Смерть Верґілія

Брох Герман

крізь рогову браму жахів

можна лиш так;

тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,

ніби вона вже й не на судні,

хоч і пливе на своїй плинній барці;

тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири

її усвідомлення,

обшири власного «я», що себе усвідомлює,

доля людської душі,

але той,

за ким брама важенна жахів причинилася, —

той дістався порогу реальности,

і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,

незбагненність потоку стає за основу знання йому,

бо вона — то плинне зростання душі його,

незавершена незавершеність власного «я»,

яке свою єдність уперто являє,

щойно себе усвідомлює,

в невпиннім зростанні усвідомлює всесвіту плинну єдність,

побачену ним в одночасності, яка, вічно суща,

зводить в один усі обшири, що його обіймають, —

в обшир єдиний першооснови

і, як і він,

береже у собі наше «я», щоб, однак, і воно берегло його

в обіймах душі й усе ж таки обіймаючи душу,

спочиваючи в часі й часи визначаючи,

закону пізнання підвладне й пізнання творячи,

у плиннім зростанні своїм ширяючи,

ширяючи-плинучи у плиннім зростанні й становленні, яке лиш одне

і становить першооснову реальности,

і

двоє сяєв, зовнішнє й внутрішнє, злившись водно, такі позамежно могутні,

що ширяння і скутість, свободу й ув’язнення

прозоро-невидима єдність поєднує,

о, непроминуща така і неминуча,

о, така понадміру прозора,

що в непроникно-горішній сфері,

лише оку досяжний, лише часу досяжний,

лише оку і часу відомий,

віддзеркалений в тому й у тому, відсвічений в лику людському, відкритому

й десницею твердою і ніжною до неба поверненому,

долею пещений,

зорями пещений

обітований сяє дарунок немарности —

навіки дарований час, непідвладний випадку,

пізнанню відкрита земна утіха…

І поєдналися втішено сфери у дзюркотливому місячнім сяєві, навік поєдналися сфери землі і неба — втішено, як і подих його, що знову наповнював груди, вертаючись із місячносяйного всесвіту, на втіху йому вістуючи, що ніщо не минулося марно, що сподіяне задля пізнання не сподіяно марно і не могло бути сподіяним марно, бо було неминуче. Надія ще жевріє у незавершенім — у тому, яке годі завершити, а поряд — зовсім квола надія на завершення «Енеїди». Повне надії відлуння земної обітниці лунко відлунює у вірі земній і певності; його наслухає смертний в обіймах земного буття.

Утіха, і віра, і певність, утіха немарности, хоча кришталева габа і не спала з небесних таїн, хоч там і не явився іще жоден образ, не кажучи вже про останній символ; запнутим лишалося око ночі, і власне його не осліпло, і так само лише віддзеркалення і віддзеркалення у віддзеркаленні єднало терени незмірности, так само лише в уявній, зором створеній єдності зливались незмірно роз’єднані тверді небес і землі,

так само стояв він лише на порозі реальности, це був лиш обшир земного запитання, чия теперішність його обіймала, відокремлена від всереальности останньої єдности; і все ж таки це була втіха, і віра, і певність. Пилом холодним сіялось місячне сяйво крізь спекоту нічну, поїло її, але не збавляло, не в змозі себе їй віддати; прохолодно-сліпе відлуння кам’яного мерехкотіння небесного, вписане у спекотливу темінь. О віра людська і певність, ти знаєш: ніщо не сподіялось марно, ніщо і не діється марно, хоч довкола — самі розчарування й нема виходу з нетрощів; о віра і певність, ти знаєш, що навіть тоді, коли зрештою гору нещастя бере, тоді прибуває пізнання і досвіду, прибуває пізнання світу, навіть тоді залишається прохолодно-ясне відлуння невипадковости, якої спроможне добутись діяння людини земне, коли ним неминучість правує, пізнанням накреслена, й коли першим промінням своїм це діяння осяє стихію земну і її стадний сон. О віра, сповнена певности, ти не впала, мов промінь, з небес, а на землі, у душі людській ти народилась із її обов’язку все пізнавати, — то чи не на землі треба цю віру і втілювати, якщо взагалі її можна втілити? Неминуче вершиться завжди у земній простоті; неспинний коловорот запитань повсякчас замикається лише в земній стихії, і хоч пізнавальне завдання нерідко, ба й часто висот неземних сягає, хоч належить йому навіть єднати роз’єднані сфери всесвіту, немає завдання справжнього, яке б не брало початку свого десь на землі, немає завдання справжнього, можливости розв’язати яке не корінилися б десь на землі. Місячним сяйвом залитий, невагомий, як і сам місяць, лежав перед ним тепер світ земний, все людське у собі замкнулося, поринуло в сон невагомий, сховалося в сонних домівках, осіло в собі, усамітнившись від осілих на небі зір; і була тиша світу мов подвійна самотність поміж верхньою й нижньою сферами; бездиханного спокою не порушував ні один голос, не чутно було нічого, лише стиха потріскували сторожові багаття та важко, надокучливо тупав якийсь чатовий, що походжав, то наближаючись, то віддаляючись, довкіл зовнішнього захисного муру; та як прислухатись краще, то видасться, немовби й сюди звідкілясь долинає тихенький відгомін, якийсь супровідний звук, вже й не відлуння, відбите від перешкод, а радше розсіяний погук, поглинений стінами будівель покрай майдану, поглинений плетивом вуличок і оселями-кублами, важенними кам’яницями міста і міст поглинений, стінами гір і морів поглинений, навислим небесним склепінням поглинений, каламутно-прозористим, світлом зірок поглинений, поглинений чимось непізнаним і непізнаваним, занесений повівом, розсіяний і поглинений погук, що напливає тремтливими хвильками, але вмить завмирає, щойно схочеш вловити його. Але за мурами й далі по-земному і водночас навдивовижу про сфери нагадуючи, стиха потріскували багаття, й хоч подеколи те потріскування і завмирало, немов обертаючись на відлуння, далеке й невидиме, хоч те потріскування впліталося в низку сотень і тисяч образів, було воно ніби потвердження немарности людських зусиль, ніби потвердження земного походження титанічної волі, властивої людській душі, — титанічної волі до єдности; це був немов заклик, до пізнання звернений, — спуститись на землю й заглибитись у земне, щоб у ньому знайти свіжі сили задля свого оновлення — ті прометеєві сили, що їх породжує твердь земна, не небесна. Так, йому слід прислухатись до тверді земної, тож він, зморений, хапаючи ротом повітря, вихиливсь із вікна і став прислухатись в чеканні того неминучого, що мало статися.

