ложа, безглуздо кривилось у глумливій гримасі дзеркального сміху, а потім на нього накочувалася нова лавина тієї нечисті, і його затоплювала нова хвиля моторошного жаху… І жодна з істот тих не дихала, бо в довселенськім народженні дихання немає; покій, де він лежав, обернувся на пристановище фурій, і тут було досить простору для всього жахливого дійства, хоч воно й розгорталось нестримно. Стеля в покої не піднялася, о ні, хоч канделябр розпустився просто гігантським деревом і свічники розпростерлися до неймовірних розмірів, обернувшись на пишну, густу і тінисту крону віковічного в’яза, у вітті якого, листок до листка, сиділи облудні сни, попритискавшись один до одного, мов краплі роси; стінам теж не довелось розступатися, хоч поміж них стало місця для всіх міст у світі, і вони всі палали — ті, що з далекого минулого, й ті, що з далекого майбутнього, і всі вони кишіли людьми й від людей страждали, їхніх назв він уже не пригадував, та міста самі все ж впізнавав — і єгипетські, й ассирійські, й палестинські, й індійські, міста тих богів, які втратили силу і владу, колони храмів яких повалено, мури зруйновано, вежі розбито, бруківка на вулицях яких потріскалась, і для всього огрому світу стачило невеличкого цього покою, хоч ні місто, ні степ, ані небо, ні ліс аж ніяк не поменшали, навпаки, все, велике й мале, поставало в якійсь просто-таки приголомшливій багатозначності і рівнозначності, завдяки рівнозначності дозволяючи, щоб під кроною в’яза, немов у тіні високої грозової хмари, звелося місто, найбільше і найпроклятіше з-поміж усіх, страхітливе своєю неосяжною величчю, щоб посеред вічного, неспинного коловороту руйнації звівся принижений Рим, вулицями і вуличками якого у пошуках здобичі никали вовки, прагнучи знов завладати своїм-таки містом, усю земну кулю обіймав цей покій, і куля земна обіймала покій, обіймали міста одне одного, й жодне із них не було десь отам, десь зовні, й жодне із них не було десь отут, усередині, всі вони пропливали, а тим часом високо-високо понад усім цим, високо понад вулканами і скам’янінням, високо понад кроною в’яза, від усього окремо, під велетенським і сірим небесним склепінням, грізно побрязкуючи недвижними мідними крилами, зі свистом, неначе блискучі залізні створіння, понад краєм жахіть нечутно, розлого і важко кружляли птахи ненависти, в боязкому шаленстві розчепіривши лапи, з несамовитим тріумфом ладні ринути вниз і впитися кігтями у кров’ю политі селянські опілля і кровоточиві серця, щоб, розклювавши і пожираючи нутрощі, влитись у зграю метеликів і вовків біля ложа, щоб разом із ними шукати рятунку в краях беззахисности і безутішности, у краях вогнедишних кратерів і драконових випасів, у краях, ще не знаних і ще не названих, у споконвіку відомих зміїних краях тваринности. Вулкани які довселенського творення тут ще розверзнуться? Яких нових чудовиськ вони іще вивергнуть? Хіба й так ще не розверзлося все до наготи останньої? Хіба й так всі можливі і неможливі жахіття у тваринній стихії довкола не дійшли вже своєї останньої грані? Чи прозорість страху наводить на шлях до нового знання, зі страху посталого, до нового, ще глибшого страху, до нової неосягненности у ще глибших одвічних глибинах? Усе вже розвержене, вже нічого не стримаєш, вже нічого не вільно стримати, зостався лиш лет, лиш цей примарний рух, зосталася тьмава, уперта й холодна сірість, в якій — ні шляхів, ні стежок, в якій не розгледіти ні того, що далі, ні того, що ближче, ні того, що вгорі, ні того, що внизу, але він, відлітаючи разом зі зграєю нечисти, пролітаючи з нею крізь сірість холодну, в якій ні шляхів, ні стежок, він почувався, немов у лещатах, — тримала його і стискала непогамована і невгомонна, безплотно-летюча рослинна десниця, і він упізнав: це — видиво смерти, це — сіра застиглість, і щось несе його крізь простір її примарний. Жах