Спалені обози

Куртяк Євген

VII

До Куликова дорога стелилася. Ще тільки розвиднювалося. Після нічної розмови з Коссаком («якщо нічого не буде поправлено, станеш перед трибуналом…») Вітовський, притуливши голову до бічних дверцят, спав так солодко, наче в царському ліжку. Позад куняв полковнив Курманович. Ярослав вдав, що теж дрімає,— дорога стелиться до Куликова, а думки — до сина. Ярослав стискав зуби, бо судома скліщувала горло. Він бачив Аскольда зовсім маленьким, допитливим і цікавим, мудрим не по роках і непримиренним до того, що входило в його власне уявлення про світ і

поведінку людей. Це ж йому через рік у школу. Ні, нема в тебе сина, про якого люди казали «викапаний батько», — білявий м’який чубчик, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, глибокі, пильні очі з голубим відливом, ямка на правій щоці. Є, правда, суттєва одміна — любить багато щебетати, а чужого може довести до сказу, якщо його щось зацікавить.

А далі сплив йому перед очима полон: і білосніжний чепурний Чернігів, і ласкава голуба Десна, і Болдина гора, — годинами любив сидіти Ярослав тут, біля пам’ятника-надгробка Коцюбинського, а поруч з могилою, над самим урвищем, стесаний вітрами дуб: стовбур і далі відроги-гілляки, що нагадували рогачку й висіли паралельно над землею; дуб — народ, Коцюбинський — його син.

Думки стрибали, дибились, як норовисті коні: у Стрию старшини цмулять по шинках пінисте пиво та залюбки критикують фронтового стрільця; майже не вступають до армії синки «великих» — вичікують, бережуть себе, і теж пиячать, і теж розділяють ложе з чужими жінками… Львів — зі Стрия на Куликів — знов довелось об’їздити… І знов біль краяв серце… «До Куликова — без зупинки…» — сказав Вітовський. Анатоль має виїхати з Омеляновичем-Павленком до Бібрки, щоб перед наступом на Львів перевірити наявні сили, вточнити з полковником Стефанівим акцію загалом.

А вже перед самим Куликовим, що за десять чи п’ятнадцять кілометрів від Жовкви, Грицан знову розмислював про сина, та найбільше про Стасю, котра мала б там жити, — думки, однак, були не болісні, а якісь сердиті. Тепер у Грицана була Оксана — щира, мила, услужлива. Зрештою, він, мабуть, не стільки гнівався на колишню свою дружину, як проклинав той день, коли став з нею під вінець, — найгірше, може, для чоловіка, як нема до кого притулити голову… І коли нема теплого гнізда.

— Де ми вже? — Вітовський, як раптово заснув, так само раптово прокинувся.

— Скоро Куликів, — тихо відказав Устимчик.

Хоч сказав він тихо, але Курманович заворушився, позіхнув і наче сам до себе хриплим голосом:

— Якщо з Куликова до Жовкви не більше п’ятнадцяти кілометрів, то можна за ніч відбити місто.

— Там про це ми і поміркуємо.

Коли під’їхали до комендатури, зовсім розвиднілося. На щастя, застали майже всіх чільних старшин. Поручкавшись з кожним, Вітовський попросив доповісти обстановку. Становище тут було трохи інше, ніж у Підкарпатті. Воно й зрозуміло. Адже там крупна промисловість, нафта, газ, сірка і всяка всячина, а тут дрібні майстерні, єдине, що стратегічно вигідне, — пряма дорога з Рави-Руської на Львів.

— Так ось, панове старшини, з цієї хвилини командувачем Куликівської групи призначається полковник Віктор Курманович, — вислухавши рапорти, сухо сказав Вітовський. — Прошу беззастережно виконувати всі його накази. Я наділяю пана Курмановича особливими повноваженнями, бо, щоб

відбити Жовкву, потрібно діяти саме так, а без створення міцної бойової одиниці на цій ділянці фронту успіху не досягти.

Потім було те, що було всюди: стрільці скаржилися і нарікали. Уряд про нас не дбає, нема зброї і амуніції, погане харчування, нікудишнє обмундирування…

— Хлопці, вгамуйтесь! — висмикнувся з лави під стіною пристаркуватий старшина. — Завтра Новий рік. То, може, попросимо пана Вітовського з нами його зустріти?

— Славно!

— Моя бабця сказала б, що ми нехристи, — вперше за час перебування в Куликові Вітовський посміхнувся. — Бо справжній Новий рік на Василя. Що ж, будемо на цей раз нехристами. Я залишаюся з вами, панове старшини. Може, новий рік принесе нам те, чого ми чекали кілька століть…

— Наша доля в наших руках.

— Відстоймо себе — і заживемо…

— …як належить жити!

— Не базікайте — готуйте стіл, бо вже смеркає!

Уранці, коли Вітовський з великими потугами нарешті зв’язався з Бережанами, Поточняк сповістив: Національна Рада і Державний секретаріат перебралися з Тернополя до Станіслава, — республіка втретє поміняла столицю…

VIII

— Щось ми нині дуже хутко їдемо, — зронив Вітовський. — Невже квапимося назустріч смерті?

— Повторні дороги завше видаються коротшими, — зафілософствував раптом Устимчик і всміхнувся, певне, що й він здатен на мудре слово.

— У Рогатині зупиниш. Треба трохи розім’яти ноги і випити гарячого чаю. Ти не проти, Славчику?

— Чого б це я був проти?

Він не був проти — він був радий за Вітовського: призначення Курмановича командувачем Куликівської групи збадьорило того, якось зовнішньо освіжило. Коли б ще на інші відтинки фронту поставити достойних людей!

— Я все думаю про Жовкву, — Дмитро, щоб зробити паузу, облизав губи. — Гадаю, матиме значення те, що там провів дитячі роки Богдан Хмельницький. Це якось повинно осінити стрільців під час штурму.

— Але не забувай, що під час Північної війни у Жовкві перебував Петро Перший — той Петро Перший, який згноїв тисячі українців на побудові Петербурга…

— Завжди ти, Славчику, зі своєю історією…

— Факти — вперта річ, — казав, здається, Лесаж.

— Рогатин, — і Місьо пригальмував.

Гарячий міцний чай неначе подвоїв сили. Коли вийшли з шинку, Грицан помітив біля їхнього авта невисокого повнявого чоловіка з червоним обличчям. Шарварко? Знов Шарварко? І Грицану згадався Будапешт, Правда, тоді Шарварко враз зник, але чи послухав його? Грицан рішив поки що нічого Вітовському не казати.

— Перепрошую, пане Вітовський, — Шарварко крок-другий — вперед. — Я дізнався, що Їдете до Станіслава.

— їдемо. А що?

— Може, прихопите? Я заплачу…

— У такому разі — ні!

— Перепрошую, я — ляпнув…

— Не треба ляпати — сідайте!

— Щиро вам вдячний, — і Шарварко поспішно втиснувся поруч з Грицаном, відтак, полегшено зітхнувши, зняв шапку, волосся його було жовте, прилизане назад, над блакитними очима, наче приклеєні, жовті брови.

— Однак — хто ви? — обернувся Вітовський.