Спалені обози
Шрифт:
Бота. Добре, зважимо. А зараз від імені комісії дякую вам за згоду на перемир’я. Про час, коли маєте з’явитися, щоб підписати перемир’я, ви будете повідоіуїлені. Засідання закривається.
Комісія передала справу Найвищій раді, і на цьому її мандат скінчився — галичани немовби осиротіли… Що ж далі?
XXIII
Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм — героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все
Він знав: його пориви — звичайне марення. Нікуди він не піде, армії не покине, бо ніколи не був підлим перед власним сумлінням. Інша річ, що — як і в кожної людини — бувають хвилини слабості, коли раптом можна пуститися на дурний крок. Та залізні його нерви до такого не допустять. Перегородять дорогу колючим дротом, спутають ноги кайдани, заарканять душу — і… повісять на грушу, — він усміхнувся під ніс з власного дотепу й розплющив очі.
— Алло! Тут Шаманек. Алло! Алло! Тут Шаманек! — чути в сусідній кімнаті голос начальника штабу корпусу. — Тут Шаманек!
Значить, уже по п'ятій! У Шаманека тверде правило: з п'ятої до восьмої телефонні розмови з командувачами бригад, з восьмої до дванадцятої, якщо є така можливість, в окопах, а потому знов на телефоні та за штабними розробками. Поточняк у захваті від нього. Залізний чоловік. Самостійний, створений до небуденних обставин, з великим розмахом до дії, гнучкий ум, палкий, впертий, майже нервовий, сміливий і рішучий, прекрасний знавець теорії. Водночас добрий товариш. І надзвичайно щирий. А, — всміхнувся знову під ніс Поточняк, — спить, як і я, зодягнутим… Та, бач, не спить — викликає когось.
— Алло! Алло! Тут Шаманек!
Однак же — що принесе нам день прийдешній? Успіх а чи нову поразку? Сил, сил, сил треба, б’ється думка Поточнякова, сил і вдосталь зброї, патронів, амуніції. Армію Галлера французи озброїли до зубів. Дали все, що тільки можна було. А чому ж нам ніхто нічого не дає?
Чотирнадцятого травня розпочався загальний наступ армії Галлера по всьому фронту. Головні удари були спрямовані проти третього корпусу полковника Кравса і Наддніпрянських військ Петлюри, що раніше під натиском Червоної Армії відступили на Волинь, — шістнадцятого травня було взято Луцьк. А днем перед тим, п’ятнадцятого, 4-та польська дивізія прорвала фронт третього корпусу побіля Гусакова, примусивши крукеницьку групу відійти до Самбора, а частини, що займали відтинок Нове Місто — Хирів, — до Старого Самбора, звідтам, атакуючи, їх погнали в Карпати, відкинувши аж до Турки. Водночас важкі втрати поніс перший корпус полковника Микитки — були здані Великі Мости, Кристинопіль, Жовква. Фронт тут майже розпався, корпус покотився на схід. Запеклі бої зав’язалися під Львовом. І Тарнавський, покликавши Поточняка, сказав:
— їдьте до Петрушевича, поясніть йому ситуацію.
— Слухаю, — Анатоль приклацнув закаблуками.
— І то вже. Може, чимсь зарадить.
Хоча Тарнавський і посилав Поточняка, хоча мав намір просити в Петрушевича помочі, та знав, що це даремна справа. Чим може зарадити, чим помогти Петрушевич? Однаково, що в жебрака просити поділитися тим, що він нажебрав, — щось було упущено вже з самого початку будови держави. Хм, «щось»! Те «щось», — думав Тарнавський, — складається з багатьох компонентів, як добра страва, — чого наварив, те й будеш їсти. Галицькі провідники собі думали, що досить взяти в канцеляріях намісництва владу, і республіка готова! Ага! І Польща і Чехо-Словаччина зарані до всього готувалися, зарані вимощували фундамент. Щоправда, і ми ніби все робили зарані; вже в перші дні світової війни заснували легіон Січових стрільців. Ніби все так, як треба. Але! В Головній Українській Раді всі перегризлися, міняли її назву,
— Тут Шаманек! Алло! Алло! — почув Тарнавський звичне, заходячи до кімнати, в якій перебував начальник його штабу, якого він любив і високо цінував.
— Облиште, — махнув він безнадійно рукою.
