Снігова Королева
Шрифт:
– Не кажи так, – забороняв Великий Клаус. – Тобі належить тільки один кінь.
Але Малий Клаус незабаром забував про заборону і знову поганяв коней, коли хтось проходив дорогою: «Но, мої п’ятеро коників!»
– Я тебе попереджаю: більше так не кажи, – розсердився якось Великий Клаус. – Якщо ти далі так казатимеш, я дам твоєму коневі по голові й він відкине копита – на тому все і скінчиться!
– Обіцяю не казати так, – скорився Малий Клаус.
Обіцянка – цяцянка. Наступної неділі знову люди знову йшли до церкви, він запишався тим, як поважно
– Я тобі понокаю! – розлютився Великий Клаус, узяв кувалду, вдарив єдиного коня Малого Клауса по голові, й той сконав.
– Тепер у мене взагалі нема коня, – зі слізьми промовив Малий Клаус.
Потім він зняв шкуру з мертвого коня, висушив її, а тоді заховав у торбу, перекинув її через плече й подався до сусіднього міста.
Іти було далеко, стежка прямувала через глухий, дрімучий ліс. Раптом зірвалась буря, й Клаус заблукав. Поки він шукав свою стежину, настав вечір, а до містечка, куди він прямував, було ще далеко, та й додому повернутися завидна він не встиг би. Обіч дороги стояла велика селянська господа. Віконниці були зачинені, проте крізь щілини цідилося світло. «Треба попроситись тут на ніч», – подумав Малий Клаус, підійшов до дверей і постукав. Двері йому відчинила селянка. Коли ж вона почула його прохання, то наказала йому забиратись геть, бо її чоловік не дозволяє пускати на ніч незнайомців.
– Що ж, тоді я змушений примоститись десь поблизу, – буркнув Малий Клаус сам до себе, коли селянка зачинила двері просто перед його носом. Поблизу будинку стояла копиця сіна, а між будинком і копицею – хлівець під стріхою.
– Ляжу тут, – вирішив Малий Клаус, коли побачив хлівець із лелечим гніздом на гребені. – Вийде непогане ліжко. Головне, щоб лелеки не клювали мене.
Тож Малий Клаус заліз на дах і побачив, що дерев’яні віконниці не сягають верху вікон. Тож йому було видно, що відбувається у будинку. Великий стіл був гарно накритий – на ньому красувалось вино, печеня й чудова рибина. За столом сиділи селянка й паламар. Вона доливала гостю вина й підкладала риба, а він знай наминав наїдки.
«Ех, якби ж і мені там опинитись», – подумав Малий Клаус. Коли ж він витягнув шию ще сильніше, то крізь вікно побачив великий запашний пиріг. Оце так бенкет!
І тут на дорозі з’явився вершник. Це селянин повертався додому. Він був непоганий чолов’яга, але мав одне дивне упередження – терпіти не міг паламарів. Коли він бачив перед собою паламаря, то просто скаженів і нічого з тим не міг вдіяти. Внаслідок такої неприязні паламар вирішив одвідати дружину селянина, коли того не було вдома, а щиросердна жінка поставила перед ним на стіл найкращі наїдки, які тільки мала.
Коли ж вона почула, що наближається чоловік, то почала благати паламаря, аби той сховався у великій порожній скрині, що стояла в кімнаті. Він мерщій послухався, адже добре знав, що селянин скаженіє від присутності паламаря. Жінка хутенько сховала вино й запхнула рештки розкішної трапези до печі, бо ж якби
– Оце то так, – зітхнув Малий Клаус на даху сарайчика, коли побачив, як зникають усі ці смачні страви.
– Тут хтось є? – спитав селянин у дружини, почувши якийсь звук. Він обшукав усе довкруги й знайшов Малого Клауса.
– Чого ти тут лежиш? Спускайся і заходь до мене в гості.
Тож Малий Клаус спустився і розповів селянину про те, як він заблукав, а потім попросився переночувати.
– Добре, я пущу тебе на ніч, – погодився селянин. – Але спочатку давай щось перекусимо.
Жінка застелила стіл скатертиною і поставила миску з кашею. Селянин був дуже голодний, тож із апетитом наминав страву, аж за вухами лящало, а от Малий Клаус не міг викинути з голови печеню, рибу й пиріг. Він-бо добре знав, що вони стоять у печі. Під столом біля його ніг стояла торбина зі шкурою коня, яку він збирався продати у сусідньому місті. Каша Малому Клаусові зовсім не смакувала, тож він штурхнув торбу під столом, і шкура голосно рипнула.
– Тихо там! – цитькнув Малий Клаус до своєї торби, а тим часом знову її штурхнув, і шкура рипнула ще голосніше, ніж першого разу.
– Ого! А що це в тебе в торбі? – запитав селянин.
– Е, там у мене чарівник, – похвалився Малий Клаус. – І він каже, що зачаклував піч, і тепер там є печеня, риба й пиріг.
– Чудово! – закричав селянин, кинувся до печі й відтулив її. Там виявились смачні наїдки, заховані його дружиною. Правда, він думав, що їх створив чарівник, що сидів під столом. Жінка не наважилася щось йому сказати, тож обоє заходились ласувати рибою, печенею та пирогом.
Потім Малий Клаус ще раз штурхнув свою торбу, і шкура жалісно зарипіла.
– А що він каже тепер? – поцікавився господар.
– Він каже, – відповів Малий Клаус, – що для нас є аж три пляшки вина. Вони стоять у кутку за піччю.
Жінка була змушена принести ще й вино, яке перед тим заховала, і селянин пив його, аж йому й зовсім стало добре. Ох і припав йому до душі чарівник, що сидів у Клаусовій торбі.
– А чи міг би він начарувати чорта? – запитав селянин. – Я би хотів поглянути на нього, поки я в гарному гуморі.
– Авжеж! – відповів Малий Клаус. – Мій чарівник може все, про що я його попрошу! – І штурхнув торбу ногою, щоб шкура знову рипнула. – Чуєш? Чарівник каже, що може, але він боїться, що чорт нам не сподобається.
– Та я зовсім не боюсь. А як він вигля да тиме?
– Точнісінько як паламар.
– Ти ба! – вигукнув селянин. – Оце потворисько! Знаєш, що я терпіти не можу паламарів. Але то байдуже, я ж знатиму, хто переді мною, тож не зважатиму. Ну, я зараз відважусь. Давай, випускай, але прошу – не підпускай його близько до мене.