Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Дженнсен підняла шматок лужного мила і поклала в мішок. Потім підняла бритву і запасний бурдюк з водою. Потім різні дрібниці — кресало, сушене м'ясо, загорнуте в ганчірку, брусок. Під нижню полицю закотилася жерстяна банка. Такої Дженнсен раніше не бачила.
— А як виглядали ці двоє на коні? — Запитав Себастян, водячи пальцем по столу.
Нахилившись до полиці, Дженнсен уважно слухала. Напевно це був лорд Рал. А хто ж ще міг бути? Просто неймовірно, щоб це виявилося збігом.
— Чоловік і жінка, удвох на одному коні. Там
Дженнсен подумала, що це не збіг. Саме удвох вони і повинні бути: лорд Рал і його дружина, Мати-сповідниця. Дивно лише те, що кінь один. Але в цій землі і таке не важко уявити.
— Жінка, вона… Вона не сиділа, а лежала. Була перекинута через сідло, — продовжив чоловік, від страху змінившись на обличчі. Він жестом показав, ніби перекидає щось через спину коня. — І зв'язана мотузкою.
Дженнсен, занервувавши від подиву, занадто різко схопила банку і, зачепивши за край полиці, перекинула її. Вміст розсипався по підлозі.
— А як виглядав чоловік? — Поцікавився Себастян.
З банки вивалилася мотузка з рибальськими гачками. А слідом за нею, на подив Дженнсен, на підлогу посипалися маленькі зірочки — сушені сердцевинки гірської троянди, троянди лихоманки. Вони виглядали, як маленькі Благодаті.
— Чоловік був молодий і крупний. У нього був величезний меч. Люди сказали, що виблискуючі піхви висіли на перев'язі через його плече.
— Схоже на Річарда Рала, — дивлячись на Дженнсен з дверей, відмітила сестра Мердінта. Виявляється, вона таки прийшла сюди.
— Перев'язь і великі мечі носять і інші чоловіки, — парирував Себастян.
Не вникаючи в причини, що змусили Річарда зв'язати свою дружину, і думаючи лише про те, що місце перебування лорда Рала нарешті вдалося виявити, Дженнсен квапливо, тремтячими руками зібрала сушену троянду, засунула назад мотузку з гачками, закрила банку кришкою і швидко запхнула її в мішок.
Перевіривши ніж у піхвах, вона квапливо встала поряд з Себастяном. Їй дуже хотілося почути, що ще розповість торговець. Сестра Мердінта пішла геть, кутаючись у чорний захисний одяг.
— Ходімо, нам пора, — сказала вона.
Дженнсен хотіла було піти за нею, але Себастян продовжував задавати питання. Дівчині зовсім не хотілося кидати його і йти за сестрою Мердінтою. Однак та попрямувала до ланцюжку слідів, про які говорив торговець.
З іншого боку будинку голосно і схвильовано загомоніли його товариші. Дженнсен заглянула за ріг і побачила, що вони махають руками кудись у далечінь.
— Чого вони зашуміли? — Поцікавився Себастян, виходячи на вулицю разом з головним торговцем.
— Схоже, хтось наближається, — відповів той.
— І хто б це міг бути? — Пошепки запитала Дженнсен, коли Себастян підійшов до неї.
— Не знаю, можливо, який-небудь їх приятель під'їжджає.
Головний торговець припустив було в сторону своїх товаришів, що юрбою стояли в тіні за сусіднім будинком, але Себастян дав йому знак затриматися
— У цьому вбранні буде легше наздоганяти сестру Мердінту, — вимовив він, спостерігаючи за жінкою, крокуючою по слідах, що вилися серед дюн і барханів. — Сестра захистить тебе від магії Річарда Рала і допоможе, якщо буде потрібно.
Дженнсен хотіла сказати, що їй не потрібен захист з боку Мердінти, що магія лорда Рала не може заподіяти їй шкоди, але зараз не було часу вступати в суперечки або намагатися щось пояснити. Так виходило, що часу на це ніколи не було. Втім, адже не так важливо, що думав Себастян про те, яким чином вона зуміє підібратися до Річарда Рала. Мало значення лише те, що здійснить вона…
Вони стояли пліч-о-пліч під палючими променями сонця, спостерігаючи за крихітною крапкою, яка повзла через нескінченну пустелю. У все спопеляючій спеці пустеля удалечині нагадувала покриту брижами поверхню озера. За самотнім вершником пливла хмарка пилу. Супроводжуючі Дженнсен і Себастяна воїни заходилися перевіряти зброю.
— Один з ваших людей? — Запитав Себастян головного торгівця.
— Ця земля іноді грається з вашими очима. Людина ще далеко. Це через спеку здається, що вона близько. Через деякий час можна буде сказати, хто це. — Торговець повернувся до Дженнсен, жваво жестикулюючи. — Одягніться, як ми, інакше вас спалить сонце.
Щоб не сперечатися, дівчина обернула навколо плечей тонку, схожу на плащ накидку, обмотала широким шарфом голову — як у торговців, — сховавши під нього ніс і рот. І відразу ж з подивом відчула, наскільки темний одяг зменшував палючий жар. Настало таке полегшення, ніби вона стояла в тіні.
Головний торговець посміхався, стежачи за виразом її обличчя.
— Правда, добре? — Запитав він з-під своєї чорної маски.
— Так, дякую, — сказала Дженнсен. — Але ми повинні заплатити за речі, які ви нам дали.
— А ви вже заплатили! — Очі торговця випромінювали світло. Він повернувся до Себастяна, який все ще намагався обернути шарф навколо голови. — Я розповів вам усе, що знав. Ми ідемо.
І перш ніж Себастян встиг відповісти, головний торговець вже мчав по пересохлій землі до темної групі очікуючих його людей і мулів. Торговці рушили геть, слідом за ватажком потягнулися і мули. Подалі від солдатів…
Вони рушили на південь, у напрямку, протилежному від вершника, який наближався.
— Можливо, це один з них, — повторив Себастян. — Але тоді навіщо вони їдуть геть?
Він неприязно подивився на вузьку стежину слідів зниклої за барханом Мердінти і дав сигнал вершникам з групи супроводу.
— Далі ми відправимося одні, — сказав він офіцеру, що під'їхав, вказуючи на долину, в якій стояли Стовпи Творіння. — Чекайте, поки не повернемося.
Офіцер, командувач загоном, поклав руку на луку сідла.