Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
— Стійте!
Ніда втупилася на неї. Здавалося, вона, нарешті, зрозуміла щось дуже і дуже важливе. Дженнсен схопила її за руку:
— Ніда, ти повинна зупинити його!
Морд-Сіт перевела погляд на чарівника, а потім знову подивилася на Дженнсен.
І та згадала слова Алтеї: «Усі, хто знав Даркена Рала, могли б розглядати в твоєму обличчі його риси»…
Вона схопилася за Ейдж, що висів на зап'ясті Ніди:
— Зупини його! Не слухай його!
Морд-Сіт мовчала.
Дженнсен знову смикнула за Ейджі:
— Ти що, не чуєш? Він хоче перешкодити мені! Він
Заповітне ім'я зробило свою дію.
— Біжи, — сказала Ніда, — і швидше.
Дженнсен кивнула і кинулася геть. Озирнувшись на бігу, побачила, що чарівник зірвався з місця, прямуючи за нею, а Ніда, виставивши перед собою ейдж, мчить йому назустріч.
Дженнсен ще встигла пошукати поглядом стражників, але тут Себастян схопив її за руку, і вони понеслися вперед, і Дженнсен навіть не встигла кинути прощальний погляд на свого родича…
Вона ще не до кінця усвідомила, що трапилося. Раніше були дві жінки: вона да матір. Тепер вона побачила чоловіка однієї з нею крові. І її не залишало дивне відчуття — щось на зразок теплого, щемливого смутку..
Однак якщо новий родич спіймає її, це буде кінець. Вони з Себастяном мчали по щаблях, лавіруючи між спокійно йдучими людьми. Хтось лаявся їм услід, хтось в здивуванні відскакував. На кожній сходовій площадці вони маневрували між людьми і кулею проносилися по наступному прольоту. Коли неподалік появилися солдати, їм довелося зменшити крок. Дженнсен глухіше натягнула капюшон, перевіряючи, чи надійно сховане руде волосся і частина обличчя. Її гризли неспокій і тривога, що люди впізнають в ній дочку Даркена Рала.
Рука Себастяна міцно стискала її талію, допомагаючи рухатися крізь людський потік. Бажаючи уникнути солдатів, які патрулювали вздовж балюстради, він повів Дженнсен по протилежній стороні, поруч з лавками.
Наступна майданчик був заповнений людьми, що купують сувеніри на пам'ять про відвідини Палацу. На лавах сиділи люди. Вони їли, пили, посміхалися, мирно розмовляли. Хтось просто витріщався на людей, що проходили мимо. У затишних куточках між кіосками та колонами деякі парочки сиділи, обіймаючись і цілуючись.
Досягши краю майданчика, Дженнсен і Себастян помітили патруль, що піднімався по сходинках. Побачивши нерішучість Себастяна, Дженнсен відразу здогадалася, що він побоюється, як би солдати знову не звернули на нього увагу. Вони йшли великою групою, і проскочити повз них було неможливо.
Якщо Себастяна знову заарештують, Дженнсен навряд чи вдасться знову умовити стражників відпустити його. На цей раз вони були разом, отже, арешт загрожував їм обом. І в цьому випадку їх долю вирішуватиме Натан Рал. Дівчина відчула, як страх і приреченість навалилися на неї. Вона схопила Себастяна за руку і потягла назад, за колони, ларьки і прилавки, за людей, що обнімалися в темних нішах. Задихаючись від бігу, вона притулилася до стіни, повернула Себастяна спиною до солдатів і обняла за талію: так вони виглядали звичайною закоханою парочкою, яка вирішила ненадовго залишитися наодинці.
Звуки їх важкого дихання тонули в гомоні натовпу.
Дженнсен відчувала себе ніяково і незатишно по сусідству з такими ж парочками, які обнімалися. Рука Себастяна лежала у неї на талії: поки стражники не пройдуть, доведеться зображати одне ціле. Але вона відчувала вдячність до добрих духів, які допомогли при порятунку Себастяна.
— Не вірилося, що ми знову зустрінемося з вами, — прошепотів він. І поправився: — З тобою…
Його щирий погляд змусив Дженнсен відвести очі від натовпу.
— Не могла ж я вас тут кинути, — сказала вона. І тут же поправилася: — Тебе…
— І як вам… тобі вдалося вмовити їх? — Запитав він. — Як ти їх підпорядкувала своїй волі?
— Просто я повинна була врятувати тебе. — Дженнсен зітхнула і дозволила собі, нарешті, схлипнути від надлишку емоцій, від страху і тріумфу. — Адже тобі загрожувала небезпека. І я відправилася за допомогою до чаклунки Алтеї.
— Значить, тобі допомогла її магія?
— Ні. Алтея не змогла допомогти. Це довга історія. — Дженнсен дивилася Себастяну прямо в очі. — Вона розповіла про свою поїздку на твою батьківщину, в Старий світ. — Дженнсен посміхнулася. — Однак докладніше я розповім тобі іншим разом. Це стосується стовпів Творіння.
— Стовпи Творіння? — Себастян здивовано підняв очі. — Ти гадаєш, вона дійсно була там?
— Де?
— У Старому світі…
— Напевно… Загалом, вона не змогла мені допомогти. Я повинна була діяти самостійно. Було страшно за тебе і незрозуміло, що робити далі. І тут на розум прийшли твої слова стосовно блефу… А чому так важливо, була вона там чи…
Але слова й думки її розчинилися в посмішці Себастяна.
— У житті не зустрічав нікого розумнішого!
Дженнсен передалися його здивування і радість, на душі стало дивовижно легко. В руках, які все міцніше обіймали її, було так добре, так спокійно!
На щоці відчувалося дихання Себастяна.
— Було так страшно, адже ми могли розлучитися назавжди.
— Розумію.
— А тобі було страшно?
— Так. Втратити тебе.
Він був так близько — ближче нікуди. Тіло притиснуте до тіла, губи майже торкаються один одного. Серце Дженнсен скажено забилося. Себастян раптом злегка відсунувся, ніби схаменувшись, але не випустив дівчину з обіймів. Це було як не можна до речі — вона ледь стояла. Яким п'янким повинен бути поцілунок, вкрадений у життя за таких обставин!..
Мимо йшли люди, але двоє нікого не помічали — вони були одні в цьому світі. Себастян знову притягнув Дженнсен до себе, ніби борючись з чимось. В очах дівчини світилася згода. І тоді він поцілував її. Дженнсен затамувала подих. Це був поцілунок, справжній поцілунок! Те, що вона раніше бачила тільки з боку, відбувалося зараз з нею. Руки її відповіли на обійми, а губи повернули поцілунок. Яке було дивовижне, п'янке відчуття!..
Їй завжди здавалося, що з нею такого ніколи не трапиться. Звичайно, є мрії, є фантазії, але в реальності це не має до Дженнсен Рал ніякого відношення.