Спалені обози
Шрифт:
— Хочу додати, що в нас достатньо сил, аби взяти Київ, — голосно сказав, підводячись, Кравс; сама його кремезна постава вселяла надію. Дужий, з великим, майже прямокутним лицем, коротким — під їжака стриженим — волоссям, генерал Кравс справді виглядав монументально. — Повторюю: дос-тат-ньо! За підрахунками штабу, маємо сорок тисяч рушниць, дві тисячі шабель, тридцять п’ять легких і шість важких батарей.
Під кінець військової ради прийшло звідомлення-бажання Штабу Головного отамана про… святкове вмарширування військ у Київ. Кравс лише плечами стенув: Петлюра
«Парад під кулями?» — Кравс не міг заспокоїтись, тож, коли закінчилася нарада, забажав побути на самоті.
Так чи інакше, а 29 серпня, як тільки почало світати, група генерала Кравса перейшла в наступ по всьому фронту.
XIII
Рано-вранці того ж таки 29 серпня, як тільки почало світати, прокинувся і генерал Тарнавський, зиркнувши машинально на протилежну стіну, де належало б стояти ліжку сина, — ні ліжка, ні сина… Омелян зажадав служити у команді охорони штабу Галицької Армії, тож тепер спав разом із стрільцями, зрікшись усіх привілеїв. Ну й добре! Хай гартується змалку — Україна потребує відважних.
Він одчинив вікно — надто сперте з ночі повітря. Хочеться свіжого. Відчинив вікно й затримався коло нього.
Вінниця… Мальовниче місто на мальовничих берегах Бугу. Перлина Поділля… Її столиця. І, здається, ніде у світі нема стільки садів. Усі вулиці в каштанах, липах, акаціях. Модерні європейські будинки. Школи, церкви, готелі… Трамвайна лінія. Місто козацького полковника Івана Богуна, є й вулиця його імені, як і Богдана Хмельницького, Михайла Коцюбинського. Правда, він, Тарнавський, ще не встиг оглянути дім, у якому мешкав славетний письменник, але неодмінно знайде час.
Перед Тарнавським лежав Миколаївський проспект — центральна магістраль міста. Поки що безлюдно, тихо, а вдень оживе, заклекоче — тут зосереджено всі головні торговельні точки. І, отже, повно євреїв. Не менше, здається, і поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл, — польську мову чуєш на кожному кроці. Вражало іще одне: вінницька інтелігенція розмовляє переважно по-російськи… Що ж, то вже трагедія: українці — як східні, так і західні — доволі часто, легко, бездумно цураються рідної мови. Чи не в тому першопричина, що інертно, сказати б, ліниво думають про власну державу? Наче безрідні. Гай-гай! Єдина така нація в світі…
Тут, на Миколаївському проспекті, у будинку Українського банку й був розташований Штаб Галицької Армії, інтендантство містилося в готелі «Франсуа», а розвідчий відділ у тім самім домі, який ще донедавна займала більшовицька «чрезвичайка»…
У двері хтось чи пошкрябав, чи злегка постукав, і Тарнавський обернувся: син з букетиком яскраво-червоних троянд, лице засмагле, змужніле,
— Слава Україні! — дзвінкий голос.
— Героям слава… — голос приглушений, дещо здивований, бо ніяк Тарнавський не міг збагнути, що привело сина так рано, та ще з букетом.
— Вітаю тебе, татку, — Омелян простягнув квіти.
— Але ж ми ще не взяли Києва…
— Який Київ? Тобі ж нині якраз п’ятдесят виповнилося…
— Господи! Зовсім з голови вилетіло!.. — і генерал Тарнавський талапнув долонею себе по лисому черепу, обведеному довкруж, понад вухами, віночком срібної сивини. — А дійсно, сьогодні ж двадцять дев’яте серпня.
— І війська твої стоять під стінами стольного Києва, — запально й гордо мовив син. — І знов повертаєш ти його Україні…
«Не треба цих помпезних слів…» — хотів сказати генерал Тарнавський, але не сказав — Омелян міг образитися, бо ж кожна його фраза щира, — лишень мимоволі, на секунду поморщився.
— І це тобі,— другою рукою син простягнув кишеньковий срібний годинник зі срібним ланцюжком. — Там і напис є…
Майстер-гравірувальник тонко вивів на кришці: «Батькові від сина. В день 50-ліття. 29.VIII.1919».
— Але де ти його взяв? Це ж швейцарський!
— Секрет фірми…
— Реквізував?
— Та ти що!
— Сподіваюся, не вкрав?
— Виміняв на сіль…
— Дякую, сину…
Він міцно пригорнув Омеляна та розцілував, потому легко відсторонив і, дивлячись йому в очі, спитав:
— Ти кому-небудь казав, що нині мій день народження?
— Поки що ні.
— І не кажи! — чи то просив, а чи наказував.
— Тобі незручно, що ти такий старий?..
— Кожному, якщо дожити, буде п’ятдесят… Річ не в тім — почнуться вітання, метушня, доведеться розпивати шампанське… На фронті гинуть стрільці, а командувач цмулить горілку… Не годиться!
— Зрозумів, татку, — і Омелян набрав зосереджено-поважного вигляду, виструнчився. — Дозвольте йти, пане генерал?!
— З Богом…
П’ятдесят… І коли воно набігло? Та Господь з ними, з літами! Ти хотів бути військовим — ним і став. А далі — доля… Ще ніхто не передбачив своєї долі. Можеш потужити за родиною, котра лишилася в Золочеві, можеш… Не час!
І він знов повернувся думками до своєї армії. Мабуть, ніхто так не мучиться, як той, кого рідко підводить інтуїція. Справді! Зараз Тарнавський мав би тішитися своїм військом, що стоїть, як допіру казав син, під стінами стольного града Києва, а він одчував, що починається крах. Саме — крах. І поправити щось пізно.
Закрапав дощик. Тарнавський кинув поглядом у небо: затягає чи рідка хмара? Ось і кінчається літо, ще два дні — й вересень. А далі… Сльота. Заморозки. Перший сніг. Морози. Що буде в чужій стороні з армією? Та Бог земний, як і Бог небесний, були невмолимі: розкручене колесо крутилося…
Він зітхнув. Побачимо, чим воно закінчиться… Поголився, вмився, вдягнув генеральський мундир. Покрокував до канцелярії,— полковник Шаманек сидів уже коло телефону.
— Що на фронті? — привітавшись, спитав командувач.