Під ним чорним колодязем зяяв простір вузький між палацом та обвідним муром — неосвітлене, глибоке і чорне дно шахти; а за муром горіло одне зі сторожових багать, про яке можна було здогадатися лише з відображення, бо цілком затуляв його мур, і коли чатовий, обхід роблячи, перетинав невеличкий, тьмаво осяяний тремтливими спалахами п’ятачок довкруж багаття, то бруківкою в червонуватому світлі пропливала його невиразна тінь — невагома, як подих, темна тінь, що іноді ковзала на мур будівлі навпроти, ковзала так напрочуд різко і прудко, що через цю свою неждану моторність здавалася майже нереальною. Те, що відбувалося там, унизу, за муром сховане, було звичайнісіньке виконання військового обов’язку і воднораз, як і всяке виконання людиною свого обов’язку, було навдивовижу пов’язане з глибинною основою пізнання, із самим завданням пізнавати і його немарністю; а ось тут відбувались події немов на порозі реальности, напередодні чогось остаточного. Ні, не

із зорянистої сфери і не з проміжної, тієї,

що під самими зорями, сподіється прорив до правічної реальности, ні, не там сповниться немарність провіщена, а, певно, у сфері людини, і саме збоку людини сподіється спроба прорвати межі; у цьому — божественне призначення людини, й для цього божественну дано їй віру і певність, божественна сама неминучість людини, і хай навіть час величного звершення реальности такою мірою непередбачуваний, що ніколи ніхто не дізнається, коли станеться ця подія, утаєна долею, — чи то в неозорній прийдешності, чи то тепер, саме зараз, а чи навіть вона взагалі уже сталася, так чи так, але з цього утаєння долі незаперечно, нагально і застережливо випливає вимога до пильности, вимога не пропустити жодної миті, щомиті бути готовим до одкровення, одкровення в невипадковості, в законі, в людині. Наказ цей звучав із глибин чогось незвіданого, звучав у втрачено-нечутному, лункому пульсуванні стомлено-лихоманного, пронизаного місячним світлом чорного сяєва, що повивало стихію земну, пропливало застигло понад дахами, у вікно запливало, огортало його край вікна, навертало до цього наказу і спонукало до пильности, так ніби без неї не було б лихоманки. І в цій лихоманці він спрямував свою пильність на те, що може відкритися зору, йому так хотілось побачити десь хоч якусь живу душу. Та нікого не видно було. На південно-західнім обрії погрозно завис променистий Скорпіон, завис над землею, сливе відімрілою, і вже ледве мріла межа між міськими будівлями по той бік муру і майже не видними далі, за ними, хвилями нічних пагорбів; ледве мріли, то здіймаючись вгору, то спадаючи вниз, хвилі піль, хвилі лугів і гаїв, на них — хвилі збіжжя і хвилі зелені й листя, залиті кам’янисто-холодним місячним сяєвом під склепінням останньої чорноти нескінченности; вони ледве мріли вже в кам’янисто-лунких, кам’янисто-холодних, кам’янисто-тремких лихоманкових хвилях плинкого зорянистого простору, напоєні ніччю, напоєні світлом, вони усе линули, линули далі і далі, пропливали потоком, і це тьмаве сіяння губилося десь у невидимому безмежжі. Так це сіяння, маючи подвійне походження, переливалося у нескінченність, переливалось назад, палюче-холодне і тьмяно-ясне, поринало у чорноту, собою затоплювало колодязі дворів, і майданів, і вуличок, простиралося понад невидимо-видимою земною стихією. Навпроти вікна, ледь навскоси, на майдан унизу виходила одна із численних вуличок; її пряму частину, що відкривалася погляду, яскраво освітлював місяць, на неї лише подекуди кидали тінь трохи вищі будівлі, а вервечка дахів підказувала, що далі ця вуличка вела на міську околицю, двічі легенько звиваючись і цим нагадуючи обриси Скорпіона й ніби до нього тягнучись. Яка