Смерть Верґілія
Шрифт:
— У справах земних ти відновив порядок і дав йому нове життя; він — пізнання твоє.
— Тоді чом же він — тільки символ? Чом ти так наполягаєш на цьому?
Символ, пізнання, реальність… Хіба гордощам Цезаря подобало миритися із простою символічністю, коли він ніколи й не відав смирення в пізнанні? Коли він ніколи і не хотів зазирнути в безодню? Коли реальність для нього завжди була тільки поверхнею? А пізнання — це коли виринаєш з безодні, коли ти смиренно виринаєш із глибин смиренного самоприниження до нового смирення, коли реальність приносиш додому з ніщоти, в яку тій довелося упасти, щоб відродитися знов… Пізнання, повернення в символі, породжене мороком, відродження реальности, яка у безодні зазнала змін і все
— Ти пізнав той порядок, що його встановили боги у неземному світі, і розгледів його в римському дусі; ти поєднав той і той у єдиному цілому, поєднав у своєму творінні державному й у своєму творінні державному надав тому цілому земного утілення і зримого образу; це — переконливий символ римського духу, переконливий символ неземного порядку в пізнанні…
— То й що? Достоту те саме можна сказати і про «Енеїду».
— Аж ніяк!
Вологі роти, призначені їсти, плювати і кашляти (і це, власне, й робили), перемовлялися далі, й так і тривала ця бесіда, воднораз безсоромна й безглузда, тож і не дивно, що вони один одного вже не могли зрозуміти. Усе йшло до того, щоб обидва нарешті сором’язливо помовчали.
— Аж ніяк? — Дивно, але цього разу розбіжність у поглядах не збудила у Авґуста ще глибшого роздратування, навпаки, в його голосі почулися навіть нотки примирення. — Тоді як? Тоді що ж?
— Завдання часу — не слово і не мистецтво, а чин; пізнання — лише у чині…
— Я ще раз питаю, Верґілію: тоді чом же усе ж — тільки символ?
Важко, дуже важко було розмовляти, а міркувати… ох, міркувати — ще важче.
— О Авґусте, неземне у земному пізнати і завдяки цьому пізнанню надати неземному земного образу — як слова у формі, як творіння у формі й саме тому як чину у формі — ось у чому суть справжнього символу; внутрішньо й зовнішньо він — вияв свого праобразу, він містить праобраз в собі й сам міститься в ньому, достоту як і твоя держава, сповнена римського духу, в ньому ж таки й закорінена; і символ, втілений у неземному, яке він уособлює, до якого він навіть належить, сам переживає час, розростаючись і підносячись у своїй довговічності, підносячись у своєму зростанні до істини, яка смерть подолає і знаком якої він був споконвіку…
— То ось який вигляд у справжнього символу… — Цезар, здавалось, аж ніби замислився, хоч міна його промовляла, що йому щось не втямки. — У символу, що прагне бути чимсь більшим, ніж символ поверхні…
— Так, справжній символ, непроминущий і цілісний; справжній мистецький витвір, справжня держава… Непроминуща і цілісна істина в символі.
— Перевірити, чи резонні твої міркування, я змоги не маю… Дуже глибокі вони і складні.
Перевіряти нічого й не треба; чого не розумієш, того не варто і перевіряти, треба просто прийняти на віру, навіть якщо ти — сам Цезар.
— Ти приніс мир і порядок; на ґрунті, що його в такий спосіб ти підготував своїм чином, у майбутньому набиратимуть сили, долаючи смерть, усі пізнавальні діяння, і творіння твоє, що вже тепер стало символом їхнім, зростатиме їм назустріч… Невже тобі цього замало, о Цезарю Авґусте?
У Цезаря, що вже зібрався іти, нарешті з’явився замислений усміх:
— Дуже глибоко це і складно… Може, це вже і є те пояснення, яке ми хотіли приберегти для Мецената?
