Спалені обози

Куртяк Євген

— А-а-а-а… — і Шаманек занурився у штабні справи.

Довго — вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, — тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.

XIV

31 серпня. Київ…

Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра — поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити

ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.

— Оце сиджу й думаю, — обізвався поруч Антон. — У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми — з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою — б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта — одна рука.

— Звичайно! — пхекнув Грицан. — Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,— ми — шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи — виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…

— Я передчуваю катастрофу, — у відчаї захитав головою Вайда. — В мене здають нерви…

— Що пропонуєш?

— Не знаю… Я нічого не знаю! — скрушно хитав головою Вайда. — Іти б звідси до чортової матері!

— Куди? До Галлера? — Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: — Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто — повторюю! — хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація — десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! — повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. — Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…

Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:

— Денікінці…

— Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, — це початок нашого кінця… — Грицан зіщулився — його почало трусити. — Підемо назустріч, або що…

На мосту — кілька вершників. Сумнівів не могло бути — денікінський роз’їзд. Вайда підхопився першим. Грицан — за ним. Так і чалапали: попереду Вайда, а крок позаду Грицан. У світанковій тиші лунко гупали по мосту їхні черевики.

— Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.

І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:

— Хто ви ще тут такі будете?

— Українська армія, — без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: — Українська Галицька Армія…

— Господа… — Денікінський

офіцер устромив у рот файку. — В місто входить армія генерала Денікіна.

— Ми ніякої армії не пустимо! — машинально скрикнув Вайда. — Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.

— Не пустите? — зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. — Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?

Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, — по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.

— Це погано пахне, — сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. — У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?

— Спершу поснідаємо…

— Не дратуй мене!

— Хоч раз послухай…

— Невже тобі зараз щось полізе в писок?

— Нерви… Нерви…

— То нащо нервувати інших?

— Що ж, будемо боронитися…

— До смерті! — не стримував злості Грицан. — Усі поляжемо за нашого славного Петрушевича! — Нарешті вгамував свої емоції.— А якщо, Антоне, говорити без під’юджувань, то треба про все доповісти Кочмарику.

— Мудро. — і погукав свого джуру. — Негайно біжи до штабу бригади! Скажеш отаману Кочмарику, що були денікінці, наміряються перейти Дніпро й забрати Київ.

— Слухаю, пане сотнику!

Грицан тим часом розкоркував флягу з ромом; ковтнули, закурили, мовчали, вдивляючись з натугою в лівий берег. Минула година, друга — денікінці не появлялися.

— Може, зірвати к бісу цього клятого моста? — чи то з досадою, чи цілком серйозно проговорив Ярослав. — За військовими законами це цілком допустимо.

— Без команди? — наполошився Вайда.

— Яка команда?! — у цю мить Грицан був такий рішучий, що вже ладен пустити міст у повітря. — Вони ж роздушать нас, я в цьому не сумніваюся. А втім, дай людям попоїсти. Хай поснідають… перед розгромом. Цікавіше здихати, коли живіт повний…

Тільки стрільці розгорнули одноманітний сухий свій харч, як на мосту, по той бік Дніпра, з’явилася голова денікінської колони.

— Дивись! — Антон смикнув Вайду за рукав. — Слухай, Антоне, то не жарт — посилай ще гінця до отамана Кочмарика, повідом: вони вже йдуть… Кожна хвилина дорога, потім буде пізно.

— Але ж я послав…

— І що з того? Де він? — кипів Грицан. — Чому не повернувся? Звідки гарантія, що не дезертирував?

— Та гарантій ніяких нема… — Вайда задумався. — Ось що! Якщо не заперечуєш, то йди сам. Це надійніше.

— Добре. Згоден.

Мовчки кивнули один одному, як завше, коли треба було на якийсь час розлучатись. І Ярослав з усіх сил подряпався вгору по крутому схилу.

Штаб отамана Кочмарика розшукав з труднощами, але розшукав, — невеличкий будиночок побіля вокзалу. «Щоб легше було втікати», — з якоюсь внутрішньою огидою подумав Грицан. Ординарець, до якого звернувся, був неуважний та метушливий, і Грицанові довелось кричати, що він з передової, що має пильну справу до командувача бригади, а коли той почав щось безглузде випитувати, наче тут усе залежало від нього, різко одсторонив і ввійшов до кімнати. Отаман Кочмарик стояв за столом, френч наопашки. Поруч сухорлявий високий сотник з чорною борідкою, охайною й ретельно підрізаною.