Смерть Верґілія

Брох Герман

— Роздаватимуть? А гівенця не хочеш? — Вона так верещала, що чути було аж на другім кінці майдану. — Від твого Цезаря лиш гівна і діждешся… Та й сам він гівно, твій Цезар, гівно собаче, тільки й уміє, що виспівувать, та витанцьовувать, та жінок шворити, та шалатись із курвами, а більше нічого він і не вміє, той Цезар, ваш повелитель. Гівна він роздасть вам!

— Шворити… шворити… шворити… — у захваті заторочив пузань, так ніби це одне випадкове слівце пролило йому світло на всі випадкові пристрасті всього хтивого світу. — Цезар шворить, слава Цазареві!

Тим часом худий прошкутильгав кілька кроків вперед, потерпаючи, мабуть, що ось-ось нагодиться сторожа, й, хоч ніч і далі стрясав його гортанний розкотистий сміх, у ньому все ж відчувалась тривога, коли чоловік, підсмикнувши плече, гукнув через нього:

— Гайда, гайда, вип’єш вина!

Слова ці, щоправда, нічого не помогли, цієї хвилини, либонь, узагалі не помогло б нічого, бо пузань, у самозабутньому захваті від імператора, який витанцьовує й шворить жінок, вочевидь заповзявся брати приклад із самого Величного і, з патріотичним ентузіазмом підігріваючи свій шляхетний любовний запал вигуками на славу Авґуста Отця, Авґуста Цезаря й Авґуста Спасителя, намагався, заклично-похітливо розвівши руки, схопити в обійми жінку, що з лайкою і прокльонами задкувала від нього, — спраглий

злягатися велет, який у чаду похоті важко, незграбно ступав, тихенько покректував, задоволено щось щебетав, навіть ґраційно підскакував і аж пританцьовував; нічого довкола не бачачи і не чуючи, він посувався до своєї мети, вочевидь не бажаючи відмовлятись від неї; але цій грі зненацька поклав край несподіваний удар ціпком — то ззаду до пузаня нишком підкрався худий шкандибайло. Це сталось так швидко і тихо, що нічого ніхто й не почув, ціпок опустився немовби на гору пуху, пузань навіть не встиг скрикнути від переляку чи болю, не охнув, не простогнав, він просто гепнув на землю, перекинувся з боку на бік і нерухомо завмер; а вбивця, вже не звертаючи на нього уваги, рушив далі й навіть жодного разу не озирнувся, він просто байдуже пошкутильгав геть, щоправда, не до гавані, не до вина і повійниці, а, навпаки, додому, як йому й наказала жінка, — він її все ж послухався; а сама вона, немов розгубившись — може, вражена і розчулена несподіваною цією розв’язкою, а може, тим, що так несподівано погас спалах випадкової пристрасти, — просто-таки в театрально-жалобній позі схилилась над трупом; та вже по хвилі вона, немов передумавши, підвелася й рішуче поквапилась наздоганяти свого шкандибайла; все відбулося так швидко, так далеко й так глибоко вплелося у це, неначе в лихоманці застигле, нічне сіяння, що навряд чи хто-небудь міг би, либонь, цьому завадити, а чоловік недужий, який мимоволі спостерігав цю сцену з вікна, вже й поготів, чоловік, неспроможний ні крикнути, ні махнути рукою, застиглий, вражений, заворожений тим, що йому судилось не спати, а пильнувати, зазнавати страждань, а на додачу ще й тим, що побачене він ледве чи й устиг усвідомити, бо ще доти, як та пара вбивць унизу зникла, втікаючи, за увінчаним зубцями наріжним виступом захисного муру, пузань, що лежав на землі, заворушився, через силу перекинувсь на черево і поповз навкарачки, як тварина, як величезний незграбний жук, що втратив своїх пару ніжок, — поповз, поспішаючи вслід за своїми супутниками. Ні, не комізм — страх і жах повивали ту міфічну тварину, й страх і жах не полишали її навіть тоді, коли вона зрештою зіп’ялась на задні лапи і справила малу нужду на причілку, а потім, за мур хапаючись і що крок заточуючись, подибала далі. Хто були оті троє? Чи не посланці пекла, вигнані з тих міських нетрищ, у вікна яких він зазирнув, змушений до цього немилосердною долею?! Скільки всього такого йому ще трапиться, скільки всього такого ще доведеться побачити? Невже цього й досі, й досі ще мало? О, цього разу лайка сипалась не на його голову, не йому призначалися глуми і сміх, від яких аж тряслися ті троє, отой розкотистий, схожий на гавкіт, чоловічий заразний регіт, анітрохи не подібний до сміху жінок з узвозу убозтва й нужди, ні, щось зліше ворушилося в тому реготі — страх і жах, і це був жах чогось предметного, вже не зверненого до людини — ні до нього самого, того, хто побачив і почув усе це тут, край вікна, ні взагалі до будь-кого іншого, так ніби мова, що вже не наводить мостів між людьми, так ніби позалюдський сміх, сфера глумів якого охоплює предметний склад світу як такий, позалюдський сміх, що сягає за межі будь-якої людської сфери, вже не висміює людину, а радше її знищує, виставляючи світ у всій його наготі; о, саме так пролунав сміх тих трьох постатей, сміх, що виражав жах, навіював жах, чоловічий сміх, жартівливо-розкотистий сміх жаху! Чому, ох, чому цей сміх йому послано? Яка така необхідність була його посилати? Щоб краще чути тих трьох, він аж вихилився з вікна, — там на південному обрії, там Стрілець нерухомо і німо напинав свого лука, цілячись у Скорпіона, і в бік Стрільця й зникли ті троє, і з німоти ще кілька разів долітали спершу грубо обірвані, потім трохи пошарпані, спершу строкаті, а потім і сірі й урешті останні розтріпані клапті брудної їхньої сварки — то ослизло-масний, пересипаний лайкою вибух жіночого сміху, улесливо-владний у своїх буркотливих бідканнях, то слово чи двоє, кинуті басом гортанним кульгавого, час від часу його гавкітливий регіт, а наостанок — уже лиш далекі глухі прокльони; пройняті майже тугою, майже щемом, вони тонули в решті шумів нічної віддалини, переплітались, зливалися з кожним звуком і з кожним останнім відзвуком, що відділявся від далечіні, зливалися з нічним отим сонно-сріблястим півнячим співом, зливалися із валуванням двох самотніх собак, які десь на померхлій околиці, чи на новобудові, чи, може, біля сільської хати перекликалися, мовби сновиди, тваринний перегук без мостів і місточків, що зливався зі звуками пісні людської, яка з боку гавані долинала уривками, хоч походженням ще і знайома, та принесена з півночі й усе ж таки вже майже без напрямку і так само щемка, попри те, що була то, мабуть, непристойна матроська пісня, і долинала вона зі сміхом і реготом із просяклої винним духом таверни, пісня тужлива й щемка, немовби німа далина, немовби щось потойбічно-застигле у ній і було саме тим місцем, де німа мова сміху й німа мова музики, дві мови поза межами мови, одна нижче, друга вище межі людської скутости, об’єдналися в мову нову, де жах сміху якимсь дивовижним чином вбирала у себе чарівність прекрасного, але жах у ній не розчинявся, а поглиблювавсь до подвійного жаху, до німотної мови позалюдської заціпенілої далечини і самотности, до мови поза межами всякої рідної мови, до недовідомої мови цілковитої неперекладности, мови, що незбагненно як увійшла у цей світ, незбагненно і недовідомо пронизала його власною далечиною, мови, що незаперечно існує у світі, його не міняючи, й саме тому подвійно незрозумілої, невимовно незрозумілої, як незаперечна нереальність у незмінно реальному!

