Снігова Королева
Шрифт:
– А я, бідна моя голова, – поскаржився пастух, – уже дуже старий, та все ж не можу туди попасти.
– Якщо ти розв’яжеш цю торбу, – вигукнув Малий Клаус, – і залізеш у неї замість мене, то будеш там дуже скоро.
– З превеликою радістю! – відповів пастух і розв’язав торбу, з якої прожогом вискочив Малий Клаус.
– Ти подбаєш про мою худобу? – запитав старий, залізаючи до торби.
– Авжеж, – сказав Малий Клаус, а потім зав’язав торбу й погнав череду в поле.
Вийшовши з церкви, Великий Клаус узяв торбу й завдав
– Торба тепер здається легшою, – сказав він. – А, напевно, це тому, що я побував у церкві.
Тож він пішов до широкої та глибокої ріки й кинув туди торбу, думаючи, що там Малий Клаус.
– Катюзі по заслузі! – вигукнув він. – Більше ти не знущатимешся з мене!
Коли ж він повертався додому, то на роздоріжжі побачив Малого Клауса, який спокійнісінько гнав череду.
– Як це так? – здивувався Великий Клаус. – Хіба ж не тебе я щойно втопив?
– Мене, – відповів Малий Клаус. – Ти кинув мене у річку десь зо півгодини тому.
– Але звідки в тебе ця худоба? – запитав Великий Клаус.
– Це не просто корови та бички – це морська худоба, – відповів Малий Клаус. – Я розкажу тобі, що зі мною сталось. А ще дуже дякую, що ти мене втопив. Бачиш, я тепер стою перед тобою, та ще багатий, як король. Не сперечаюсь, лежати в торбі було дуже страшно, і вітер так загрозливо свистів у моїх вухах, коли ти кинув мене з моста у воду. Я негайно опустився на дно, але шкоди не зазнав, бо впав просто на м’яку травичку, що росте там. До мене підпливла маленька вродлива русалонька. Вона була вбрана у білі шати, а її коси були прикрашені вінком із зеленого листя. Вона взяла мене за руку й сказала: «Малий Клаусе, ти прибув. Ось худоба для тебе. А через милю на дорозі на тебе чекає ще одна череда – вона теж належатиме тобі». Тоді я побачив, що по річці пролягає великий шлях для людей, що живуть у морі. Дно ріки було встелене чудесними квітами й свіжою травою. Повз мене стрімко пропливали риби, точнісінько як тут повз нас пурхають птахи. А які гарні там люди, а яка доглянута худоба пасеться на пагорбах і долинах!
– Але чому ти повернувся назад, – запитав Великий Клаус, – якщо там, унизу, так добре?
– Ну, – промовив Малий Клаус, – з мого боку найрозумніше було повернутись. Я ж щойно тобі казав, що русалонька мене запевнила: далі на дорозі мене чекала худоба. Звісно, під дорогою вона мала на увазі річку, адже вона не може мандрувати іншим шляхом. Але я добре знаю, яка ця річка покручена – звивається до вправо, то вліво. Тож ця дорога здалась мені надто довгою, і я обрав коротшу. Вибрався на землю, перетнув поле й знову дістався до річки. Так я скоротив собі шлях десь на півмилі й хутчіше отримав свою худобу.
– Оце пощастило! – вигукнув Великий Клаус. – А як ти думаєш, мені перепаде морська худоба, якщо я спущусь на дно ріки?
– Гадаю, так, – сказав Малий Клаус. – Але я не зможу
– Дякую, – промовив Великий Клаус. – Але запам’ятай: якщо я там не знайду морської худоби, то дам тобі добрячого прочухана, коли виберусь!
– Добре, добре, вгамуйся вже! – примирливо буркнув Малий Клаус, і вони попрямували до ріки.
Коли вони наблизились до берега, худоба мерщій спустилась до води, щоб напитись.
– Глянь, як вони поспішають, – сказав Малий Клаус. – Ох і кортить їм знову опинитися на дні!
– Давай, не барись, допоможи мені, – сказав Великий Клаус, – бо відлупцюю.
І заліз у торбу.
– Поклади сюди камінь, – наказав Великий Клаус, – бо я не можу потонути.
– Не бійся за це, – відповів Малий Клаус, але все ж таки поклав великий камінь у торбу, міцно її зав’язав і жбурнув у воду.
– Бульк!
Це Великий Клаус шубовснув у річку й пішов на дно.
– Боюся, худоби він там не знайде, – сказав Малий Клаус і погнав свою череду додому.
Квіти маленької Іди
– Мої бідолашні квіти зовсім зів’яли, – сказала маленька Іда. – Учора ввечері вони були такі гарні, так тішили око, а тепер кожна пелюсточка засохла і змарніла. Чому так сталось? – спитала вона студента, який сидів на дивані.
Вона дуже любила його, адже він розповідав неймовірно захопливі історії, та ще й вирізав із паперу дивовижні фігурки: серця з танцюючими панночками всередині, різноманітні квіти, палаци з дверцятами, які можна було відчиняти й зачиняти. Одне слово, то був справжнісінький штукар!
– Чому мої квіти сьогодні так кепсько виглядають? – запитала вона знову, показуючи свій зів’ялий букет.
– Знаєш, що з ними сталось? – спитав студент. – Вони вчора цілісіньку ніч гуляли на балу, тож сьогодні їхні голівки схилились і не бажають триматись рівненько.
– Квіти не вміють танцювати, – заперечила маленька Іда.
– Вміють, – наполягав студент. – Щойно стає темно і ми всі засинаємо, вони починають веселитися. Майже кожної ночі проводять бали.
– А дітям не можна туди піти?
– Маленьким маргариткам можна. І ліліям, що квітнуть у долині, теж.
– А де танцюють найкрасивіші квіти? – запитала Іда.
– Ти ж частенько відвідуєш чудовий садочок із квітами неподалік од міста, той, що біля літнього королівського палацу? Пригадуєш озеро, де до тебе близько-близько підпливають лебеді, коли ти годуєш їх крихтами хліба? Так ось, я впевнений, що найкрасивіші квіти танцюють саме там.