Спалені обози

Куртяк Євген

Так, вельми потрібні! Великі надії він покладав на полковника Віктора Курмановича, можливо, навіть більші, ніж на Омеляновича-Павленка. І не лише тому, що той полковник саме близької галичанам австрійської армії, не менш важило, а може, навіть більше, що Курманович походив з Холмщини, отже, свій, галичанин. І його зовсім інакше сприйматимуть, ніж Омеляновича-Павленка. Словом, це була б знахідка для Галицької Армії! А згодом міг би замінити того ж таки Омеляновича-Павленка, — найманець — чоловік не тривкий, хай і близький по крові… Вітовський будував далекі плани, хоча мав про Курмановича доволі скупу інформацію. Тільки в загальних рисах: закінчив кадетську школу і школу австрійського генерального штабу,

воював на російському фронті, потрапив у полон і був виміняний, а після листопадового перевороту зголосився до української місії у Відні та заявив, що бажає прислужитися молодій армії. Однак до столиці новоспеченої республіки не доїхав — Львів упав, і Курманович осів у Стрию. Недавно телефонував, що занедужав. На те Вітовський запально відповів: чекайте мене — ближчими днями буду!

— Як міркуєш, Славчику, Курманович часом не крутить? — Вітовського затерзали сумніви.

— Хто його знає… Але, — Грицан спробував вимайструвати подобу посмішки, — здається, Курманович — не Кость Левицький…

— Воно-то так, але… Але!

— Тільки б його застати.

— Так, головне — застати, — погодився Вітовський. — Місю, їдь спершу до гостиниці, а вже тоді будемо шукати Коссака.

Стрий зустрів їх похмуро — задимлений та засніжений, малолюдний та холодний.

У вестибюлі народного готелю — запобігливий швейцар, з сивими вусами, як у покійного цісаря, в протертій, однак, австрійській ще лівреї… На що Вітовський відразу звернув увагу. Може, тому надто сухо й суворо спитав:

— Полковник Курманович у вас мешкає?

— Так, пане добродію, — вклонився швейцар.

— Проведіть нас.

У номері, куди їх спровадив швейцар, який ніяк не міг розлучитись з австрійською лівреєю та носив вуса а-ля Франц-Йосиф, їм навстріч з-за столу, що стояв посередині, підвівся блідий чолов’яга років сорока-сорока двох, худий, лисуватий, з шпакуватим волоссям і австрійською шинелею наопашки. Дивився з-під лоба.

— Вітовський, — назвав себе Дмитро. І подав руку.

— Я здогадався, — Курманович не переставав дивитися з-під лоба, хоча говорив ввічливо й спокійно. — Отже, будемо вважати, що ми познайомились. — Аж тепер слабо всміхнувся.

Цю його звичку — позирати з-під лоба, Вітовський запримітив одразу, як тільки переступив поріг. Хтозна, що це за ознака… Власне, у кожного свої ознаки, свої звички і свій характер. Отже, нема чого дивуватися. Інша річ, що ти, Дмитре, навчився професійно сприймати людину, — це, між іншим, теж якась ознака… Та не про те зараз бесіда!

— Як ваше здоров’я, пане полковнику?

— Ліпше. Вже ліпше.

— Слава Богу… Ми раді.

— Тепер на кожному кроці чоловіка підстерігають якщо не рани, то хвороби — такі вже часи настали.

— Страшні часи. Жорстокі.

— Роздягайтесь, панове, і прошу сідати.

«Ні, це оригінально! — знімаючи кожуха, весело — чи невесело! — подумав Г рицан. — Омелянович-Павленко носить російську шинелю, Курманович — австрійську, і оба хочуть нам служити… Цирк на дроті! Боже, які ж ми вбогі…»

Вітовський, обсмикнувши френч та пучками нащось розгладивши неслухняні жорсткі вуса, сів між Курмановичем і Грицаном.

— Пане полковнику, я перепрошую, але почнемо, як кажуть, просто з мосту… Ви не передумали?

— За кого ви мене приймаєте?

— Вибачте… — однак Вітовський не знітився. — В такому разі — конкретно: ми хочемо, щоб ви обняли команду наших військ під Жовквою. Там — туго.

— Я готовий їхати будь-коли, лише б це принесло республіці користь, — Курманович все ще дивився з-під лоба.

