Смерть Верґілія

Брох Герман

— Я тебе поважаю, Верґілію, хоч саме цієї хвилини — трохи меншою мірою, аніж зазвичай, бо ти знов ухиляєшся від прямої розмови; коли я цитував твої вірші, то тільки хотів нагадати тобі, що сам ти й казав, немовби копатись у невеличких огріхах форми, шліфувати її, робити її досконалою і бездоганною — то просто забава і справа негідна, не гідна такого поважного, такого високодостойного мистецтва, як римське…

— А проте нам забава ця люба — без кінця шліфувати, удосконалювати…

Ох, якби ж можна було все почати спочатку, яка ж це велика спокуса! Он стоїть скринька, а в ній манускрипт, усі згортки охайно пописані, хоч зараз

переглядай їх, рядок за рядком, поліпшуй граматику, метрику, зміст і мелодику… О, як це спокусливо, як нездоланно, нестерпно спокусливо! Але раб, що опинився тепер зовсім поруч, біля самого ложа, — раб тихенько промовив: «Навіть не думай, бо щойно почнеш, як відчуєш огиду». І руки Плотії мовби звіяло вітром.

А Цезар, в рахманному, мерхлому світлі затемнення сонця стоячи, — Цезар озвався:

— Слова це твого Анхіса, й тепер, хоч би скільки розводився ти про оцю свою «любу забаву» з мистецтвом, тобі вже ніщо не поможе: тої власної думки ти вже ні зітреш, ні зміниш.

— Слова Анхіса…

Анхіс був у примарному царстві тіней, а слова ті зостались; мерхле було не лише оце світло — й сам час був примарно-мерхлий.

— Так, слова Анхіса, твої власні слова, Верґілію.

— Гаразд, коли вже прийшли вони з царства тіней, то тепер я пригадую, що ними намагався сказати щось більше…

— Он як…

— Ти витлумачуєш їх іще недостатньо глибоко, Авґусте.

— Якщо я витлумачую їх недостатньо глибоко, то виправ мене, Верґілію. Шкода, що я такий неглибокий.

Цезар відпустив канделябра, за якого тримався, вперся руками у спинку крісла, й на переніссі у нього знов залягла різка складка обурення, а нога заходилася нетерпляче і гучно тупотіти по мозаїчній підлозі; такий він був завжди: навіть на незначне заперечення міг відповісти отаким несподіваним, раптовим роздратуванням.

— Не можна сказати, що ти витлумачуєш їх неглибоко; просто твоє тлумачення допускає певне уточнення… адже багато чого тільки згодом набуває свого достеменного сенсу, який попервах лиш ледь-ледь прозирає…

— Розкрий його.

— Проти мистецтва владарювати, проти мистецтва тримати державний порядок і мир — мистецтва істинно римського і місії істинно римської — просто тьмяніють усі інші мистецькі вияви, всі, а не лише така люба мистецька забава поетів; ба більше, проти цього мистецтва тьмяніє, по суті, будь-яка велич, що породжена щастям і породжує щастя, велич, в якій має вічно себе виражати справдешнє мистецтво, якщо не бажає лишатися тільки оздобою буднів, мистецтвом облудним… атож, проти того мистецтва тьмяніє навіть велич така; ось що хотів я сказати словами Анхіса, і саме цю думку я повторив, коли справи твої, державу твою і творіння твоє, незаперечні ці символи римського духу, я поставив понад усяким мистецьким діянням…

— А я спростував тебе… Мистецтво живе собі, над ним плин часів не владний.

Таємниче, порожнім потоком плив час.

— Дозволь мені, Авґусте, зробити ще висновок, про який ти просив.

— Кажи.

— С'aме мистецтво, високе мистецтво, яке усвідомлює місце своє у пізнанні, усвідомлює також і втрату пізнання й утрату Бога, крізь яку ми пройшли; погляд мистецтва незмінно прикутий до смерти, до жахливих її спустошень…

— Я тобі вже нагадував про перські війни.