Адже ніщо не змінилося: німотно позастигали у своєму незмінному вигляді, глибоко-глибоко в небесне склепіння занурені міріади зірок, на півночі — Змія, Геркулесовою рукою впокорена, на півдні — грізний Стрілець, під ними в невидимім просторі стояли, в пітьму задивляючись, незмінні ліси, й шелестіло місячне сяйво на їхніх в’юнких шляхах, якими у пошуках водопою іскристого притьма шастала звірина сито-сонна; одвічно незмінні в далеких, але таких рідних просторах невидимих, тихим сяйвом повиті гори блиском своїх вершин вітали місяця, що повивав їх тим сяйвом, незримо-далеко сріблясто шуміло море, і перед ним незмінно стояла ніч, розгорнена у видимому і невидимому, одна з міріад ночей у незмінній своїй незмінності від початку усіх початків, розгорнений світ у мільйонах невидимих просторів, сфера за сферою відділених один від одного, незмінний поріг реальности; ох, ніщо ж

не змінилось, тільки все відступило у нову оту далечінь, що покладає край будь-якій близькості, просякає будь-яку близькість і переносить її в незвіданість, власну руку чужою робить, власний погляд спрямовує у невидимість, у всюдисущу далеч, що в свою порожнечу засмоктує світло і навіть відблиски отих багать, що вже догоряють там, унизу, за муром, — далеч, що позбавляє плоті всі звуки життя (ба навіть самотні, розмірені кроки — там, унизу — чатового) і дає їм притулок у нечутності, далеч у близькості, наддалеч у далечі, найдальша і одночасно найближча межа обох їх, нереальне в реальності обох, недосяжно-далеке, в обох у них зачароване… Краса.