спокуслива схожість форм, який спокусливий потяг! О, зваба була така спокуслива, що душу огорнула тривога і туга, хотілося рушити одразу туди, легко попростувати тією вуличкою, хутко поминути її звивини, вийти за місто, поспішити назустріч сузір’ю, мандруючи від батьківщини до батьківщини, навпростець через гаї вогнів лихоманкових і лихоманкових тіней, безтурботно і легко, як уві сні, ті гаї перетнути… Ох, як же виплутатись з оцих вуличок-видив, що ведуть всі назад, до першоджерел, вічно ведуть і без вороття?! На шляху такім легкім не потрібен ані проводир, ані інший суворий попутник, що будив би в дорозі, бо не прокидається світ від дрімоти своєї мерехтливо-сяйної; треба лише простувати вперед, все вперед і вперед, хоч ні до кого і не докличешся; всі кордони відкриті, й ніщо вже не спинить блукальця, ніхто його не переганяє, і назустріч не йде ніхто, не поспішає поперед нього божественне, і тваринне йому на шляху не трапляється, ходи його ані те, ані те не обтяжує, але шлях, яким він простує, — шлях утіхи і віри та певности, шлях неминучости, шлях Бога. Чи це далебі так? Чи вже й справді немає тут шляху у бік зворотний? Чи все ж не з’явиться ще хтось такий, хто йде у зворотний бік, хто прагне назад, до стихії тваринної, і впадає в стихію звірину?

Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння — три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались неквапно, мов знехотя, нерішуче, похитуючись і раз у раз спиняючись, зливаючись і знову розходячись, то виринаючи з місячного сяйва, то поринаючи в темряву. Затамувавши подих і весь насторожившись, стривожено затамувавши подих у цьому нічному сяєві, що аж дух забивало, напружено згорнувши на грудях руки, напружено схрестивши на персні пальці, напружено всім тілом подавшись впритул до вікна й далеко із нього вистромивши голову, він стежив, як наближаються ті три примари. На хвилю вони всі примовкли, але потім, немовби усупереч отому невиразному бурмотінню доти, раптом чітко й надзвичайно виразно пролунав голос — різкий, як у ворони, тенор; мало на крик не зриваючись, той голос, наче власник його ухвалив остаточне й незаперечне рішення, заявив:

— Шість сестерціїв.

Знову запала тиша, і складалося враження, ніби це остаточне рішення взагалі вже не допускало жодної відповіді; але згодом вона все ж таки пролунала.

— П’ять, — кинув інший, теж чоловічий голос — спокійний, майже заспаний бас, кинув недоброзичливо, але добродушно, вочевидь не бажаючи провадити будь-які перемовини далі. — П’ять.

— А дзуськи, шість! — незворушно прокаркав перший голос, на що бас, спершу пробурмотівши щось незрозуміле, спокійно, але рішуче, як і перед цим, промовив:

— П’ять, і жодного аса більше.

Вони поставали. Досі важко було збагнути, про що вони там торгувались, але тепер озвався третій голос, і належав він п’яній жінці.

— Віддай йому шість! — надривно-пронизливим, масним вереском наказала вона, і в її нетерплячо-вимогливій настійності вчувалося щось підлабузницьке і послужливе; однак домоглась вона цим не багато, бо відповів їй лише глузливий гортанний сміх. І тоді цей жіночий голос, роздратований сміхом і глузуванням пихатим, зірвався на лютий крик: — Тобі тільки жерти, а платити й не думаєш!.. І м’ясцем любиш поласувати, і рибкою, всім… — А як у відповідь на ці слова її знову почувався лише той самий хрипкий чоловічий сміх, вона взялась за своє: — А я — купуй і борошно, і цибулю, і яйця, й часник, і олію, й часник… і часник… — П’яно хапаючи ротом повітря, під супровід чоловічого сміху, який ще дужче під’юджував її і вже переходив у якесь важке клекотання, вона вперто чіплялась за той такий дорогий часник. — Йому, бач, часнику закортіло… Часнику…