крижаний навівали 'oбрази, зовсім не символічні, вони кружеляли довкола, хвостаті, але без тваринної люті, роззявивши пащі, але не кусаючи, повипускавши кігті, але не хапаючи, настовбурчивши пір’я, але не налітаючи, бризкаючи отрутою, але не вціляючи, б’ючи хвостами і звиваючи кільцями їх; прозоре накидалося на прозоре і, хоч робило це тільки з німою погрозою, було ще страшніше за будь-яке ревище й будь-які кігті; сам жах став прозорим, оголилася першооснова неприкритого жаху, і на самісінькім дні його, на самісінькій глибині глибочезній його колодязя лежала, згорнувшися кільцем, змія часу, а в її крижаних обіймах сочився струмочок ніщоти. Так, це був застиглий жах видива смерти, і тваринний вид, уже, по суті, й не вид, а лише прозористість чогось рослинного, що зі стебел виростало, стеблами було переплетене, перевите хвостами-стеблами, стеблами-зміями спутане, воно пнулося вгору з незмірного, безнадійно утраченого кореневого низу, пнулося з єдности незмірного сплетення коренів, потворна тваринна сутність якого передавалася і йому; тваринний вид, живлячись серцевини ніщотою, оголився, являючи весь жах відсутности властивостей. Жоден страх перед смертю не міг порівнятися з цим найжахливішим із усіх страхів, бо це був не страх, а жах перед видивом смерти посеред ще не тваринної і вже не тваринної стихії, і навіть страху перед каліцтвом, чи перед болем, чи перед задушенням далеко було до цього задушного жаху, незбагненність якого вже не давала змоги що-небудь утримати, бо в ще не створеному творінні, в його бездиханності, в його задушливості втримати нічого не можна; це була та задушливість незавершеного, нествореного творіння, та звичайна її прозорість, в якій тварина, рослина, людина — все таке прозоре, таке подібне, що ледь не тотожне одне одному, й усе через свій невимовний жах, через свою нерозірвану й нерозривну пов’язаність із ніщотою, неживе, а проте сповнене прагнення до окремішнього буття, через таку надзвичайну подібність і таку надзвичайну взаємну ворожість, — все одне одного душить, все охоплене жахливим страхом тварини, що у власнім позірнім бутті добачає саму безвиразну тваринність. О, цей задушливий страх усесвіту! Чи цей страх існував не вічно? Чи він був коли-небудь по-справжньому вільний від цього страху?! Чи не минало життя його лише у марних зусиллях захиститись від натиску цього жахіття?! Ох, так тривало щоночі, тривало роками й десятиріччями, у давно проминулій юності і ще недавно, ще вчора, щоночі він сам себе ошукував, марнославно гадаючи, немовби прислухається до умирання, та насправді лише захищався так від жахливого видива смерти, захищався від образів видива смерти, які щоночі приходили, а він не волів про них знати, не волів їх бачити, хоч вони його й не полишали…
…О, хто ж бо засне, коли Троя горить! Знов і знов! І «…аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, ростри тризубі прорізують плесо…»
Невідчепні були ті образи, жах щоночі проносив його крізь німоту кратерів, повних примар, крізь безпам’ятність довселенського сотворіння, крізь вікову далечінь нового зречення від буття, що обернулася на безпосередню близькість, крізь закляклі пустельні обшири всього, що покинуто і забуто, покинуто всім людським і всім нелюдським; нове зречення, нова відмова від творення. Щоночі його щось підводило до непохитної, невблаганно холодної нереальности, до нереально реального, що було ще до всіх богів, що переживе всіх богів і безсилля засвідчує всіх богів, він бачив Мойру, тритілу недоброзичливу Мойру, яка тільки те й знає, що ждати, і яка раз у раз 'oбрази видива смерти змінює, і хотілось йому заплющити очі перед її вразливо-разючою, безвладною владою, хотілось осліпти у власній ілюзії, оглухти й не чути іскристо-глумливого сміху ніщоти, від якого, однак, нікуди не дітися розчарованому і безпорадному, хотілось