Бо

на недосяжно-далекій межі промениться краса,

з далини недосяжної промениться вона людині,

недосяжна пізнанню і запитанню,

лиш оку

легкодоступна;

єдність світу, красою сотворена,

на рівновагу прекрасну спирається наддалини,

що просякає всі п'oри простору, їх далиною насичує

і — якийсь демонізм! — суперечності щонайгостріші

не лише обертає на тотожність і рівнозначність,

а й — демонізм іще більший! — у кожнісінькій п'oрі

ще й далину простору наповнює далиною часу,

і рівноважний потік часу застигає в кожнісінькій п'oрі,

у прадавню застиглість свою повертаючись;

час не зникає, о ні, вічно плине його невмируща присутність,

присутність краси, мовби людина перед лицем краси

вільна, хоч уже й випроставшись, хоч і тягнучись вгору,

знов повернутись назад

і, наслухаючи, знов залягти у дрімоті

поміж глибинами тверді земної й небесної, вся

знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,

мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,

що, від пізнання й запитання вільна, дістає

давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,

зректись відрізняти добро від зла,

втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,

ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб

негідне і гідне, нещастя і щастя,

жорстокість і ласка, смерть і життя,

незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає

відмінностей,

в узах краси нерозривно злютовану,

зором душевним осяяну і зігріту,

й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,

демонічно усе поглинає,

всеосяжна її рівновага правічна,

але тому це — й вороття в добожественний хаос,

тому це — спомин людини про те, що сподіялось

ще до її передзнання,

спомин про те добожественне світу становлення,

спомин про той переддень безвиразно-похмурий творіння проміжного,

що не знає ні клятви, ані зростання, ані оновлення, —

і все ж таки спомин і, як спомин, святий,

хоч це — святість без клятви і без зростання й оновлення,

уже демонічна святість, що від краси відходить

аж до межі останньої, але волі не має

за межу ту ступити,

і вертається до передпочатку

краса —

добожественна з видом божественним…

бо перед ним простиралася ніч, така, що все поглинає, така очужіло-далека, така повна сріблястого пилу відлуння, яке долинало від найдальших її окраїн, що й сама вона, і все, що ховалося в ній, утрачало свою виразність, і хтозна вже, що то й було — спів, чи заливчастий сміх, чи звірини ледве чутний голос, чи шелестіння вітру. І чуже це знанню незнання, яким, немовби для захисту своєї ніжности і тендітности, краса повивається, — змушена повиватись, адже єдність світу, створена нею, швидкоплинніша, беззахисніша, вразливіша, ніж єдність пізнання, а крім того, їй, на противагу першій, щомить може завдати шкоди знання, — це незнання разом з красою променилось навстріч йому з усього видимого круговиду, ніжно і воднораз сливе демонічно, як зваба, як гордовита спокуса рівнозначущости, що демонічним шепотом долинала від крайньої межі, проникаючи в самісіньку глибину, — мерехтливим океанським шепотом, який просякнутий місячним сяйвом і який і сам просякає його собою, урівноважений, як припливи й відпливи, що ширяють у всесвіті й чия шепітна сила перемішує видиме і невидиме, розмаїття речей пов’язує в єдність їхньої сутности, розмаїття думок — у єдність світу, але одну і другу позбавляє реальности, обертаючи їх на красу: незнання — це знання краси, непізнаваність — це її пізнання, незнанню невідома перевага думки, непізнаваности невідомий надлишок реальности, і в їхній застиглій рівновазі застигає мінлива рівновага поміж думкою і реальністю, застигає світотворча гра запитання й відповіді, всього, про що можна спитати й на що можна відповісти, і коли краса спинить рівноважний потік внутрішнього й зовнішнього, то в застиглій рівновазі вона обернеться на символ символу. Так склепіння своє понад ним напинала ця ніч, рівноважна у гармонійній красі, темний полиск нічного обширу простилавсь предковічно над усіма часами, в часі, одначе, лишаючись, і в межах стихії земної лишаючись, і від межі до межі простилаючись, і сам будучи в кожнісінькій п'oрі крайньою зовнішньою і крайньою внутрішньою межею, так ніч напиналась над ним і розпиналася в ньому, й від неї, від земної її рівноваги до нього разом з красою її прилинув символу символ, несучи із собою всю чужість крайніх зовнішніх і крайніх внутрішніх далей замежних, — символ, усе ж навдивовижу знайомий, у незнанні закритий і все ж навдивовижу відкритий, бо тепер, немовби в чарівно раптовому новому світлі, він постав перед ним символом його власного образу, постав, попри всю далечінь, так виразно, ніби його сотворив він сам, ніби втілення власного «я» у всесвіті, втілення всесвіту в «я», непорушно злютований символ подвійний земного буття; осяваючи ніч, осяваючи світ, краса наповняла всі межі безмежного простору й, занурена разом із ним у час, ширяючи крізь часи, стала в них вічно сущою, стала безмежним обмеженням часу, стала сукупним символом земної минущості, обмеженої часом і простором, являючи тугу обмеження і саме тому — краси в поцейбіччі;

так у тужливій тузі

людині краса відкривається,

в самодостатності своїй відкривається —

самодостатності символу і рівноваги,

чарівливо ширяючи поміж

«я», що красою милується, й світом, що красою наповнений,

«я» і світ — кожне у власному просторі, кожне у власних межах,

кожне самодостатнє у своїй рівновазі, і тому обоє

у рівновазі поміж собою, і тому обох об’єднує спільний простір;

і відкривається в ньому людині

краса і самодостатність земної минущости,

самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,

о, ця неоновно- і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її — рівновага

вічно живої у ній краси, і ця самодостатня

цілісність простору являє себе в кожній його частинці,

в кожній клітинці, ніби клітинка ця — його внутрішня крайня межа,

являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,