— Може, вдасться зв'язатись…
— Нічого не вдасться! — А далі розважливо, якось подружньому, довірливо: — Альфреде, що будемо робити?
— А ви що радите, пане полковнику?
— Я вас питаю.
їхні очі зустрілися. На хвилю. Потому розійшлися, як чужі. За стіною чулися неспокійні голоси штабістів.
— Міркую принаймні,— заговорив по паузі Шаманек, — що штабу треба опустити Бібрку. Інакше, чого доброго, ще попадемо в полон до поляків. Їхати треба на Золочів.
— На Золочів… — тільки й сказав Тарнавський. — Що ж, давайте команду на евакуацію. Зараз же і вирушимо.
І він вийшов, треба було відповідно підготувати сина, — Омелян складав після змащування пістолет.
— Збирайся, сину, їдемо.
— Куди? — допитливі й насторожені очі.
— Додому…
Дійсно, додому. Будинок у Золочеві для родини він збудував через п’ять літ після одруження — в дев’ятсот сьомому, а одружився пізненько — у тридцять три, в Самборі, на зорі своєї військової кар’єри.
— Як — додому? — спантеличився Омелян.
— Відступаємо на… Золочів.
— Від-сту-па-є-мо?
— Атож, сину, — видушив Тарнавський.
— І ти будеш відступати, тату?
— Треба, — хоч і прикро було, та очей не відводив.
— Тату…
— Треба, сину. Треба.
Через тиждень польські війська на відтинку другого корпусу осягнули лінію Болехів — Ходорів — Бібрка — Буськ. Наступ тривав.
XXIV
Вели безплідні розмови, встрявали в дискусії, затівали знайомства, злилися на Антона — сина Петрушевича, помочі від нього ніякої, хоч і сидить у Парижі з перших днів Мирної конференції, нудилися, а запрошення на підписання перемир'я не приходило. Більше того, ширилась чутка, що поляки його не хочуть. І взагалі! З перемир'я нічого не вийде. Рівночас паризька преса приносила щораз нові польські воєнні комунікати про все нові успіхи польського контрнаступу, буцімто спровокованого українським наступом… Врешті Панейко порадив надіслати ноту на ім'я Ради чотирьох: якщо Найвища рада не спинить польського наступу, делегація виїздить з Парижа. Вони подали її, ноту, 21 травня і того ж таки дня пополудні зателефонували з бюро Вільсона, щоб галицька делегація прибула о четвертій годині.
Знялися, мов горобці. Вільсон займав особняк Мюрата в парку Монсо. І вони спішили до його резиденції. Грицан з якимсь особливим трепетом — до самого ж Вільсона іде.
Вільсон… Йому шістдесят три роки. Більша частина життя проминула в кабінеті вченого; викладаючи в Принстонському університеті історію, політекономію і юриспруденцію, з дев'ятсот другого року був ректором того університету. Славився блиском своїх лекцій і належав до демократичної партії. Ніякої твердо продуманої програми у Вільсона не було. Зате дуже любив виступати з гучними промовами, в яких вимагав справедливості і права. В десятому році його вибрали губернатором, а в дванадцятому — президентом. У шістнадцятому незначною кількістю голосів був переобраний, однак увірував, що його всі хочуть і всі люблять, вважав, що народились нові сили, які визначать долю держав і народів, — Сполучені Штати Америки. Звідси й випливли його чотирнадцять пунктів. На відміну від Клемансо, був прихильником м'якого поводження з Німеччиною. А паризька преса над ним явно глумилася.
Ллойд-Джордж… Прем'єр-міністр Англії, п’ятдесят шість років. Юрист. Депутат парламенту, потім міністр торгівлі, міністр фінансів, відтак прем’єр. Росіяни казали про нього: першокласний буржуазний ділок і політичний пройдисвіт, популярний оратор, що вміє говорити які завгодно, навіть революційні, промови перед робітничою аудиторією… Привіз із собою делегацію в складі понад сімдесят чоловік, і вона не має чим зайнятися — танці і пиятика.
Клемансо… Прем'єр-міністр Франції, сімдесятивосьми-річний дід, лікар за фахом, журналіст за професією. Політичну діяльність почав у роки Другої імперії як республіканець, керівник партії радикалів. Однак у роки світової війни розірвав з ними, виступаючи проти президента Франції Пуанкаре та вимагаючи повного знищення Німеччини як держави. Нині — голова Паризької мирної конференції.