Смерть Верґілія

Брох Герман

являє як символ його просторовости,

як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,

о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса — як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію,

чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,

його тихомирну тривалість на грані простору,

але часу вони не поглинають,

вони — лише символ, символ земний поглинання часу,

лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,

то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,

а тому — і межі всього нелюдського;

так відкривається людям все дійство краси —

і його сутність, і сутність самої краси:

нескінченне в скінченному,

примарна земна нескінченність,

а тому — лише гра,

гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,

гра у символи на останній земній межі,

краса, гра в собі,

гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так

бодай символічно — інакше не вийде — втекти від страху самотности, —

солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,

утеча в красу, гра у втечу;

і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,

нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,

яка неминуща лише у повторенні, й тому

цю досконалість примарну знову і знову

потрібно відшукувати,

так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,

відкривається відчай його і відчайдушні потуги

зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —

з буття тлінного щось нетлінне вчинити,

щоб сподіяний простір

віки пережив

як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;

просторотворче мистецтво у кожному образі,

безсмертність у просторі, а не в людині,

і тому не зростає вона і не розвивається,

творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,

о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,

і тому черстве,

черстве до людських страждань, бо для нього вони — лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —

засіб

шукати красу і відкривати красу

у невпиннім повторенні;

і відкривається людям краса як жорстокість,

дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що

обіцяє у символі втіху від нескінченности,

втіху солодку, яка зневажає пізнання

земної примарної нескінченности й навіть

здатна бездумно призвести до мук і смерти,

бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,

лише зору досяжна, лише часу досяжна,

одначе не людяності, не людському обов’язку;

так краса відкривається людям — як закон, недоступний пізнанню,

фальшива краса, що сама себе узаконила,

задля власної вигоди,

самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,

правила гри її — втіха,

солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,

красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,

вершиться на грані реальности,

щоб збавити час, але не позбутись його,

погратися із випадковістю, але не здолати її,

і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак

уже від початку на невдачу приречена,

бо лише людське — божественне;

і людині відкривається так сп’яніння красою

як гра, вже від початку програна,

програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,

всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,

програна, бо неминучість повторення — це заразом

і неминучість програшу,

і неминуче завжди йдуть у парі

хміль від повторення і хміль від гри,

той і той у полоні тривалости,

той і той невиразні й похмурі,

той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,

а справжнє зростання,

зростання знання у людини, яка пізнає, — вершиться воно у часі, воно

тривалістю не обмежене і від повторення вільне,

воно час розгортає в безчасся, і це безчасся

поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,

рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,

позаду лишаючи символ за символом, і хоч краса

не втрачає отак останню свою символіку,

хоч незмінно-недоторканні останні її пропорції,

але так само незмінно оголяється й тлінність земна її гри,

нікчемність земного символу,

і, захмеліла від себе самої, краса, протверезівши,

вже не стримує туги своєї і розпачу,

і лишається протверезіле «я»,

пізнання утративши і в непізнанні себе втрачаючи, —