— …і тому воно усвідомлює також, що разом із новим порядком, який ти створив, має розквітнути й нове пізнання, воно має вирости з глибин нашої

втрати пізнання й сягнути висот не менших, аніж глибини самої утрати, у противному разі твій новий порядок не матиме сенсу і порятунок, нам тобою дарований, буде марним…

— Це все? — Цезар, здавалося, був цілком задоволений. — Оце і є твій висновок?

— Так… Що краще мистецтво — а щонайперше поезія — усвідомлює місце своє у пізнанні, то чіткіше воно розуміє, що його символи для нового пізнання недостатньо яскраві; воно усвідомлює, що приходить це нове пізнання, і саме тому розуміє також, що перед його яскравішими символами має зійти з арени.

— Гаразд, я не маю нічого проти нового пізнання, мені тільки здається, що ти надто вже вільно використовуєш пізнавальне завдання мистецтва для досягнення власних цілей…

— Це завдання — серцевина мистецького духу.

— І ти вперто заплющуєш очі на те, що цілісність духу властива й мистецтву…

— Нове пізнання сягає за межі мистецтва, за межі, в яких неподільно царять його символи; ось у чому вся суть.

— Ти вперто заплющуєш очі на те, що будь-який розквіт держави — це основа для розквіту не тільки мистецтва, але і пізнання; ти вперто заплющуєш очі на те, що в Атенах у їхні найкращі часи поряд з мистецтвами розквітала і філософія; ти вперто заплющуєш очі — ти мусиш робити це, — бо в твоїй дивній картині, у твоєму уявленні про подолання смерти як про недосяжну мету пізнання для філософії місця немає так само, як і для решти реалістичних життєвих явищ. Зрозумій же нарешті, як глибоко ти помиляєшся! Щодо мене, то я, навпаки, поки що схильний покладати надії на наших філософів, на те, що вони знайдуть те нове пізнання, якого ти прагнеш.

— На це філософія вже нездатна.

Слова пролунали, ніби з власної волі; їх не треба було ні продумувати, ані навіть придумувати, вони мовби спали напрямки з очей на язик, позаяк за всіма словесами (оце тут, у мерхло-примарному світлі покою? Чи десь там, за вікном, де невиразисто-мерхло виднівсь краєвид? Та ні, іще далі, далеко-далеко, чомусь просто за межами всіх часів) постали Атени, місто туги й жадань, місто Платона, місто, в якому йому не вільно було залишитись, бо доля цього не воліла, і вона ще й тепер хмаровищем нависала над містом — хмаровищем, що дихало смертю, хоч і мерхлим, без тіні.

— Уже нездатна… — повторив Авґуст. — Уже нездатна, нездатна, Верґілію! Спершу нездатне було мистецтво, а тепер, як здається, уже й філософія! Знову оце твоє «уже надто пізно» і «ще надто рано»? Тепер і філософії торкнулось оце твоє «вже»?!

Там, у безпросторовому просторі слова здіймалося місто, і було воно всього-на-всього плетивом слів, пустослів’ям і марнослів’ям, позбавленим тіні, нетривким і невиразним — місто без символу, місто, що, втративши символ, утратило і рівновагу; далебі, доля до нього поставилась вельми прихильно, коли не дала йому там залишитися.

— Час не дає нам поблажок, Авґусте; думка сягла своїх меж.

— Думкою можна сягнути богів, і людині цього, очевидьки, достатньо.

— О, розум людський меж не знає, та коли він торкнеться безмежности, його враз відкидає назад… він пізнання тоді позбувається… й на землі настає тоді смерть і спустошення… і великий потоп, брязкіт зброї, ріки ганебно пролитої крови…

— Філософія і громадянська війна одна одної не стосуються.

— Але час був наспів… і плуга пора повертати нарешті навспак.