Спалені обози
Шрифт:
— Ну чому? Чому? — кричав Кочмарик, не звертаючи уваги на Грицана. — Чому нема на карті цього моста?
— Не знаю, — знизав плечима сотник з чорною борідкою. — Я ж карти не складав. Трофейна…
— А хто? Хто знає? — все гнівався отаман. — Трофейна… — Перекривив і додав: — Я бачу, всі ви трофейнії — Пане отамане… — почав був Грицан, бо відчув, що без нагадування не обійтися.
— Що таке? — гаркнув Кочмарик. — Хто ви такий? І яким чином тут опинилися? Хто пустив?
— На мосту, біля Лаври, денікінці…— якомога м’якше, але виразно сказав Грицан, чекаючи якоїсь
— Знаю! — відрубав Кочмарик, дещо заспокоївшись і одягнувши френч. — Вони йдуть всіма трьома мостами.
— Що накажете робити?
— Хіба армія не знає, що повинна робити, коли наступає противник? — Кочмарик знову роздратувався — Дозвольте йти?
— З Богом!
Повертаючись до дверей, Грицан запримітив, що сотник з чорною борідкою, нахилившись до отамана, щось скоромовкою проговорив.
— Стійте! — гукнув Кочмарик навздогін Ярославу.
Грицан зупинився. Виструнчився. «Хто ж цей сотник?
Щось дуже-дуже знайоме… Принаймні постава…»
— Слухаю!
— Підійдіть… Ви Ярослав Грицан?
— Та ніби він…
— Вас розшукує генерал Тарнавський, — Кочмарик говорив поспіхом, ковтаючи слова; кивнув пальцем на двері.— Зачекайте там!
— Слухаю…
Скрізь було повно людей. І метушня. Грицан ледь найшов вільний стілець, аби присісти. Так що, властиво, сталося? Тебе розшукує Тарнавський… Нащо? Для чого? Але ж на мосту залишився Вайда. Хіба це чесно? «Нема життя без обов’язку… Вдвох одного сну не побачиш…» Однак наказ є наказ. Хіба не однаково, де служити? Невдовзі вийшов сотник з чорною борідкою.
— Пробачте, пане Грицан, — він загадково, якось інтригуюче посміхався. — Але мене ви не могли забути. — І вже із зовсім іншою інтонацією: — Та ми ж з тобою, Славку, в полоні разом були!
— Невже Влодко? — Грицан витріщив очі.
— Він! — ствердно кивнув сотник. — Володимир Букієвський власною персоною. Ну здоров, Ярославе!
Вони розчулено почоломкались.
— Тебе збила з пантелику моя борода, — всміхнувся Букієвський. — Мені розсікло підборіддя під Проскуровом, то я й запустив, аби шраму не було видно. — Він дивився на Грицана й не приховував своєї радості, що зустрів його. — Про життя розпитувати не буду. Воно однакове — що моє, що твоє.
— Мене справді розшукує Тарнавський чи це ти зробив мені протекцію?
— Справді розшукує. Вчора я мав по телефону розмову з Поточняком, якого ти дуже добре знаєш.
— А він де?
— Анатоль, як і я, — особистий референт Тарнавського. А в бригаді Кочмарика я опинився випадково — посланець для особистих доручень. Тримаю зв'язок з Шаманеком.
— А пощо я потрібен Тарнавському?
— Його й запитаєш!
— Що буде з мостом?
— Зараз буду знати, — і Букієвський зник за дверима.
До Кочмарика входили й виходили, а Букієвський не появлявся. Грицан нздвував, місця собі не знаходив: там же на мосту Вайда. Його ж там просто могли затоптати копитами…
— Вибач, що затримався, — нарешті Букієвський вискочив з-за дверей. — Все нормально: між галичанами і денікінцями почалися переговори. Навіть, можливо, поділимо місто навпіл…
— Як —
— Потім, потім! — Букієвський скривився.
— Але ж…
— Ходи за мною! — сотник по-злодійськи підморгнув і повів Ярослава у бічну кімнатку, де стояло два ліжка, великий стіл і кілька крісел, вийняв з шафи пляшку коньяку й наповнив не чарки, а високі на тонких ніжках бокали, якими у високому товаристві п’ють шампанське. — Треба трохи закропитися… Та й за зустріч нашу сам Бог велів…
Грицан ошелешено мовчав.
— Без цього я сконав би… — незворушно пояснив Букієвський. — Будьмо! Чи ти не хочеш? У тебе сталеві нерви? Ну, за зустріч! — Він випив і, хрумнувши яблуко, підморгнув. — Тепер буде веселіше!
Ярослав подужав лише половину келиха — такі дози не для нього… Тільки взявся за яблуко, як розчинилися двері,— стривожене лице зовсім юного молодика:
— Сотнику! Отаман кличе!
— Що йому припекло? — невдоволено пробурмотів Букієвський.
Але двері вже зачинилися.
— Чорт би його забрав… — знов пробурмотів Букієвський; він, однак, холоднокровно наповнив свій бокал і мовчки вихилив. — Ходім…
Отаман Кочмарик знов накинув френч наопашки.
— Слухайте мене уважно! — він мовби бризкав словами. — Обох стосується! Негайно беріть машину і їдьте в штаб генерала Бредова. Під білим прапором, розуміється. Передайте: генерал Кравс згоден на особисті з ним переговори. Тільки хай зупинять бої. За всяку ціну домовтеся за припинення вогню!
— Спробуємо, — сказав Букієвський.
Сідаючи в машину, Грицан подумав: ось я й знов дипломат, добре, що знаю російську мову, власне, і Букієвський її знає, разом же в полоні вивчали… А машина мчала зеленими вулицями Києва, якого ще не торкнулася осінь. Було красиво і сумно.
На демаркаційній лінії їх затримали патрулі, зажадали документів, а також здати зброю.
— Ми галичани, — по-російськи пояснив Букієвський бородатому, до вух озброєному денікінцю. — Ми від генерала Кравса, маємо повноваження…
— Нащо мені ваші повноваження? — буркнув непривітно бородань. — їдьте далі, поки кулі не прошили.
Генералу Бредову було років сорок п’ять, — командуючий денікінською армією на Україні. Бредов глянув на Букієвського з Грицаном дещо підозріло, помовчав, а тоді уточнив:
— Значить, галичани?
— Галичани, — підтвердив Грицан.
— З вами вести переговори можу. А з Петлюрою — ні!
— Ми просили б насамперед припинити вогонь, щоб даремно не падали з обох сторін трупи, — сказав Букієвський.
— Я накажу припинити вогонь.
Його холодність лякала Грицана. Ніби чимало людей різних рангів перейшло перед його очима, навіть Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж, але такої холодності не зустрічав. Разом з тим не можна було сказати, що Бредов якийсь дикун, ні! Але ота холодність надломила Грицана. Може, вперше він не почув себе твердо. Практично він програв усі переговори: в Парижі, з поляками, місією Антанти, але не почувався переможеним, бо відав: правда на його боці — перемогли ті, в кого сила. А тут жорстка холодність. Кам'яна холодність!