Сплячий лелека
Шрифт:
— Говорить оберштурмфюрер Майєр з особливої групи оберштурмбанфюрера Хейніша. Чули про таку?
— Безумовно! Прошу хвилину зачекати.
По нетривалій паузі телефон озвався іншим, бундючним і немовби жирним голосом:
— Краллерт слухає!
— Маю свідчення про нелояльну оцінку діяльності зондеркоманди «Кюнсберг» і вашої особисто…
Він не встиг закінчити.
— Чудово! — сито буркнула трубка. Це несподіване «чудово» Майєра приголомшило. — Про такі речі доповідають особисто!
— Розумію…
—
— Так точно!
— Скільки вам потрібно часу на їзду?
— Максимум півгодини.
— Чудово! За півгодини я вас чекатиму.
Телефон замовк, і Майєр поклав трубку.
Підрозділи зондеркоманди «Кюнсберг» базувалися безпосередньо в Ставрополі, штаб же її містився в приміському залізничному селищі Шпаковському, де біля товарних колій були скупчені складські приміщення зондеркоманди. На мотоциклі туди — півгодини їзди. Майєр, вирушаючи до Краллерта, прихопив із собою протитанкову гранату і два толових патрони, які заховав під відкидне сидіння коляски. Це нічого б і не важило, бо ніхто не їздить беззбройним. Та водночас було б зайве, якби вибухівка потрапила на чиїсь очі.
Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість і прибув раніше, ніж домовились. Він зробив це для того, щоб точно виміряти відстань у часі; шлях тримали в доброму стані — воронки від авіабомб були засипані і зрівняні. Проте їх доволі зяяло обабіч затіненого деревами шляху.
Він запалив цигарку, не поспішаючи до штабу. Десять заощаджених хвилин спливуть швидко. А вони йому ще будуть конче потрібні, ці десять куцих хвилин…
Вчасно він увійшов до штабу «Кюнсберг» і вийшов на другий поверх по сходах, вкритих килимовою доріжкою.
— Пане Майєр? — зустрів його у приймальні шарфюрер Кінце.
— Ось моє посвідчення.
— Дуже добре! Пан Краллерт прийме вас негайно! Прошу, заходьте.
— Оберштурмфюрер Майєр прибув згідно з вашим проханням! — доповів Віллі людині в чорному есесівському мундирі, що стояла, циркулем розсунувши ноги, посеред розкішного кабінету.
— Хайль Гітлер! — викинув Краллерт уперед руку, підкреслюючи тим офіційність їхньої наступної розмови.
— Хайль! — відповів Майєр.
Краллерт стовбичив посеред кабінету, мабуть, не випадково: це дозволяло не запрошувати відвідувача сісти до столу, примусити його виструнчуватися, що забезпечувало між ним певну дистанцію. Вчувалося, що пан зондерфюрер, чекаючи Майєра, встиг дещо продумати.
Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:
— Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?
— Вважаю зайвий розголос непотрібним.
— Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?
— Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.
— Прізвище?
— Кеслер!
— Чудово! — хитнув головою Краллерт, хоч це
Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.
— Майєр! — похапливо підказав Віллі.
— Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. — Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. — Про що ж цей… як його?
— Слідчий Кеслер!
— Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?
— Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.
Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:
— Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.
Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:
— Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо — хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.
— Чудово! — прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. — Конкретні вирази пам’ятаєте?
— Барона фон Макензена він дослівно обізвав «фон Злодій».
— Крім вас, хтось чув?
— Так точно!
— Чудово! Хто?
— Перекладач з групи Хейніша шарфюрер Бергер.
— Надійний чоловік?
— Це жінка. Правдива.
— Чудово, чудово, — промимрив у задумі.— Сподіваюся, ви так само чесно, з високим почуттям патріотичного обов’язку засвідчите свої показання в присутності представників політичної поліції.
Майєр розумів, що до цього справа ні в якому разі не дійде: надто хитка й небезпечна вона була для самого Краллерта, щоб про службові зловживання і безпардонні крадіжки говорити прилюдно. Проте відповів твердо:
— Так точно!
— А ця жінка… як її?
— Фрейлейн Бергер.
— Як у неї… з почуттям офіцерської честі та патріотичного обов’язку?
— На вищому рівні,— переконано запевнив Віллі.— її відданість фюрерові і месіанству нордичної раси безмежна.
— Чудово, — промимрив Краллерт, але в цьому його улюбленому слівці зараз вчувалася нерішучість.
Так воно й було. Прибулий рудий здоровань з прямим, відвертим поглядом («З такими очима не брешуть!» — ще помислив зондерфюрер) поставив його перед необхідністю розв’язати слизькувате завдання, штовхнув у трясовиння, де не знаєш, на яку купину ступити. А розв’язати цей вузлик вкрай необхідно, і то — терміново. У цьому найпідлішому із світів усяке трапляється: можливо, ось зараз, цієї миті, Кеслер вже мережить готичними літерами свій огидний донос на ім’я вищих берлінських чинів СС. Дитині ясно, що це таке. Це крах кар’єри! Катастрофічне падіння з висот посади. Якщо почнуть перетрясати крізь дрібне ситечко його діяння, справи обернуться кепсько. Не порятує ніякий фон Макензен. Ще й продасть, штовхне в прірву… Фу, страшно подумати.