Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

– Ні, ну це вже повне безглуздя, – сказав учений. – Я не можу й не буду погоджуватись на таку дурницю. Це все одно що обдурити цілу країну, разом із принцесою. Я викрию цей обман – заявлю, що я людина, а ти – просто тінь, одягнута в людське вбрання.

– Тобі ніхто не повірить, – відповіла тінь. – Будь розсудливим, або ж я покличу варту.

– Я іду просто до принцеси, – сказав учений.

– А я встигну добратись туди першим, – заперечила тінь, – і ти потрапиш до в’язниці.

Так і сталось. Вартові охоче послухали наказ тіні, адже знали про те, що він – наречений принцеси.

– Ти тремтиш, – сказала принцеса, коли тінь з’явилась перед нею. – Щось сталось? Тобі сьогодні хворіти не можна, адже ввечері відбудеться наше весілля.

– Зі мною

сталася найприкріша річ, яку тільки можна собі уявити, – заходилася скаржитись тінь. – От лишень подумай: моя тінь збожеволіла! Певно, його бідолашний маленький мозок не зміг витримати непомірного навантаження. Він вигадав собі, ніби це він – справжня людина, а я – лише його тінь.

– Ох, який жах! – зойкнула принцеса. – Його забрали під варту?

– Звісно, вже забрали. Але я боюся, що він ніколи не одужає.

– Бідолашна тінь! – промовила принцеса. – От же йому не пощастило! Мабуть, буде милосердно звільнити його від цього жалюгідного існування. А ще, коли я думаю про те, як часто зараз нижчі чини повстають проти вищих, то схиляюсь до міркувань про те, що його треба тишком-нишком прибрати.

– Мені навіть важко думати про це – він служив мені вірою-правдою, – важко зітхнувши, промовила тінь.

– У тебе дуже шляхетне серце, – промовила принцеса й присіла в реверансі перед своїм обранцем.

Увечері яскраві вогні освітили місто, гучно пахкали гармати й солдати віддавали честь. Це було по-справжньому величне весілля. Принцеса і тінь вийшли на балкон, щоб постати перед народом. Їх зустрічали гучними вигуками. Але учений уже не чув цих святкувань.

Янгол

Коли помирає добре дитя, янгол Господній сходить із небес, бере дитину за ручки, розгортає свої білосніжні крила і летить разом із дитиною повз усі місця, які вона любила під час свого життя. Потім вони збирають великий букет квітів і несуть його разом до Всевишнього, адже квіти на небесах можуть розквітнути ще краще, ніж на землі. І Всевишній пригортає квіти до Свого серця, а цілує лиш одну квітку, яку вподобає найбільше. Тоді обрана квітка отримує голос і починає співати – приєднується до хору, що славить Господа.

Це все розповів янгол Господній, коли ніс померлу дитину на небеса, і дитина слухала розповідь, наче уві сні. Вони вже проминули всі добре знані місцини, де малюк зазвичай бавився, й побували у пишних садках, де буйно квітнули чудові квіти.

– Які ж квіти нам обрати, щоб узяти із собою на небеса і посадити там? – запитав янгол.

Поблизу ріс витончений, пречудовий трояндовий кущ, проте чиясь зла рука зламала стебло, й тепер бутони, що майже розпустились, зав’яли й засохли, звисаючи з розлогих пагонів.

– Бідолашний трояндовий кущ! – промовила дитина. – Давай заберемо його із собою на небеса, хай квітне там у садку Господа.

Янгол узяв трояндовий кущ, а потім зібрав ще й цілий букет чудових квітів, не забув і про скромні зозулині черевички та кілька стебел жовтцю.

– Ми зібрали вже багато квітів, – промовило дитя. Але янгол похитав головою.

Уже споночіло, й у великому місті запанувала тиша. Янгол ширяв понад вузькими вуличками, де громадились великі купи соломи, попелу й сміття з будинків тих людей, що переїжджали. Повсюди валялись уламки тарілок, шматки штукатурки, шмаття, старі капелюхи й інший непотріб, що зовсім не тішив око. Посеред цього безладу янгол вказав на шматки розбитого горщика для квітів і грудку землі, що випала з нього. Земля трималася купи завдяки корінцям засохлої польової квітки.

