Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
– Фарте! Як я радий тебе бачити! – вигукнув доцент.
– Доброї ночі, пане! – кровожер відзначався не лише балакучістю, а й увічливістю. – Ваш профіль, якщо неважко?
– Полюю на демонів. У вільний від списометання час.
– Що було жартом? Перше чи друге?
Замість відповіді Фортунат ляснув пальцями. Загострений кілочок, вирізаний з Populus Tremula (тополі тремтячої, чи просто – осики), зі свистом пролетів над головою вампіра. Уже що-що, а викликати імперативний кіл з таємного арсеналу учень Гарпагона Понурого вмів будь-якої миті.
Вампір погрозив
– А оце – зайве. Такі люди, як ми з вами, – на слові «люди» він трохи затнувся, – вірять один одному без зайвих… Ну що ж, коли вечеря відміняється… Добродії, дозвольте відрекомендуватися! Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосмок. Еталон Брокенгарца, чиста одиниця!
Останнє було мовлено з відвертою гордістю.
Вампір, чесно кажучи, не вражав. Середнього зросту, з черевцем, мокрими від вечірньої роси залисинами на скронях, не блідий, а якийсь жовтавий… Він мало був схожий на шляхетну особу з титульною приставкою «фон», елегантну навіть у посмерті. Скоріше – крамар або шефкухар аустерії. Віддаючи данину моді, Реджинальд носив чорний плащ на червоній підкладці. Але плащ був куций, ледве сягав колін, а підкладка вилиняла від частого прання.
– Чиста одиниця? – не зрозумів Кручек.
Фон Тирле споважнів.
– Ось уже багато років я вірою й правдою слугую мірним еталоном усім вампірам Брокенгарца. Кількість крові, споживаної щомісяця, динаміка зростання здібностей, реакція на часник, нетопиризація з огляду на процес природного розвитку, – все це відповідає еталонній одиниці! Мій склеп перебуває під охороною держави! Певна річ, гості міста не зобов’язані знати в обличчя кращих людей курфюршества…
Цього разу «люди» далися йому без зусиль.
– Повірте, я не хвалько. Це мій обов’язок – повідомити вам про свою винятковість. А також дозвольте засвідчити вам мою щиру повагу. Конфлікт вичерпано, добродії! Наближається північ, – вампір загорнувся в плащ, маючи намір піти, – я мушу покинути вас і пошукати крові та видовищ…
Мисливець на демонів заступив йому дорогу.
– Хвилиночку! Дозвольте задати одне сміливе питання. Ми з другом тут заснули учора… Так, саме тут, під козолистом. І мимоволі втрапили в чужий сон. Льох, труби, волоцюга з картатою торбою. Вибачте, що потривожили, пане… То був ваш сон?
Разюча переміна трапилася з Реджинальдом фон Тирле. До такої міри різка, що мимоволі напрошувалася думка про чари. Замість смішного, безглуздого, балакучого упирця – чистої одиниці під охороною держави! – перед магами постало живе втілення всесвітньої скорботи. Фортунат відчув навіть гострий напад докорів сумління. Хоча й не розумів, чим скривдив еталонного вампіра.
– Це підло! Це… Як вам не соромно, добродії!
Реджинальд мало не плакав. Здавалося, батьки застали малолітнього сина за мерзенним, брудним заняттям; наприклад, за рукоблудством. І не просто застали, а мимоволі взяли участь.
– Ніхто не давав вам дозволу втручатися в приватне життя! Я буду скаржитися! Я… ви…
Він розвіявся туманом і згинув.
Маги не перешкоджали.
* * *
– Чим можу бути корисний?
Горбун-портьє із залишками
На вивісці чесно зазначалося: 1,2 еталона.
– Ми хотіли би побачитися з нашим добрим знайомим, Ікером Тирулегою.
– Номер сім, – портьє, як і обіцяв ловець снуллів, тицьнув пальцем углиб темного коридору. – Пан Тирулега в себе.
– Дякую.
«Авжеж, ось вона – різниця між 3,7 та 1,2. Навіть не спитав, хто ми, – думав Кручек, крокуючи поруч із венатором у вказаному напрямку. – Не спитав: що це ви проти ночі? У книгу відвідувачів записати – навіть гадки не мав! А раптом ми – якісь лиходії? Пограбуємо старого, вистрибнемо крізь віконце – і стільки нас бачили! Дивовижна річ: відчути різницю між двома різними числами не в арифметичній площині, а в побуті…»
Двері із бляшаною «сімкою» були останніми ліворуч.
– Тук-тук!
– Хто там є?
– Це ми, ваші знайомі з цвинтаря!
– Заходити, заходити! – радісно відгукнувся морфініт. – Двері навстіж!
Апартаменти Тирулеги складалися з двох суміжних вузеньких кімнаток, розташованих «тунелем». Складалося враження, що колись тут був бічний коридорчик, з якого дбайливий хазяїн «Тихого закутка» розпорядився зробити ще один номер.
У першій кімнаті стояло охайно застелене ліжко з тумбочкою. Ловця снуллів вони знайшли в другому приміщенні. Єдине торцеве вікно було щільно зашторене. На малюсінькому столику Тирулега поставив два чималих канделябри, на шестеро свічок кожний. Підвішений над столом, у райдужній клітці, сичав і шаленів бранець – снулль, малиновий «у яблука». Його слизьке тіло бралося брижами, бліднучи й знову багряніючи. Тоді за контрастом дужче означалися білясті плями, схожі на лишаї, що в’їлися в плоть.
Мацаки конвульсивно смикалися, силкуючись розсунути пастку або дотягтися до ловця. Клацав дзьоб. Попарно блимали четверо жовтих очей: спершу ліві, потім – праві.
Задоволення від цього видовища – аж ніякого.
«Цікаво, який на вигляд отой снулль, – задумався мисливець на демонів, – що приносить мені спогади про перше, дитяче видиво пекла? Витонченіший? Страшніший? Звичайна потвора інкубоніс, чи якась тварина з відхиленнями? І головне: чи зміг би я розглядати свого снулля ось так – із бридливістю, відразою, але й і з певним науковим інтересом? Чи, може, тікав би світ за очі…»
Відповіді Фортунат не знав і знати не хотів.
– Сідати просити вас. Два крісла досить вільне.
– Дякуємо за гостинність. Що це ви робите, пане?
– Я? Я катувати…
– Катуєте впіймане чудовисько?
– Ні! Намагати себе вивчити. Кепсько одержувати… От, ви самі дивитися.
Ловець узяв лопаточку з довгою ручкою, витесану із запашного кедра. З обережністю бувалої людини він просунув її поміж пруттям «клітки» й мацаками заспокоєного снулля. Визначити, з якого матеріалу сплетено «клітку», маги не зуміли. «Треба би поцікавитися», – подумки відзначив приват-демонолог.