Спалені обози
Шрифт:
Моментально перебираючи-аналізуючи Адамові слова, його зухвалу посмішку, Грицан зараз не сумнівався, що Оксана спала з ним. Проте на ревність не мав права. І він доволі спокійно, аби не здригнувся голос, повторив:
— Стемпковський, розуміється, не той, що розправлявся з гайдамаками, а Стемпковський Адам, польський офіцер.
— Він вчився на курсах російської мови, — одказала Оксана, відчувши, що якось затремтіло під грудьми.
— Бодай тебе Кодня, значить, не минула? — Ярослав одганяв ревність першими-ліпшими словами, які згадав.
— О, ти вже знаєш це прокляття? — Оксана несміло підвела
— Я ж, може, історик.
— Так-так, він 'учився на курсах… — підтвердила поспішно, але не так, як цього чекав Ярослав.
«Боже, які ви, жінки, примітивні! Ви гадаєте, що заговорюєте зуби, а насправді видаєте себе…» Проте сказав зовсім інше:
— То що іще є в Кодні?
— Церковно-приходська школа, дві церкви, дві синагоги, костьол і сім шинків, — перерахувала Оксана. — На місці страти гайдамаків — ратуша. Садів багато…
Він слухав, не перестаючи думати про те, що могло зв’язувати Адама з Оксаною. Звичайно, постіль. А що ще? Це єдиний варіант… Як ти сказав? Варіант? Хіба для тебе Оксана — варіант? Та ні! Ти бажаєш її, ти думаєш про неї, отже… Принаймні ти не байдужий до неї. Так, не байдужий. Значить… любов? Не треба про любов! Досить, що була любов до Стасі! А що, як Оксана працює на Стемпковського? Працює… на Стемпковського?.. Та не будь, чоловіче, дурним!
Нараз крізь кущі продерся Дударик.
— Пане отамане, — заговорив він схвильовано. — Мене послав за вами сотник Вайда, вже належить вам з’явитися.
— Що сталося?
— Увесь корпус переходить під Жмеринку.
В очах Оксани і острах, і біль, і розчарування, і відчай — очі Оксани затуманились від сліз…
Передислокація двох галицьких корпусів почалася 5 серпня: перший — через Бар на Васютинці, на північ від залізниці Деражня — Жмеринка, третій зосереджувався в районі Бар — Єлтушків. Група Юрка Тютюнника розгорнулася по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка. Зранку 8 серпня почався загальний наступ. Червоні чинили завзятий опір, і розгортався по-справжньому запеклий бій. Отаман Тютюнник натискав із заходу; від нього на північ дружно наступали бригади корпусу Осипа Микитки, намагаючись за всяку ціну перетяти шляхи відвороту жмеринської групи, — до вечора було захоплено підступи до Жмеринки; в руки Тютюнника потрапило кілька сот полонених, а Микитка взяв Браїлів, Демидівку і, зіпсувавши залізницю, вислав кінноту на станцію Ворошилівку.
Сотня Вайди разом з усім своїм третім корпусом генерала Кравса штурмувала Жмеринку з півдня — вперті криваві бої до пізнього вечора.
Нарешті 9 серпня зранку група Тютюнника і 5-та галицька бригада вдерлися у місто, захопивши чимало військового майна, через яке ледь не дійшло до… Запахло порохом… Між своїми… Кожен зокрема претендував на трофеї — безапеляційно… На щастя, конфлікт між наддніпрянцями і наддністрянцями було полагоджено. Принаймні цього дня… на цей раз.
Отже, ворога розбито, і він, покинувши Жмеринку, відступав. Однак вже наступного дня виявилося, що всі червоні бронепоїзди і частина ешелонів у ніч з 8-го на 9-те встигли з боями прорватися через галицькі застави на північ…
Галицький III корпус скупчився на південний схід від Жмеринки. Вайда, Грицан, Дударик — уся сотня — поснули просто серед подвір’я, тільки найкмітливіші здогадалися
X
Заки повернувся Шаманек, генерал Тарнавський вже знав про всі наміри Штабу Головного отамана. Їх приніс четар Паліїв — його ад’ютант, обидві армії ділено на три групи: Західну, або групу командувача Другого Галицького корпусу полковника Вольфа, до якої входили його ж другий корпус та Січові стрільці полковника Коновальця; Середню — Перший і Третій Галицькі корпуси та запорожці; Південну — окремі дивізії Наддніпрянської Армії і 11-та бригада Галицької. Перед Середньою ставилось найважливіше завдання — здобути Київ, — її повинна була прикривати з півдня, в разі наступу червоних чи білих, Південна група, а групі Вольфа належало штурмувати Коростень.
— Полковник Коновалець вельми обурився, що не його січовики братимуть Київ, — повідомив Паліїв. — Я, мовляв, скидав в стольному граді гетьмана Скоропадського, а тепер мене посилають на якийсь Коростень…
— Нічого, Дмитре, славою ми поділимося.
— Це ж не я, а він так казав.
— Все одно. Не про це зараз треба думати. Ви ліпше скажіть, якщо відаєте, що собою являє новоспечений начальник Штабу Головного отамана? Здається, його прізвище Юнаків. І генерал?
— То часописи з нього зробили «Юнаківа», — посміхнувся Паліїв. — Він росіянин, звичайний Юнаков, як, приміром, колишній наш Греков. Їм дуже хочеться українізувати його…
— Що, і не генерал?
— Генерал, але Головний отаман, як ви знаєте, не визнає у своєму війську генералів — тільки отаманів… Отже, отаман Юнаків — не хто інший, як генерал Юнаков, до якого за східноукраїнським звичаєм усі звертаються «Микола Леонович», людина шляхетна, вихована.
— Пане Дмитре, мене не це цікавить, — Тарнавський так скривився, ніби його заболів зуб. — Я хочу знати, наскільки кваліфіковано він розбирається в теперішніх обставинах? Як глибоко вміє аналізувати становище на фронті?
— Мені трудно сказати, але зважити треба на те, що Юнаков — колишній професор російської військової академії. А в часі війни посідав вищі штабні й командні посади, розуміється, в російській армії.
— А він має досвід війни з червоними?
— Не знаю… — Паліїв злегка спаленів.
— Варто б знати. Це важливо. — Побачивши, що його юний ад’ютант дещо знітився, Тарнавський м’якше попросив: — Ану довідайтесь, будь ласка.
— Дозвольте приступити до виконання?!
— Так-так, — кивнув Тарнавський, хитрувато звузивши очі.— Обженіть Шаманека… Він такі ж подробиці напевно принесе. Але прийде пізно.
— Спробую… Я ще хотів додати, що Петлюра делегував до Румунії отамана Девільга, щоб налагодив торговельні зносини.
— Корисно, це вельми корисно.
— Ну й до поляків когось послав…
— У нього на поляків якась патологія, — Тарнавський спохмурнів. — О, якраз добре, Дмитре, що ви мені нагадали; ану-ану — рознюхайте глибше.
— Дозвольте йти?!
— І з фактами повертайтесь! — Тарнавський підняв угору вказівний палець. — Хвилинку, пане Дмитре.
Паліїв слухняно виструнчився.