не чути довселенсько-вульгарного реготу долі, який демонструє йому нездоланність того, що і назви не має, не має виразних обрисів, не має виразної форми і закликає його до самозневаги; о, так воно завше й було — безперервно всілякі загрози, безперервно їх уникаєш; роки сплинули, мов одна-однісінька ніч, сповнена 'oбразів, що роїлись, шугали, несли її у закляклім жаху, і тепер того невідворотного і неминучого, того, що про себе щоночі нагадувало, вже не уникнути, це було гарячкове жахіття примарно-мертвої занедбаности, де він лежатиме, як у труні, як у могилі, розпростертий, до недвижних блукань готовий, — він, самотній, без підтримки і без заступництва, без допомоги й без поблажливости, без світла й без вічности, а довкола — кам’яні й непорушні надгробні плити, які вже повік не відкриються для воскресіння. О, ця гробниця! Вона теж була тут, у цьому тісному покої, її також торкалося віття в’яза, довкола також хороводи водили й глузливо сміялися фурії, о, ця гробниця була глузуванням над самою собою, глузуванням і над самообманом, з яким він не бажав розлучатися, глузуванням над його дитинною мрією, що нею він марно тішив себе, гадаючи, нібито тиша й незмінність неаполітанської бухти, нібито безхмарна і сонячна велич моря, нібито рідне до болю сяяння моря, нібито вся ця могуть краєвиду мимоволі пройметься співчуттям до вмирання й оберне його на пісню, ще одвіку не співану й повік недоступну для музики, що, сама наслухаючи й почута навіки, пробудила б життя для смерти, о, глузування, самі глузування, адже будинок стояв тепер у примарному просторі без краєвиду, адже ніщо тепер за ним не відкривалося: ні море, ні берег, ні гори, ні бескиди, ні ниви, ані навіть безформність первісної глини — ніщо, окрім несповідимої порожні, несповідимо грізної в цій ніщоті, — гола тверджа самих глузувань, омита тим самим невтомним пливким потоком, в якому і сам він плив на тих самих невтомних гойдливих хвилях, гойдаючись разом з отими потворами, плив, підхоплений і огорнений бездиханно-задиханим, спрагло-задушливим і застояним етерним сяєвом — цим ані повітрям, ані водою, плив на прозорій димчастій млі від численних багать страху, на цьому примарному подиху всього довселенського творення, який сухо стікає-дзюрчить поміж пальців, і саме у цій етерній стихії, жахливо тваринно-насиченій, жахливо тваринно-плодючій, жахливо тваринно-дзюркотливій, стихії, що поглинає того, хто впав назад, у тваринність, — у цій стихії, на карнизі під дахом щільненьким рядочком сиділи напівптахи — жахливі могильні птахи, примарні риб’ячоокі птахи: совиноголові, гусячодзьобі, свинячопузі створіння у сірому пір’ї і з лапами, схожими на перетинчасті людські долоні, такі собі птахи-квочки, що залетіли сюди із країв без краєвидів, краєвиду, однак, не шукаючи. Так і сиділи вони — там, у порожні жаху, повитріщавши очиці і щільно попритискавшись одна до одної, так і стояла, ними обрамлена, ця гробниця, стояла ще тут, у еркері, але уже й там, за вікном, у недосяжній далечині-меті. Усе напливало одне на одне, над порожнею примарного неба спиналися арки еркерних вікон, те й друге склепінням здіймалося понад гробницею, те й друге повите примарним простором, а все ж те і друге осявала оксамитова чорність небесної бані, зірками усіяної, і в’яз проростав світові склепіння, проміжки і відстані в них неймовірно збільшувались, воднораз і неймовірно зменшуючись; безкраєвидість насичувала краєвид, і саму її насичував краєвид, простір примарний насичував простір реальний, і цей другий насичував перший, символічне у несимволічному, так і тваринне насичує видиво смерти й саме нею насичується. Життя символи згасли, на тверді небесній згасли сповнені смислу й осмислені подоби тварин, заклякли у порожні, що накрила їх, але символи смерти зостались, щоправда, лише у позбавленім символів, невимовнім, немислимім, незбагненнім