Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

Відтоді все в житті вченого йшло не до ладу. Його переслідували біди й страждання, а все те, що він казав про добро, красу й правду, цінувалось іншими людьми приблизно так, як корова цінувала б мускатний горіх. Зрештою він відчув, що захворів. « Ти виглядаєш, як власна тінь», – казали йому люди, і він здригався – його пробирав холодний піт від згадки про особливе значення цієї фрази.

– Вам таки треба поїхати на курорт із лікувальними водами, – сказала тінь під час наступних відвідин. – Навряд чи вам випаде інший такий шанс. Я візьму вас із собою на згадку про давню дружбу. Я заплачу за вашу мандрівку, а ви вестимете дорожні нотатки, щоб розважити нас у дорозі. Мені також не завадить відвідати хороший курорт – у мене якогось доброго дива не росте борода,

як належало би. Без сумніву, це недолік, – мені потрібна борода. Не будьте таким чутливим і пристаньте на мою пропозицію. Ми подорожуватимемо, як справжні приятелі.

Учений зрештою піддався на вмовляння і погодився. Тепер тінь стала господарем, а її колишній власник прибрав на себе роль тіні. Вони подолали разом чималу відстань, їздили верхи й прогулювались пішки пліч о пліч, або один слідом за одним – так, як того вимагало розташування сонця на небі. Тінь дуже часто задавалась і давала волю своєму гонору, але вчений, здавалось, того зовсім не помічав, адже він мав добре серце й за вдачею був поступливий і приязний.

Одного дня колишній господар запропонував тіні:

– Слухайте, ми разом росли з дитинства, а тепер ще й так заприятелювали, мандруючи разом. Може, варто відкинути умовності й перейти на «ти»? Будемо звертатись так один до одного.

– Ваша пропозиція – дуже прямолінійна. Але в ній нема нічого поганого, – відповів теперішній господар. – Дозвольте бути настільки ж прямолінійним і добродушним. Ви вчений, тож добре знаєте, наскільки примхлива людська натура. Деякі люди не витримують запаху брунатного паперу – їм від нього фізично погано. У інших ніби коти на душі шкребуть, колись хтось проводить нігтем по склянці. Ось і в мене є точнісінько таке ж відчуття, коли я чую, як хтось звертається до мене на «ти». Мене це просто виводить із себе – складається враження, ніби я повертаюсь до свого колишнього статусу, до того часу, коли я був тінню. Зрозумійте це відчуття – повірте, я опираюся не від гордості. Тож я не можу дозволити вам звертатись до мене на «ти», але з радістю звертатимусь так до вас. Отже, ваше бажання справдиться – бодай на половину.

З того часу тінь називала свого колишнього господаря на «ти».

– Щось усе зайшло надто далеко, – згодом поскаржився сам до себе учений. – Виходить, я повинен до нього казати на «ви», а він мені спокійнісінько «тикає»!

Та в нього не було іншого виходу, крім як змиритись.

Зрештою вони дістались на курорт, де було багато іноземців. А серед них – прекрасна принцеса, справжня хвороба якої полягала в тому, що вона мала занадто пильне око. Від цього всі поруч із нею почувались неспокійно. Якось пильна принцеса помітила, що новий відпочивальник дуже відрізняється від решти. «Кажуть, він тут лікується від проблем із ростом бороди, – думала вона, – але я знаю справжню причину. У нього просто немає тіні». Тож принцесу пройняла цікавість, і одного дня на прогулянці вона підійшла й завела розмову з дивним незнайомцем. Бути принцесою добре – можна відкинути зайві церемонії, тож дівчина не вагаючись промовила:

– Гадаю, ваша хвороба полягає в тому, що ви не маєте тіні.

– Ваша королівська високість, певно, вже почувається ліпше й поступово видужує від своєї хвороби, – сказав він. – Мені довелось довідатись, що ви скаржитесь на надміру гострий зір, але щось у цьому випадку він вас підвів. Так сталось, що я маю найбільш незвичайну тінь із усіх, які тільки можна собі уявити. Бачите цього чоловіка, який повсюди тиняється за мною? Хороші господарі зазвичай дбають, щоб їхні слуги мали лівреї, пошиті з тканини, навіть кращої за їхнє власне вбрання. Тож і я одягнув тінь, наче справжню людину. А ще ви можете помітити, що я віддав йому власну тінь, – він тепер користується нею, немовби власною. Це досить дороге задоволення, але я полюбляю оточувати себе незвичними речами.

