Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
Відтоді шлях до Черсів був для Гарпагона закритий.
Черсіянки погрожували розтерзати негідника.
А так вампіри поводилися тихо та сумирно. Висока Наука обмежувала їх зусібіч. Чаклун із глухої Дрібноприщенки легко майстрував «відворотиповороти» на цибульній основі, відьми за гріш плели «вурдалачні запіканки» – словом, хочеш жити, мертвяче, вмій крутитися. Не вбивай, не жадай, не привертай зайвої уваги…
Вирішив продовжити рід, сисунцю?
Тоді шукай підходящої кандидатури.
Якщо в людини немає схильності до кровопиття, вампіром їй
Бувало, і випадкові жмурики вставали від сверблячки в іклах. Сьомий син сьомого сина, убитий на межі, похований обличчям униз… Місяць крізь крону в’яза молочком хлюпнув, рак на горі свиснув, смажений півень закукурікав – лясь, і відкинулося віко труни. Але продовжувати свій рід «приймаками»?
Не всякий вовкулака хотів узяти на виховання нерідного.
От і мучилися.
Зате бардам – воля. Буденного упиря спритні писаки розмальовували, як тільки вміли. Фантазія так і юшила крівцею з жил. Талант бив колом у груди. Творчість пахла часником. Шляхетні вампіри, мудрі вампіри, чарівні, велелюбні, дотепні, віддані, відважні, добрі, з потягом до прекрасного – панянки ночами мріяли про чудових женишків, змочуючи подушку слізьми.
Скажи хтонебудь Фортунатові Цвяху, що настане день, а точніше, ніч, і він перейметься до одного такого, ікластого та нещасного, співчуттям – у вічі розреготався б.
– Ви твердите, що ми вдерлись у ваш сон з метою його подальшого викрадення. Я правий?
Реджинальд кивнув із приреченістю людини, яка з доброї волі віддає себе лікареві-зубодерові.
– У такому разі, смію вас запевнити: ви помиляєтеся. Наше вторгнення мало випадковий і ненавмисний характер. А ваш сон – вірніше, принесений снуллем, – викрали не ми з колегою.
«Дуже мені потрібен ваш скарб!» – мало не бовкнув мисливець.
– Ви знаєте, де мій снулль?
– Так. Він викликає серйозний науковий інтерес. Ми хочемо провести деякі дослідження.
– Не треба, – жалібно попросив вампір. – Не треба досліджень. Що вам від мене потрібно? Чого ви до мене прив’язалися? Дайте мені спокій! Випустіть мого снулля! Ви не маєте права! Я подам позов…
Фортунат насупився.
– Знову ви за своє? Пропоную залагодити справу по-мирному. Ви забуваєте про свій вампірський гонор і розповідаєте мені: чим вам так припав до душі цей снулль? Я ж даю вам спокій. І прошу ловця звільнити вашого коштовного улюбленця. До загального задоволення. Що скажете?
– Вампірський гонор? – фон Тирле підвівся з крісла й почав міряти кімнату кроками, з кутка в куток. – Ви теж мені заздрите?!
Він з гірким презирством дивився на венатора.
Мить, і презирство зникло.
– Бачу, ви – незаздрі. Але багато хто… Багато хто! «Ох, коли б я був вампіром!» Звучить, як: «Ох, коли б я був султаном!» Це так романтично! Це так витончено!
Венатор посміхнувся з розумінням. Вампір і магія – дві речі несумісні. Запитай першокурсника Універмагу, і той миттю відтарабанить, у чому різниця здібностей магічних – і фізіологічних, виниклих у процесі некроеволюції. Мрець, хоч устань він, хоч у труні лежи, маною не володіє. І до чаклування, а це – творчість, не здатний. Навіть найсильніші некроманти під «Тавром Ревітала», вставши, використовують запас мани, накопичений при житті.
А як витратять – був маг, і немає.
– …заздрять. Нашому життю заздрять! А хіба ж це життя?!! Безсмертя? Ми не безсмертні, ми довгомертві. Вічний Мандрівець, які ідіоти!..
Фортунат уперше чув, щоб нежить згадувала ім’я Вічного. Видно, вже дуже бідоласі допекло!
– Ви хочете знати? Гаразд!
Фон Тирле вигукнув мало не з погрозою.
– Тільки майте на увазі: задоволення ви не одержите! І пам’ятайте про свою обіцянку!..
* * *
Сповідь Реджинальда фон Тирле, вампіра й еталонної одиниці, що пролунала вночі в «Драконі й Лілії»
Реджинальд фон Тирле став вампіром у сорок два роки.
Трапилося це буденно, можна сказати, геть нецікаво. Ні тобі жагучих брюнеток із маленькими гострими іклами, ні елегантного графа з екзотичними фантазіями; навіть нападу кажана, що втілився з туману, – ну просто-таки одна прикрість! Звичайно, якщо вже вампіризуватися, то ліпше в замку над урвищем, у горах, під скрипки та гітари, та ще й у ніч любові…
А тут – спірне майнове питання. Приїхав із міста до маєтку судовий гачок, залишився на вечерю, бо затримався в дорозі й прибув пізно… Слово за словом – коротше, вкусив. І не просто вкусив, а у відповідь на п’яні нарікання хазяїна дому. Мовляв, життя марудне, жінки не люблять, слуги не поважають. Був би я, мовляв, інкубусом, тоді всі красуні були б моїми! А вже якби я став вампіром!..
Ну, сам напросився.
Устав фон Тирле вранці з ліжка й знову під ліжко забився – від сонячного світла. Спасибі, «благодійник» заздалегідь штори затягнув. Турботливий трапився.
Ясна річ, в жодному суді він не служив. Був одним із шістнадцяти сертифікованих вампірів Брокенгарца, а інших тут не водилося, – хіба що проїздом, на гастролі. Напередодні видали йому, як володарю 1,6 еталона, ліцензію на разове продовження роду. Там же чорним по білому було сказано:
«Першого стрічного, котрий почне ремствувати на долю чи прямо звернеться з проханням, запевняючи, що бажає позбутися життя добровільно…»
От негідник-гачок і скористався з нагоди.
Далі все йшло, як по писаному. Через троє діб Реджинальд з’явився в нічному відділенні Палати міри й ваги. Зареєструвавсь, як належить: хто, звідки, який прикус… Одержав бляху: 0,4 еталона. До бляхи додавалася посвідка на проживання – це для тих, у кого замку в горах не було.