довселенськім творенні, зостались вони у безвиразних реальних тваринних мордах, у цих жахливих подобах, що виповзали із видива смерти, немовби породжені самою порожнечею, ніщота, яка ніщоту віддзеркалює й сама у ній віддзеркалюється, образ і віддзеркалення, яких поєднує згубний вияв тієї бездонно-глибокої, тієї самоти предвічної, що, зажди знана, завжди страхітлива, повік незбагненна, чаїться у вічних глибинах часів і всього тваринного; коло всього символічного замикається у безвиразності, замикається там, де в несотворенім, у позбавленім зв’язку взаємопроникненні сфер являє свій виворіт віковічна порожня далеч, обертаючись на досяжну для зору порожню тваринну морду, так ніби образ знання самоти предковічної пройшов крізь усе нескінченне образів коло, од віддзеркалення до віддзеркалення, щоб аж у кінці позбутися зрештою всякого образу, розкритися до наготи останньої, й у цім розкритті, у цім німотно-грімкому прориві несотворіння і його самоти, що вибивається назовні з усією підступністю, властивою змарнованій і безсилій злостивості порожньої тваринної морди, очевидною стала біда, яка прозирає за всім, що сотворено і не сотворено, за довселенським творенням і за самоти всіма далечинами, загрозливим передчуттям проступаючи у біді примарної смерти, пророчо показуючи, що шляхи поворотів, застиглости, гри і хмільного чаду — всі ці шляхи неминуче ведуть до тваринности, що всі шляхи краси неминуче завершуються машкарою жаху. А на віку гробниці, яка смерть на красу обернути хотіла, сидів цілий рядок птахів біди. Довкруж на безкраєвидому краєвиді палали міста всього світу, і падали їхні мури, тріскались і розсипалися їхні тесані кам’яні брили, ниви курилися кров’ю і повнились духом тліну, повсюди шаленіла безбожно-богошукацька жадоба жертвопринесення, у хмільному чаду якої виростали цілі гори примарних жертв, у пошуках жертв повсюди шаленіли оскаженілі жертви жертвопринесення, забиваючи ближнього, щоб на нього перекинути власне видиво смерти, трощачи і за вогнем пускаючи оселю сусіда, щоб заманити Бога до власного дому, все шаленіло, тріумфувало в несамовитій жадобі лиходійства, жертви, вбивства, пожежі, каміння потрощене — все на славу Божу, бо цього хочеться і самому йому, щоб власний жах заглушити і власне знання про долю, і він, спраглий сміху і нищення, задля того і розпалив людські чвари, ці хмільні чвари, жертовні ці чвари, до яких він, втративши тяму, долучається й сам і які його
тішать; і Бога, й людину жене, підганяє той самий несамовито-спустошливий страх, страх перед скам’янінням у кам’яній самотності примарної смерти, страх перед застиглістю, перед безчинністю підганяє на отих смертельних грищах горластих богів, підганяє людей на смертельних грищах; згаслий вулкан душі, і, спливаючи в плинній примарній стихії, завмирали вогні; палали міста, не лишаючи попелу, колихалися омахи полум’я, мов повисолоплювані затерплі язики, мов занесені пуги, але вихоплювалися омахи не із безодні, ні, під розпанаханою, пошматованою поверхнею не простилалася жодна друга поверхня, що могла б вивергатися полум’ям, і вже й поготів не було безодні, ті омахи полум’я були не що інше, як сама ця застигло-збурена поверхня, й довкола омахів лютувало застигле ревище надламаних голосів, чиї крики були тільки огидною шамотнею кігтистих тіней, довкола омахів лютував німий гуркіт покинутого напризволяще, знов беззахисно-понівеченого творіння; повсюди з руїн виростали уперто все нові споруди, вростаючи у блідо-сіре світло, у світло примарне блідости, позбавленої світла, вони виростали із порожнечі, а проте були уже й доти, були завжди, у прадавні часи безнадійно зведені на славу безперервного вбивства, задля того, що увічнити і зберегти біду, — споруди життя примарного, споруди примарної смерти, із підмурівками, кров’ю политими, камінь, що гнітить життя, і