«Що ж виходить? – думала принцеса. – Я і справді видужую? Певно, це найкращий курорт серед усіх, що існують. Лікувальна водичка, виявляється, має неймовірну силу. Але я звідси так скоро не поїду, бо ж веселощі тільки починаються.

Цей закордонний принц – а ким же йому бути, як не принцом, – дуже мені до вподоби. Сподіваюсь тільки, що його борода не почне рости, а то він просто поїде звідси».

Увечері у великій бальній залі принцеса й тінь танцювали разом. Вона рухалась дуже легко, а він – ще легше. Дівчині ще ніколи не доводилось бути в парі з таким танцівником. Вона розповіла йому про свою рідну країну, й виявилось, що він її знає і раніше там уже бував, щоправда, принцеса тоді десь мандрувала. Він зазирав до вікон її батьківського палацу – і найнижчих, і найвищий, – тож бачив дуже багато різного, й тепер вільно відповідав на запитання принцеси, та ще й сипав натяками, які її просто вражали. У неї склалось враження, що він – найрозумніша людина на світі; принцеса відчула, що тепер ставитиметься з глибокою пошаною до його знань. Чим більше вони танцювали, тим більше він їй подобався. Зрештою вона закохалась. Тінь одразу це помітила – було очевидно, що вона просто пронизує його поглядом. Під час наступного танцю принцеса відчула, що готова йому зізнатись у своїх почуттях, але розважливо стрималась. Вона подумала про свою країну, про королівство, про народ, яким згодом доведеться правити. «Він розумний чоловік, – подумала вона про себе, – це, звісно, добре. А ще він неймовірно танцює, це теж радує. Але чи має він ґрунтовні знання? Важливе питання. Треба його випробувати».

І принцеса заходилась задавати тіні запитання, на які й сама не знала відповіді. Натомість дивний незнайомець багатозначно скривився.

– Ви не знаєте відповіді, – сказала принцеса.

– Я вивчав дещо із цієї тематики ще з дитинства, – відповів він. – Гадаю, навіть моя тінь, що стоїть он там, біля дверей, зможе відповісти на ваші запитання.

– Ваша тінь? – перепитала принцеса. – Ну що ж, це була б велика несподіванка.

– Я не можу стверджувати цього з певністю, – зауважила тінь, – але все ж таки схиляюсь до того, що він зможе відповісти. Він супроводжував мене роками, стільки від мене чув, тож, думаю, цілком можливо, що зможе відповісти. Але ваша королівська величність має дозволити мені зауважити ще одну річ. Він дуже пишається тим, що скидається на людину, тож щоб підтримати його хороший настрій і отримати від нього правильні відповіді, до нього варто звертатись, як до людини.

– Я постараюсь зробити все так, як ви кажете, – промовила принцеса.

Тож вона підійшла до вченого, який стояв на порозі, й завела з ним бесіду про Сонце, про Місяць, про зелені ліси, про людей на батьківщині й на далекій чужині. І учений ввічливо й з гідністю підтримував розмову.

«Цей незнайомець мусить бути просто дивовижною людиною, якщо в нього настільки розумна тінь! – подумала вона. – Якщо він стане моїм обранцем, це буде справжнім подарунком долі для моєї країни й народу. Що ж, так я і зроблю».

Незабаром тінь і принцеса заручились, але домовились не казати про це нікому ні словечка аж до повернення дівчини на батьківщину.

– Ніхто про це не повинен знати, – сказав наречений. – Навіть моя власна тінь.

Він мав цілком вагомі причини, щоб так казати.

І принцеса повернулась до країни, якою правила. Її супроводжувала тінь.

– Послухай, друже, – мовила тінь до вченого. – Тепер я досягнув такого багатства і влади, про які людина може хіба що мріяти, тож можу зробити тобі особливий подарунок. Ти житимеш у моєму палаці, кататимешся зі мною в королівському екіпажі, ще й отримуватимеш платню – тисячу золотих на рік. За це ти маєш погодитись, щоб кожен називав тебе тінню, й ніколи не ризикнеш казати, що ти насправді людина. Один раз, коли я сидітиму на освітленому сонцем балконі, ти муситимеш лягти біля моїх ніг, як це роблять зазвичай тіні. Адже я мушу тобі сказати, що збираюсь одружитись із принцесою – наше весілля призначене на вечір.