Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї – з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе.
Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками.
– Чрш-шшо… чртзнашшо!.. похх…
– Фарте! Ходімо!
– Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли…
– Я й сам відчую. Просто вилиці зводить…
– Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?!
– Авжеж, не позаздриш…
Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи,
Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо.
– Тоді! Фарте, годі…
– Біжімо!..
Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути.
* * *
Прокинутися пізнім ранком?
На брокенгарцькому цвинтарі?
На вологій траві, під кущем козолисту?
О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір – три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень – він не вагався би жодної миті.
Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки – мереживні жабо – та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами.
Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі – вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів.
– Овал Небес, гарно ж як! – радів Фортунат, дихаючи на повні груди.
Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства.
– А це хто? – раптом запитав Кручек.
Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо.
Бентежило інше: за метеликом так не ганяються.
Точніше, метелики не літають зі швидкістю яструба і не лягають у дикі віражі.
«Меморіальний
– Божевільний?
Припущення доцента Кручека відрізнялося куди більшою імовірністю.
– Схоже…
Дивний ловець раптово підстрибнув, вихором промчав по стіні найближчого склепу, ставши схожим на тарганагіганта, вдарив сачком навідліг, ще раз, хрестнавхрест… У сітці почалося заворушення, яке перетворилося на дику метушню, – упіймана здобич палко бажала порвати сільце.
Але маги, як і раніше, нікого в сачку не бачили.
Тим часом ловець щосили розмахнувсь і вдарив сачком об огорожу. Цього йому здалося замало. Він бив і бив, доки вміст дивної сіті не почав темніти й наливатися їдкою червоністю, набуваючи конкретних обрисів.
Із кожним новим ударом здобич проявляла себе чіткіше.
– Спрут, – гмикнув венатор. – Дивино: летючий спрут!
– Медуза, – не погодився приват-демонолог. – Летюча медуза.
– Червона.
– Малинова.
– І білі плями, – підсумували обоє.
Та із сумнівом поцікавилися у Небес:
– Ми точно прокинулися?
Ловець рушив до них, наче підслухав розмову. Він намагався триматися в тісних проходах, ближче до стін склепів і ґратчастих огорож. Здавалося, на просторі йому погано. За віком чорний чоловік годився би магам у батьки. В ці роки самий час ловити сачком мухоморних спрутів, що мирно кружляють над цвинтарем.
Здобич він тримав на віддалі від себе.
– Добрий ранку, голубчики! З вашого дозволу, я є Ікер Панчоха-Тирулега. Це ваш!
Він виставив сачок поперед себе. У сітях борсався буйний кошмар: мацаки, штрикальця, бородавки, сисунці, жовті очища. Клацав дзьоб: такий самий, як у папуги, тільки загнутий догори. Чорнильна хмара виривалася із таємного сифона й без сліду зникала.
Маною здобич не володіла.
– Не наш, – заперечили маги, вже звикаючи говорити в один голос. – Ваш!
– Мій, – погодився літній ловець, фиркнувши у звислі вуса. Акцент і жахлива вимова виказували в ньому приїжджого. – Мій і трішечкитрішечки ваш. Ледь я усвідомлювати, куди пристосувати оригінальний снулль, я зв’язати себе з вами. І видавати десятину. Десятий частина гонорару. Ви розуміти мій зміст, голубчики?
Маги кивнули.
Не те щоб вони достеменно щось «розуміти», але гонорар є гонорар.
– Снулль! – першим зміркував Кручек. Теоретик тримав у пам’яті купу відомостей, зайвих на перший погляд, але здатних стати в пригоді підходящої миті. – Ефірний рознощик снів! А ви, треба думати, морфініт? Ловець снуллів?
Чорний чоловік засяяв від задоволення.
– Треба! Треба думати! Друзі говорити старий Ікер: на ВальПургалях ти могти ловити в екзипула грандіозний снулль! Рідкість! Друзі правильно говорити: я ловити й бути щасливий! Як я зв’язати себе з вами, голубчики?