– Ми заберемо її з собою, – мовив янгол. – Я розповім тобі, чому саме її.

І поки вони летіли, янгол розповів таку історію:

–

Унизу, на цій самій вузенькій вулиці, в підвалі жив бідний хворий хлопчик. Він змалку був калікою, і навіть у ті дні, коли почувався найкраще, був спроможний хіба що пройтись кімнатою – зробити один чи два кроки на милицях, не більше. Подеколи в літні дні сонячні промені падали на підлогу підвалу, де він мешкав, – ненадовго, всього на півгодини. Хворий хлопчик полюбляв сидіти на цій сонячні плямі, гріючись у променях і спостерігаючи, як струменіє червона кров його тонкими пальцями, – для цього він підносив їх до обличчя. Це було в нього замість прогулянок. Він не знав про зелені ліси, що буяють весною, поки хлопчина, який жив по сусідству, не приніс йому зелену гілочку бука. Хворий хлопчик підносив гілочку до очей і уявляв, ніби він гуляє в буковому лісі, а довкола щебечуть птахи й світить сонечко. Одного весняного дня сусідський хлопчина приніс йому кілька польових квітів, й одна з них і досі мала корінець. Тож хворий хлопчик обережно посадив квітку до горщика і поставив її на підвіконня біля свого ліжка. Певно, рослинку посадили під щасливою зорею, адже вона прийнялась, випустила свіжі пагони й розквітала кожного року. Для хворого хлопчика вона заміняла цілий квітник і була його маленьким скарбом. Він поливав рослинку, доглядав за нею і дбав, щоб до неї доходив кожен промінець, який промикався до підвалу. Квітка з’являлась навіть у його снах – вона цвіла для нього, для нього випромінювала пахощі, була втіхою для його очей. Хлопчик згадав про квітку навіть у смертну годину, коли його покликав до себе Господь. Він уже пробув один рік на небесах. За цей час квітка стояла на вікні, засохла й забута всіма, аж її викинули надвір із мотлохом, якого позбуваються під час переїздів. Ось чому цю бідолашну квітку ми мусили додати до свого букета – за життя вона принесла більше радості, ніж найпрекрасніша рослина в саду королеви.

– А звідки ти все це знаєш? – поцікавилась дитина, яку янгол ніс на небеса.

– Знаю, – відповів янгол, – бо я сам був тим бідолашним хворим хлопчиком, який шкандибав на милицях. Свою квіточку я добре знаю.

Тоді дитина розплющила свої очі, щоб подивитись на сяюче від щастя обличчя янгола, і в цю мить відчула, що потрапила на небеса, де всі сповнені радості й втіхи. Господь обійняв померле дитя і дав йому крила. Тепер дитина могла літати з янголами. Потім Усевишній пригорнув до серця квіти. Але поцілував Він лише засохлу польову квітку, і вона отримала голос. Квітка приєдналась до пісні янголів, що оточували престол – хтось був ближче, хтось віддалік, проте всі однаково щасливі. Усі голоси з’єднались у славетному хорі – співало й добре дитя, яке знайшло щастя, й убога польова квітка, що раніше лежала засохлою бадилинкою на купі сміття.

Малий Клаус і Великий Клаус

У одному селі жили двоє чоловіків із однаковими іменами. Звали їх Клаусами. Один мав чотирьох коней, а другий – лише одного. За цим їх люди і розрізняли. Власника четвірки коней звали Великий Клаус, а того, що мав лише одного коня, – Малий Клаус. Давайте послухаємо, що з ними сталося.

Цілісінький тиждень Малий Клаус був змушений працювати на полі Великого Клауса, та ще й позичати йому свого єдиного коня. Але одного дня на тиждень, у неділю, Великий Клаус віддавав йому за це всіх своїх чотирьох коней. Як весело було Малому Клаусові ляскати батогом над усіма п’ятьма кониками – цього дня йому здавалось, ніби вони всі належать йому. Яскраво світило сонечко, весело бамкали церковні дзвони, люди з молитовниками йшли до церкви. Вони дивились, як Малий Клаус оре тими кіньми, ляскає батогом і поганяє їх: «Но, мої п’ятеро коників!»