Смерть Верґілія

Брох Герман

— Зміїне кільце часу… Небеса, їхні тельбухи…

— І ти звеш це «основи пізнання»? Це — основи пізнання лише віщуна! Верґілію, що ти замовчуєш?

— Ми — бранці часу, всі до одного, навіть пізнання — і те бранець часу.

Дивно, але Цезар помітно стривожився.

— Ти покладаєш на час відповідальність за вчинки людей і навіть за те, що вони позбулися пізнання… Так ти звільняєш людину — а заразом, певна річ, і самого себе — від усякої відповідальности; це шлях небезпечний… Я, навпаки, волію покладати на людей відповідальність за час, у якому вони живуть.

Що таке час? Чи взагалі це — потік, що безперервно

кудись все біжить і біжить? А може, тече він нерівно і радше нагадує то майже стоячу озерну гладінь, навіть якийсь мертвовід на болоті, що завмер під двобарвним покровом сутінків, то знову грімкий водоспад, який розлітається семибарвно-блискучими бризками, — цілий потоп, що затоплює все, і підхоплює все, і з собою несе?

— Цезаре, людина завжди має досить можливостей виявляти відповідальність; свій обов’язок вона може сповняти погано чи добре, і хоч коло її обов’язків визначає і час, хоч сама вона вплинути на це коло й не може, відповідальність перед обов’язком зостається незмінною; в людини незмінним зостається обов’язок сповняти свої обов’язки незалежно від того, міняється їхнє коло чи ні.

— А я й допустити не можу, щоб це коло обов’язків змінював час… Людина відповідає за завдання й обов’язки, що їх за мету бере у своїх вчинках і діях, у всі часи вона має їх ставити на службу інтересів усіх громадян і держави, й коли цим обов’язком вона чомусь нехтує, то час свою форму втрачає. А завдання людини — формувати свій час, і робить вона це в державі, яка завжди й у всьому для неї — найвищий обов’язок.

Загадка часу, загадка його порожнечі! Чому коло людських обов’язків зазнає в часі змін? Без меж простяглися у часі Сатурнові царини, незмінні вони в усі часи, одначе душа — бранка часу; і поза поверхнею часу, в глибинах земних і небесних чаїться пізнання — те, чого прагне людина.

— Пізнання — наш вічний обов’язок, і повік воно буде божественним завданням людини.

— А в життя це пізнання утілює лише держава. — Авґуст поглянув на нього майже з відвертим викликом, хоча стурбований, занепокоєний вираз усе ще й не сходив з його обличчя.

Що таке час? Що таке зміни у колі людських завдань, зміни, що відбуваються з волі часу? Що саме міняється там, у тому колі, які зміни так загадково породжують самих себе?.. Що це за зміни, які зрештою все повертають на круги своя?

Куди ми пливемо? Як хитається човен…

— Людина, що прагне пізнання… час приймає її у свої обійми…

— Навпаки, мій Верґілію, людина тримає його у своїх руках.

О, змін зазнавав не час, а саме пізнання — бувало, повільно, а бувало, й спиняючись зовсім, загусаючи, немов баговиння, але потім бурхливим потоком воно поривалося знову вперед; пізнання буття, пізнання усього сущого, це дивне плетиво у пізнанні світу, яке диктує людині, у що їй вірити, всеосяжне плетиво, у невиразних вічках якого людина заплуталась, але, попри все, має невтомно плести його далі, щоб воно охопило весь світ і не порвалося… Загадково з буттям поєднане, разом з буттям розширяючись і перевтілюючись, в собі загадково обертаючи суще на пізнане, — отак крок за кроком пізнання і посувалось, отак воно й мало вперед посуватися заради творіння вселенського, заради часу, в якому творіння стає реальністю, бо час — не що інше, як зміна пізнання.

— Вселенське творіння зігріває людину своїми обіймами, а людина тримає творіння у власних руках… Ох, Авґусте, це — й час

і все ж — не час; у своєму пізнанні людина утілює образ часу.

— Повік не погоджуся з тим, нібито час над людиною владний…

Але доля над часом владна, і таїться у ній завершальна загадка часів. Бо заповідь смерти, продиктована долею, неодмінна і для вселенського творива, і для самих богів; та знову і знову урівноважує шальку ще одна заповідь долі — відродження, цей наказ і богам, і людям не дати порватися плетиву пізнання, нитку до нитки в’язати і так у пізнанні, одночасно і пізнаючи, і самим пізнанню відкриваючись, навік зберігати і творіння богів, і саму божественність.

— Час, Авґусте, — це лише зміни в пізнанні, тільки й того, і хто пізнання оновлює, той і час, його плин визначає.

Авґуст, немовби цих слів і не чувши, провадив:

— І повік не погоджуся з тим, нібито наш час нікчемніший, аніж час, наприклад, Есхіла; о ні, аж ніяк, багато у чому наш час навіть незрівнянно величніший, і я маю право сказати, що певною мірою сприяв цьому й сам. У більшості сфер ми добряче перевершили греків, а наші знання повсякденно зростають і ширшають…

— Ох, Авґусте, ми ведемо розмову про речі вочевидь зовсім різні… На поверхні знання, може, й ширшають, але серцевина пізнання усе ж таки, певно, всихає…

— Отже, й творіння моє — також тільки символ і то скороминущий, символ якоїсь поверхні? — Стурбованість Авґуста переростала вже в очевидну образу й обурення. — Чи саме не це ти хочеш сказати?

Загадка часу! Одвічна загадка пізнання! Загадка веління долі! Клятви загадки! Світло і морок, поєднані у двобарвному сутінку, розкриваються у семибарвному земному творінні, та, коли зміни буття, досягнувши вершин, обернуться загальним пізнанням і завдяки такій цільності стануть незмінними, тоді спиниться й час — не замре, як вода в тихім озері, а затримається, як непроминуща та мить, котра все омиває на світі, і в реальності такого новітнього дня зіллються сім барв у єдність останню, у світанкове сяєво кольору слонової кости, і перед цим сяєвом змерхне будь-яке світло земне й потьмяніє будь-яка реальність земна, обернувшись на тінь невиразну, на невиразну гру ліній.

— Творіння твоє покликане часом, о Цезаре; воно сповнює його завдання і за велінням долі прагне оновити пізнання, щоби в усій своїй божественності знов відродилося творення.

До зневажливо-демонстративного спротиву додалося розчарування:

— Те, що лиш прагне пізнання, — ще не саме пізнання.

— Творіння твоє — це мир.

— Так, але він, як тебе послухати, на жаль, лише символічно долає смерть, і навіть якщо мені поталанить — а я дуже на це сподіваюся — невдовзі назавжди замкнути всі брами до храму Януса, то для тебе це буде аж ніяк не остаточне подолання смерти, а також тільки символ.

— Рим — це символ, о Цезаре, Рим — це образ, тобою створений.

— Рим — це чин наших предків, і реальність, закладена ними, сягає далеко за межі простого символу.

— Але він-таки, Рим, — і плід твого чину, о Авґусте… Римський порядок у римській державі…

— Щоправда, лише у державі-символі, як ти її називаєш; але римська держава покликана стати чимсь більшим, аніж символ пізнання, позбавлений змісту.

Зневажливий спротив переріс в очевидну відразу; Цезар стояв, ладен ось-ось піти геть, і складалося враження, що про «Енеїду» він уже і не думав.