— Можливо… не знаю…
Чом же Цезар не йде, коли вже зібрався піти? Так, надто це глибоко й складно, надто виснажливо, надто нестерпно; далебі, з цією розмовою слід було зачекати до зустрічі у Мецената чи й узагалі відкласти її. Відкласти на потім, надалі. М’яко дзюрчав водограй у стіні, і дзюрчання його відлуння, що дзюрчало довкола, дзюрчало внизу, десь у глибині, дзюрчало вбік моря, до нічних його хвиль, дзюрчало, саме вже немовби та хвиля, немов білогрива та хвиля у мороці, — те відлуння промовляло-дзюрчало до голосу Плотії, що плив у німому мовчанні крізь це неугавне дзюрчання, сріблясто осяваючи ніч, чекаючи,
Та попри те, що Цезар хвилину ще тому збирався піти, несподівано він передумав; схоже, йому спало на гадку іще щось, і раптом він знов опустився у крісло; сидячи боком і звісивши руку зі спинки, він мав вигляд людини, що не хоче ні йти, ні лишатися; хвилю помовчавши, нарешті сказав:
— Може, воно таки й слушно… може, все, що ти кажеш, і слушно, та не гоже нам жити у хаосі символів.
— Жити?..
Хіба тут про це ще ішлося? Хіба йшлося іще про життя? О, який ніжний, який звабний цей дзюркіт довкола… Жити, ох, жити і жити, щоб нарешті померти…
Хто ж ухвалить такий рішенець? Чий голос його провістить?
Плотія не озивалася.
А Цезар промовив:
— Не забуваймо, що є ще й реальність, хоч нам і не лишається нічого іншого, як тільки виражати її і втілювати в символах… Ми живемо, і це — реальність, проста й очевидна реальність.
Лише у символі можна збагнути життя, лише у символі можна відбити символ; нескінченний ланцюг тих символів, і позбавлена символу сама тільки смерть, до якої ланцюг цей тягнеться, так ніби смерть — його найостанніша ланка й воднораз за його уже межами, так ніби символи всі лише задля того і створені, щоб усе ж показати, що символам смерть непідвладна, далебі, так ніби тільки у смерті мова й змогла повернути собі простоту свою первісну, так ніби смерть — місце народження простої земної мови, цього найбільш земного з-поміж земних, а проте і найбільш божественного з-поміж божественних символів. Усю людську мову осяює усмішка смерти… І нарешті озвалася Плотія: «Все реальне — німе, і нам жити в його німоті; вирушай у реальне, я піду за тобою».
— Подолавши ланцюг нескінченний символів, усе глибше і глибше безчасся долаючи… Ставши у символі символом, настане реальність, умирання без смерти…
Цезар нарешті всміхнувся:
— Так, глибока й складна ця реальність… Ти справді гадаєш, що все реальне підпорядковане таким складним умовам? Між ними і тими, що їх, на твою думку, визначає символ, я майже не бачу різниці.
Авґуст сидів зовсім близько, проте його голос, на диво, долинав із якоїсь незмірної далечі; не менш дивувало і те, що його власні слова пролунали, здавалося, з іще більшої далечі, хоч і з її протилежного боку:
— Символ реальности, реальність символу… ох, і лише в кінці, аж у самім кінці одне переходить у друге…
— Я, мій Верґілію, вірю в реальність простішу; я вірю, наприклад, у тверду і надійну реальність оцих наших буднів… атож, мій Верґілію, саме в звичайну буденну реальність…
Кожне слово людське у своєму навіть зовсім простенькому значенні походить від смерти, а крім того, воно постає під склепінням ніщоти, яке неосяжно здіймається за подвійною брамою смерти й породжує всяку реальність; всі слова постають з неосяжности, і через це саме той, хто їх чує, хто до них прислухається, — вже навряд чи й він сам, він стає кимось іншим, далеким-далеким від себе самого, позаяк прилучається до неосяжности.
— Простота наших предків і пращурів, любий Верґілію, і Енея твого простота… У простоті своїх буднів вони зводили римську державу.
Небеса віщували затемнення сонця, лев’ячі барви мигали в примарному світлі, гарцювали на хвилях Посейдонові коні, і невидимим став Фебів лев… Невже запряг небесний уже обірвав посторонки, забув про божественні шори і повернувся до табунів у водах? О, то встає вже ранкова зоря, омита океанськими хвилями, — та, за якою простує Венера, обравши собі її за провідну. О, вже на схід ця зоря-провідниця повертає святу свою голову і зводить свій погляд, що розганяє сутінки… Чи не була це й реальність Енея? Чи не судилось йому так далеко лишити позаду звичайну земну марноту? Невже він проник у такі емпіреї? Невже усе так і побачив?