Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
«Годі!»
Венатор стрепенувся. Зрештою, яке нам діло до кошмарів дрібної нежиті? Та хоч би й еталонної одиниці! А все ж він рядовий вампір, і квит! Фестиваль у розпалі, час минає, а він ще хотів побачитися з колегами. Подейкують, ніби Теофіль Ступка сформував бойовий «тягништовхай» із трикратним мано-збереженням.
Може, поділиться?
Фортунат зосередився, вигнав із голови зайві думки та вийшов у ближній астрал. Ось воно, Коло Парної Дюжини. Опалесцентна корона з дванадцятьма зубцями накрила місто. Ефірні нитки обплели вулиці й площі Брокенгарца, проникаючи всюди: в готелі й аустерії, житлові будинки й крамниці. Як сигнальні
Побіжним дотиком до Дюжинних зубців мисливець на демонів відшукав потрібний, вийшов із трансу й рішуче попрямував до центру міста.
Теофіля Ступку він знайшов серед учасників диспуту про міжрасові шлюби. Що тут робив Теофіль, було загадкою. Ступка був жонатий – хай на стерві, але на звичайній, людській стерві. А втім, розгадка швидко знайшлася: Ступка, який сидів неприродно прямо, просто спав. Із відкритими очима.
І навіть стиха похропував.
Фортунат вирішив не будити його. Покинувши диспут, він попросив пива у найближчому наметі. Без ентузіазму зробив кілька ковтків. І зрозумів, що йому не хочеться ні пити, ні веселитися, ні спілкуватися з друзями. Нічого не хочеться. Зовсім. Проклятий сон – проклятий снулль! – отруїв душу! Висмоктав радість, відбив смак до життя. Фарби зробив тьмяними, а задоволення – прісними.
Кисла оскома в роті. Апатія.
Туга.
Що ж це за напасть така?!
Венатор вилаявся, плюнув спересердя та й побрів до готелю.
* * *
Чужу присутність у номері він відчув ще на сходах.
Нудьга випарувалася, немов роса під пекучими променями сонця. Поганий настрій міг скільки завгодно псувати венаторові життя, але навіть найбільш кепський настрій пасував перед професійними навичками.
Цвях підтягнувся. Виникло знайоме поколювання в кінчиках пальців. Один блискавичний пас – і «ланцюги Хіменналя» закують хитрого зломщика по руках і ногах. Здіймаючи шуму не більше, ніж від руху астральних мас, мисливець прошмигнув до дверей апартаментів. Узявся за ручку, промацуючи номер кордативним поглядом. Ось він, незваний гість: у кріслі біля вікна.
Некротична фактура аури?
Ба, знайомі все обличчя…
– Добраніч, фон Тирле, – зумисне голосно дзвякаючи ключем, венатор відчинив двері й ступив у номер. – Сидите в засідці? Може, вам пивця принести? Або чогось міцнішого націдити?
– Попрошу без інсинуацій, – з гідністю озвався Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосос. – Не в засідці, а просто чекаю. Доброї ночі, пане. Вибачайте за візит без запрошення, але в мене до вас серйозна розмова.
Мисливець влучно накинув капелюха на оленячий ріг, що правив за вішалку, і влаштувався навпроти гостя, на дивані.
– Що ж, давайте, – по-простецькому посміхнувся він. – Люблю, бачте, просидіти ніч за приємною бесідою!
Із хвилину фон Тирле міркував, треба йому ображатися на явне глузування, чи ні. Зрештою вирішив із образою почекати – й сконденсувався. Невиразна постать туманом снувалася в кріслі, зрештою набула знайомого Фортунату вигляду.
– Я би дуже попросив вас із вашим другом-теоретиком не втручатися більше в моє особисте… життя, – цього разу Реджинальд затнувся перед словом «життя», хоча при першій зустрічі вимовляв його спокійно. – Ви зіпсували мені свято. А прийдешні неприємності
Венатор жартівливо підняв руки, немов благаючи зглянутися.
– Помилуйте! Ми й гадки не мали тривожити вас. А вже щодо неприємностей такому ґречному панові… Будемо квити: ми вторглись у ваш сон, ви – у мій номер. До речі, як ви мене знайшли? Мабуть, стежили? Айяйяй, пане!
– Стежив?! – вампір бридливо скривився. – Навіщо? Ви – один з Парної Дюжини. Самі сказали, пам’ятаєте?
Фортунат кивнув, заохочуючи фон Тирле до подальших пояснень.
– Я зайшов до магістрату, звернувся до нічного доглядача, повідомив, що шукаю одного із запрошених венаторів, і описав вас. За п’ять хвилин мені дали адресу. Дуже просто й бездоганно з позицій законності. Без будь-якого принизливого стеження.
– Справді, – гмикнув мисливець на демонів.
– Я – вампір Брокенгарца! Я поважаю закон! – з натиском повторив фон Тирле. – Й у відповідь я вимагаю поважати мої права! Зрештою, я цінний екземпляр Палати міри й ваги! Я перебуваю під охороною… Якщо ви й надалі дозволятимете собі… Я подам скаргу!.. позов!.. я дійду до самого курфюрста!
Він був близький до істерики.
– У такому разі, я подам зустрічний позов, – осадив нахабу Фортунат. – Ваш снулль зіпсував нам травлення на цілий тиждень. І обпалив руку ловцеві Тирулезі – старому, хворому чоловікові. Запевняю, пан Тирулега приєднається до наших претензій.
– Це ганебно! Невже у вас немає совісті?!
Вампір задихнувся, хоча й не дихав. Венатор із задоволенням обміркував би цей парадокс, але Реджинальд від хвилювання перетворився на протяг – якийсь час мовчки носився по номері сюди-туди. Коли фон Тирле знову матеріалізувався в кріслі, на нього жаль було дивитися.
– Ви… ви підглядали за мною! Вторглися, підглядали, а потім безсоромно викрали мого снулля! Так, викрали! І тепер мені загрожують більші неприємності. Значно більші! Я прошу… ні, я вимагаю!..
Вампір замовк, обм’як, немов купа мокрого ганчір’я. Мисливець на демонів щосили намагався не подати виду, що співчуває фон Тирле. Ось він, шанс розговорити кровососа, вичавити з нього правду.
Зараз – або ніколи!
CAPUT VIIу якому вампір сповідається мисливцеві на демонів, з’ясовується таємниця смертних снів, венатор дає слово, а снулль Реджинальда фон Тирле дуже хоче на волю
Загалом Фортунат Цвях ставився до вампірів без поваги. Так мисливець за левами нехтує гієнами та шакалами. Венатори не займалися «істотами зі склепів»: упирями, вовкулаками, носфератусами та іншою поганню. Кровожерів, якщо ті заривалися, «сушили» інші: ловецькі чаклуни, хто спритніший, лайливі маги середньої руки (ну, не Просперо ж Кольраун?!) або студіозуси Універмагу – старшокурсники прикладфаків складали заліки з цивільної оборони.
– Комарів молотом не б’ють! – жартував веселун Люстерка.
Поодинокі випадки пікових криз погоди не робили. Так, довелося поморочитися з Йошкою Босилом, що впав від загробної старості в маразм, – він оголосив себе Верховним Дергдуєм Анхуеса й призначив Криваву подать. Довго ловили черського Лобишомена – цей капосник нападав тільки на жінок. Панянки залишалися живі, бо Лобишомен відпивав ковточок, не більше. Але всі вкушені ставали затятими німфоманками. У підсумку чоловіки-рогоносці звернулися в Гільдію Венаторів, і похмурий Гарпагон Понурий підвів риску під пригодами хитромудрого кусаки.