ніякої крови не вистачить, щоб пояснити законом і поступом творення, яке бідою зведене, яке біду обрамляє мурами, яке від біди кам’яніє, і заклинань не вистачить, щоб задля відродження клятви ущент розтрощити змію крижану; могутнішим, аніж творення, лишається довселенське творіння, примарно-мертвою лишається несотвореність, яка перериває коловорот творення, яка ухилилась від творення і йому чинить спротив, та несотвореність, що лише і тільки себе прагне увічнити, що сама собі ставить пам’ятник і саму себе робить гробницею, вона позбувається мови, усвідомлює власну провину і подих втрачає, вона, попри свою кам’яну пам’ятникову велич, лишається неувічненою і недовговічною; вона, позаяк скинула з себе сотворене, стала могилою без відродження. І тоді храм примарного простору, храм примарних небес сам обернувсь на суцільну печеру-гробницю, й огорнули її кільця зміїні утроби небесної, огорнули богами зневажені гумусові потрухи довселенського творення, в якому проблискує доля і, час зневажаючи, про себе звістить; до цієї печери його і принесли, так ніби це і було повернення, сюди й привели його мандри, і нехай небеса його й скинули, нехай і самого його попроростали змії, все ж він лежав у небесній утробі. Як усе повернуло навспак — і всередині, і зовні! Як жахливо стало все з ніг на голову! На цій населеній мерцями землі скрізь палали вулиці-гробниці й міста-гробниці, скрізь застигала кам’яна марність людського безумства, звитяжного людського тріумфу, сп’яніння людським жертвопринесенням, скрізь ціпеніли, здійнявшись, холодні омахи земних вогнів, і це було виродження людини-творіння, скинення з трону творіння Божого, кам’яний передсмертний ошкір самого творіння безсмертного. У породжених страхом чварах розгубились боги, з волі яких усе мало сподіятись. Позаяк творенню потрібне безперервне відродження. Лише в безперервнім відродженні вершиться творення, і лиш поки триває творення — і жодної миті довше, триває й відродження; о, лише те є творінням, лише те має право творінням назватися, що знову і знову сходить до вогнів свого відродження, невтомно пильнуючи, щоб непереможене не підіймалося знов, щоб доматеринське несотворіння не проливалось кам’яною німотою знов, о, творіння — це те, що творить творіння, що, сходячи вниз, саме в жертву себе приносить, беззастережно і безоглядно, не навертаючись до сп’яніння, ба більше, навіть не навертаючись до пізнання чи упізнання, це те, що позбулось остаточно тваринного страху, позбулося й останніх тваринних бажань, о, творінням творення ми станемо аж тоді, коли остаточно від себе відкинемо все тваринне, коли навчимося зрікатися навіть пізнання, тваринного і нетваринного, коли наберемося духу покірно змиритися зі своєю останньою самозневагою, коли зможемо знищити власну гробницю! І щойно він це збагнув, збагнув через силу, немов у глибокому сні, так ніби в сон цей нашіптував голос із другого сну, так ніби знов пощастило здолати страх всіх богів, помсту богів, безпорадність богів, так ніби знов, а може, й уперше, вони щедро явили своє милосердя, так ніби той загадково-безслівний шепіт вихоплювався просто із знову подоланого моторошного жаху богів, вселяючи звагу, звагу погаснути, звагу здрібніти, звагу скоритися долі, звагу змиритись із самозневагою, — щойно збагнув це, як у безсловесному шепоті, що нагадував мову за межами мови, вчувся іще один, якийсь іще глибший і заповітніший сенс, якесь безсловесне слово зі сну іще дальшого, ніж той, другий, якесь ще тихіше і ще настирливіше шепотіння, незрозумілий, проте рішучий заклик до дії, ледве чутний і ледве вловимий, проте вельми суворий наказ, що не терпів перекорів і вимагав, щоб усе, що примарнім життю слугувало і сутність його становило, безповоротно пощезло, так мовби ніколи його й не було, щоб розчинилось воно у тому, чого не було, щоб у ніщоту кануло, щоб