— Тоді — під Жовкву, на правий відтинок фронту, — порішив Вітовський. — Там потрібна кріпка рука.

— Коли ж?

— Позавтра. Разом. А тепер, будьте добрі, скажіть мені, що діється в Стрию. Тільки прошу об’єктивно.

— Хм,

у Стрию… — Курманович опустив, відтак різко підняв очі.— Якщо об’єктивно, відверто й достовірно — хаос. Нема дисципліни. Старшини п’ють і волочаться за бабами, стрільці й собі не проти погуляти… А Гриць Коссак…

Курманович не доказав — розчинилися двері, і в них, наче на замовлення, постав комендант Стрия і командувач лівого крила фронту полковник Коссак. Вузький лоб, широкі губи, лице — мов з мармуру висічене, і різкий жорстокий погляд. Диво якесь, — подумав Грицан, — дійсно, наче на замовлення… Він не любив Коссака. Зрештою, здається, його любила лише одна особа — Гриць Коссак… Хоч вважалося, що той мав неабиякі заслуги перед Січовим стрілецтвом. Адже ще в чотирнадцятому командував куренем усусів. Проте Ярослав добре знав, що Коссак до командування йшов правдами й неправдами; його охрестили самозванцем, бо сам добивався для себе чинів і нагород; першим, ще у п’ятнадцятому році, одержав звання полковника; домігся того, що його поставили на чолі легіону, іменованого Першим полком Українських Січових стрільців. Саме тоді Ярослав зіткнувся з ним вічна-віч. Це був вихованець австрійської військової школи, великий любитель кар’єри, нестримний у бажанні вирізнитись з-поміж стрілецтва: командир першого куреня, командир першого полку, перший полковник…

«Він блискучий ловкач, — подумав Грицан, бачачи, як Коссак сильним потиском ручкається-вітається з усіма. — Вітається тією рукою, якою колись бив стрільців».

— Мені повідомили, що ви приїхали, — швидко пояснив Коссак. — Ну то я відразу сюди, щоб довго не шукали.

— Якраз доречно, — сказав Вітовський. — Я хочу знати, що діється на фронті і в запіллі.

— А ви їли з дороги? — спитав, проте, Коссак.

— Потім! Ну?!

їм важко буде порозумітися, — розмислював Грицан, — найшла коса на камінь. Хоч вони, здається, ніколи не сварилися, але й не були ніколи друзями. Так, вони не могли порозумітися щиро, бо ж іще в Січовому легіоні Коссак з прибічниками твердив: Січові стрільці повинні виконувати всі накази австрійців — лише таким чином можуть мати рівноправність в австрійській армії. Вітовський же наполягав на тому, що легіон повинен бути самостійним, співпраця з австрійцями — повернення до минувшини, а це справжнє лихо. Іще одне, знав Ярослав, найбільше заїдало Коссака: Вітовського любили, в його сотню просилися, а від нього, Коссака, тікали, навіть якось хотіли його вбити.

— Справи кепські, проте нема підстав для песимізму, — сказав повільно Коссак. — Позиції втримуємо.

— Чому горять промисли?

— В мене не вистачає сил.

— Хіба не було наказу про мобілізацію?

— Ще не встигли…

«При всіх званнях і заслугах Коссакові не варт було давати командування Стрийським фронтом, — міркував Грицан. — Однак якась сила дала… А слово честі, дивно. Всі знають, що Коссак бездарний, що тримається на впертому характері, на мордобитті, що самолюбивий, що нікого не визнає, крім себе, що корчить із себе вождя, а ось доручили… Навіть рішучість Вітовського не помогла. Що це, фортуна? Чи вміння лестити таким же, як сам? В усякому разі, Коссак завше вмів вислужуватися перед начальством. Так, це важливий фактор — знайомство і зв’язки».

— Я хочу побачити стрільців і передову, — рішуче підвівся Вітовський.

— Не скрізь можна проїхати…

— Візьмемо сани…

— Добре, можна саньми, — неохоче погодився Коссак.

— Отамане Грицан, ви залишаєтеся тут, познайомте полковника з усім — фронтами, штабами, становищем.

— Гаразд, — Ярослав сторопів: «Вітовський сказав «отамане»? Але ж я сотник…»

— І перемініть відзнаки, — Дмитро ніби вгадав його думки. — Віднині ви — отаман. Мене до обіду не чекайте, — узгодьте спільно всі дії на Жовківському відтинку.