геть випало з пам’яті і з пізнання, подолавши усе, що було у світі людей і речей, о, це був наказ знищити все, що він сподіяв, спалити усе, що він будь-коли склав і написав, о, спалити належало всі його праці — все, і навіть саму «Енеїду»; ось що почув він у тому нечутному шепоті; та не встиг він позбутися скутости, з якою вдивлявся в карниз на будівлі навпроти, у примарних птахів, що заклякло сиділи на ньому, як їхнім злинялим оперенням немовби пробігла невидима хвиля, легенька і плинна, неначе етерний вітрець, потім іще одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря — ніби і не сама, а її щось понесло, — й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня — ця остання загроза порожнечі огидної — загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона — після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій — також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення — і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме — й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе — й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву — мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати — доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі, це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, — отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, — зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком:
— «Енеїду» спалити!
Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:
— Ти кликав?
Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки — чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:
— Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.
І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:
— Не проганяй мене.
— Одначе ти став на шляху моїм, — відказав він, — інший голос я чути волію, ти — лише голос примарний, я маю знайти голос інший.
— Я був твоїм шляхом, я — твій шлях, — пролунало у відповідь. — Я — суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.
Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:
— Відгомін твоєї поеми вічний.
Тоді він сказав:
— Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.
— Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.
Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.
— Я не хочу вже бути собою; я хочу канути у глибині свого серця, глибоко-глибоко, де тіні немає, на самісінькім дні самоти його, а поема моя нехай піде туди поперед мене.
Відповідь не пролунала; із чогось невидимого наче повіяло сном, подмух довгий, мов сон, і короткий, мов сон, і нарешті почулося:
— Надія шукає надії-супутниці, і навіть самота твого серця — це колишня надія твого початку.
— Може, й так, — погодився він, — але ж це — надія почути голос, який буде мені підтримкою в самоті мого помирання; якщо я його не почую, то назавше позбудусь поради й утіхи.
І знову непевне, тривале мовчання, а тоді відповідь:
— Тобі вже ніколи не бути самотнім, повік, бо те, що лунало в тобі і з тебе, — це щось більше, ніж сам ти, більше, ніж твоя самота, і тобі вже його не знищити; о Верґілію, в пісні твоєї самоти — всі голоси, всі світи, вони вже з тобою і їхнє відлуння також, назавжди прорвали вони твою самоту, назавжди сплелися з усім прийдешнім, бо твій голос, Верґілію, від самого початку був голосом Бога.
Ох, колись саме так воно й мріялось — давно, в ті непевні часи, що не знали минулого, то було вороття до вікової обітниці, яку склав він колись сам собі і яка тепер мовби здійснилася, — така очевидна, що позбавляла страждань і окриляла надією; щоправда, була та надія оманлива, така собі забавка для маленького хлопчика, ще просто дитини, надія, що тане у самообмані. І він запитав зненацька:
— А ти хто такий? Як тебе звати?
— Я — Лісаній, — пролунало у відповідь, тепер вочевидь уже ближче і зрозуміліше звідки — десь, либонь, звідти, де були двері.
— Лісаній? — повторив він, ніби як слід не розчув, ніби очікував, власне, на інше ім’я. — Гм, Лісаній… — І, нерухомо лежачи, бурмочучи собі під ніс це ім’я, він, попри всю очевидність того, що діялось, тепер був усе ж таки вражений не лише дивною невідповідністю імени, але й тим, що ним поцікавився: хіба ж він не мав колись наміру лишити свого юного нічного супутника в отій туманній безіменності, з якої хлопчик до нього й прийшов? Хіба ж він тому і не відіслав малого назад, у безіменність? І він промовив, вражений: — Я ж бо тебе відіслав… Чому ти не пішов?
— Я й пішов, — почулось у відповідь, тепер уже зовсім поруч; цей знайомий хлопчачий голос лунав досить безжурно, трішечки по-сільському, за його скромністю ховалася кумедна селянська хитринка, лукаво вичікуючи ще одного запитання.
Сам того не усвідомлюючи, він з цим змирився:
— Отже, ти пішов… а проте опинився тут.
— Ти ж бо не заборонив мені чекати за дверима… а тепер ось покликав.
Це була правда й усе ж таки правда не зовсім, за нею проглядала брехня, хай невеличка, дитяча, та все ж ніби відгук брехні великої, що нею було просякнуте його власне життя, відлуння тієї лукавої, навіть більш ніж лукавої позірної істини, яка тримається за слово і якій реальна реальність ніколи не вгодить, — позірна істина, до якої вдавався він здавна, ох, власне, ще змалечку, коли почав мріяти, як би йому обвести круг пальця смерть; правда й брехня, поклик і не поклик, близькість і далеч зливались одне із одним, як це робили спрадавна; і тепер уже геть незбагненно було, що начебто хлопчик пантрував за дверима, тоді як на вулиці, попід вікном, немов на віки претендуючи, одночасно творилося справжнє жахіття — тинялося троє недолюдків; ох, це було незбагненно і незбагненним лишалося, загадкове, як одночасність, що вже відбулась, але й далі тривала, як друга реальність, що не знає ані завершення, ані минулого, ані майбутнього, й саме тому проникає у стихію земну віднайдену, майже як примарна реальність під фальшивим ім’ям, позбавлена того набутку у потойбіччі, який притаманний будь-якій втраті; і острах перед таким загадковим перебігом долі і перед сміхом, що, руйнуючи долю, там вибухнув був, острах перед чимсь безіменним і перед нуждою питати ім’я, яке щоразу, знову і знову виявляється випадковим і хибним, ох, острах перед загадкою упізнавання, — ця загадка, коли він розплющив очі, стала захистом одночасности, стала втечею від того, що було і звершилося, стало втечею до однозначної цієї хвилини, втечею до чогось безпосередньо відчутного; на лутці віконній навпроти нього ще лежали смужки місячного світла, що перекочували туди, тіні, мов стіни, зусібіч обступали простір, і, хоч і досі здавалося, що не варто порушувати цю непорушність і повертати голову, годі було й сумніватися: там, на тлі темних дверей (якщо примружити очі й зиркнути скоса в той бік) ледве помітно, м’яко проступала хлопчача постать; все це була пливка, навдивовижу пливка земна реальність, що стала навдивовижу легка, цілком позбавлена одночасности, позбавлена минулого, позбавлена майбутнього, вся тут і тепер, якась безіменна земна стихія без імени. Сюди його вів цей хлопчик; чи не хотів він, повернувшись сюди некликаним, некликаним і чомусь під чужим ім’ям, — чи не хотів він тепер повести його назад? У земному бутті проводу настав кінець, у земному бутті, що не має майбутнього, вже не потрібен провід, і якщо хтось і міг ще вказати шлях йому і його підтримати, то тільки не цей хлопчина, бо допомога користь приносить лише тоді, коли її кличуть, а до того, хто навіть не знає, як допомогу звати, вона і не прийде. І коли постать хлопчини вже почала відступати поволі від темних дверей, він, мов на підтвердження своєї відмови, ще раз сказав: